Шановні учні, ми продовжуємо знайомство з регіоном
Європа та більш детально зупинимося на окремих країнах. Ці
країни належать до головних економічно розвинених країн
світу (G-7), мають потужні економіки. І саме від узгоджених
рішень лідерів цих країн залежать важливі напрями розвитку
світових економічних процесів.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 10. Згадати з попереднього матеріалу план характеристики країни. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Франції, запам`ятати візитівку країни. Розібрати особливості постіндустріального розвитку країни, населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, характерні риси просторової організації господарства. Поміркувати, чому у прямих інвестиціях Франції в економіку України переважають капіталовкладення у фінансово - кредитну діяльність. Виконати в робочому зошиті завдання рубрики :"Шукаю в інтернеті".
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал.
Офіційна назва – Французька Республіка
Склад території – 95 департаментів, особлива територіальна одиниця Корсика, 5 «заморських департаментів», 5 «заморських спільнот», «заморська спільнота з особливим статусом» Нова Каледонія, Французькі Південно-Антарктичні території
Член міжнародних організацій – ООН, НАТО, Європейський Союз та ін.
Офіційна мова – французька
Релігія – християнство (католицтво)
Столиця - Париж
Площа країни - 551,6 тис. км²
Кількість населення (на 2017 р.) - 64,9 млн. чол.
Форма правління - змішана республіка
Адміністративний устрій - унітарна держава
Місце країни у світі та регіоні
Францію називають «колискою європейської інтеграції», оскільки після Другої світової війни країна стала однією із тих, які ініціювали об’єднання Європи.
Вона посідає 6-те місце у світі та 3-тє в Європі за ВВП
14-те місце в світі та 4-те в Європі – за золотовалютними резервами
Франція – постіндустріальна країна з розвинутою промисловістю. Франція – ядерна держава, постійний член Ради Безпеки.
За військовою потужністю країна посідає 6-те місце в світі та 3-тє в Європейському регіоні.
Франція була третьою країною світу, яка запустила власний супутник Землі. Вона має широку космічну програму і космодром на мисі Куру в Французькій Ґвіані, що розташована у Південній Америці.
Місце Франції у міжнародному поділі праці визначає ряд чинників:
вигідне економіко-географічне положення
науково-технічний
працересурсний
споживчий
природно-ресурсний потенціал
а також історичний чинник.
Економіко-географічне положення
Франція – високорозвинута держава, що займає приморське положення в субрегіоні Західна Європа. Вона межує з високорозвинутими державами, що є її партнерами у Європейському Союзі. Всі сусідні країни, крім Швейцарії, входять до військово-політичного блоку НАТО.
Країна розташована на перетині найважливіших транзитних шляхів сполучення Європи. 2/3 її кордонів – морські. Франція є водночас і середземноморською, й приатлантичною країною. Її морські порти Марсель і Гавр належать до найбільших у світі. В країні споруджено другий у Європі за завантаженням пасажирський аеропорт-хаб «Руассі-Шарль-де-Голль» у Парижі. Сприятливим для розвитку господарства країни є її наближення до важливих мінерально- сировинних баз Європи, Північної Африки, Західної Азії.
Науково-технічний потенціал
Держава бере активну участь у розвитку науки та фінансує науково-дослідницьку роботу, спрямовану на економічний розвиток країни. У найбільшому технополісі Франції «Софія Антиполіс», розташованому біля Ніцци, працює 1 200 технологічних компаній, близько 100 з яких іноземні. Приблизно половина компаній займається дослідженнями, інша половина розвиває інформаційні, біо- та агротехнології. Другим за значенням технополісом Франції є науковий центр у Монпельє. Дослідження ведуться у трьох напрямах: медицина, інформаційні та агротехнології. «Містом науки» називають технополіс Іль-де-Франс, який включає Париж і столичний регіон. У ньому розташовано 9 наукових і технологічних парків. У Ліоні створений великий технополіс, зорієнтований на розробку й виробництво новітніх електронних, фармацевтичних та інших товарів підвищеного попиту.
Працересурсний потенціал
До початку ХІХ ст. Франція була найбільш багатолюдною країною в Європі. Значні втрати населення країни сталися під час світових війн у ХХ ст. Нині для демографічної ситуації Франції характерний І тип відтворення населення. Однак рівень народжуваності є достатньо високим: 12,3 осіб/тис; смертність низька: 9,3 осіб/тис.; природний приріст позитивний: 3 особи/тис.Середній вік населення становить 39,4 року, тривалість життя в країні – 81,75 року.
Особливості сучасного постіндустріального розвитку країни
Франція – високорозвинута постіндустріальна держава. Вона посідає 15-те місце за ВВП на душу населення серед країн Європи та 22-ге – в світі.
Найбільші французькі фірми є відомими у світі та Європі. Проте за обсягами товарообігу, прибутковістю та кількістю працюючих вони поступаються американським, німецьким і цілому ряду британських компаній.
В останні десятиліття економіка країни зазнала структурних зрушень. У первинному секторі економіки відбулося згортання добувної промисловості. Сільське господарство продовжує відігравати важливу роль в економіці Франції, хоча в ньому зайнято лише 2,8 % населення. У 1,5 раза скоротилося значення вторинного сектору. Так, у переробній промисловості через скорочення традиційних виробництв (чорна металургія, текстильна промисловість) зросла частка новітніх: машинобудування, хімічної промисловості, електроенергетики. Це призвело до занепаду старих промислових районів. Важливе значення для престижу Франції на світовому ринку має виробництво та продаж предметів розкоші. В країні сформувався потужний третинний сектор, що представлений різноманітними видами послуг. Він охоплює понад 3/4 зайнятого населення та виробляє 79 % ВВП країни.
У французькій економіці значною є частка іноземного капіталу, зокрема, у промисловості – до 40 %, сфері послуг – 9 %, в інформатиці та інших новітніх виробництвах – понад 50 %. На підприємствах з іноземним капіталом працює понад 20 % населення. За розмірами іноземних інвестицій у національну економіку Франція посідає 3-тє місце в світі. США та Німеччина найбільше інвестують в країну.
Домінуючі складники третинного сектору
У третинному секторі французької економіки особливе місце посідають фінансова діяльність, освіта, туризм, швидкісні залізниці.
Найбільше значення має фінансово-кредитна система. Провідне місце в ній посідає банківський сектор. Основна частина банківських операцій припадає на три банки: «Банк насьональ де Пари», Crédit Lyonnais і Société Générale. Комерційний банк Crédit Agricole обслуговує переважно аграрний сектор економіки. Зростає значення страхових компаній, пенсійних та інвестиційних фондів, фондових бірж. Париж є найбільшим фінансовим і біржовим центром Франції.
Французька система освіти вважається однією з найкращих у світі. Основна її особливість – доступність безкоштовного навчання в державних вищих навчальних закладах. Щорічно на освіту витрачається близько 6 % ВВП. Освіту у приватних закладах здобувають лише близько 17 % учнів середньої школи та 14 % студентів вишів. У Франції працює 80 університетів і близько 300 т. зв. вищих шкіл. Топ-200 найкращих університетів Європи – це 15 французьких вишів: університети Парижа, Ліона, Марселя, Бордо, Страсбурга, Монпельє, Тулузи.
У Франції з початку 90-х рр. ХХ ст. міжнародний туризм став одним із найпотужніших видів економічної діяльності. За обсягом туристичних потоків країна посідає 1-ше місце у світі – 84,7 млн осіб на рік (2015 р.). Державним органом, що сприяє розвитку туризму в країні, є Національна рада з питань туризму. Туристична привабливість Франції пояснюється багатими рекреаційними ресурсами та високим економічним потенціалом території. Рекреаційні ресурси представлено великою кількістю пам’яток історії, культури, архітектури й мистецтва, багатоманітністю краєвидів, океанічними й морськими узбережжями, наявністю гірських масивів Альп і Піренеїв, комфортними кліматичними умовами, численними джерелами цілющих вод. Насиченість території соборами, монастирями, палацами, фортецями й музеями є однією з найвищих у світі. До списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО у Франції внесено 42 об’єкти (2016 р.). За цим показником країна поступається лише Італії та Іспанії. Культурні заклади активно використовуються для організації фестивалів, свят, ювілеїв тощо.
Економічний потенціал території полягає в транспортній доступності, наявній мережі культурно-розважальних закладів. Усе це зумовлює розвиток екскурсійно-пізнавального, лікувально-оздоровчого, спортивного та інших видів туризму в країні. Найпопулярнішими для туристів місцями у Франції є Париж з його околицями (Іль-де-Франс), Ніцца, Ліон, Руан, Страсбург, Ла-Рошель, Лурд, Бордо, Марсель. Париж називають «світовою столицею туризму».
Французька система залізничного транспорту – одна з найрозвинутіших у Європі. Вона охоплює всю країну й складається з місцевих, нічних та високошвидкісних потягів TGV. Франція – батьківщина швидкісних залізниць у Європі. Першу гілку було відкрито в 1981 р. між Парижем і Ліоном. Нині усі високошвидкісні залізниці країни сходяться до Парижа. Ними можна дістатися не лише до французьких міст, а й до сусідніх країн: Швейцарії, Бельгії, Нідерландів, Німеччини, Італії, а через підводний Євротунель під Ла-Маншем – до Великої Британії. Високошвидкісні потяги у Франції долають до 320 км/год. Пройшов випробуваннях потяг, який досяг швидкості 575 км/год. Потяги для високошвидкісних залізниць – французького складання.
10 листопада
Тема уроку: Німеччина.
Місце країни у світі та регіоні.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 9. Згадати з попереднього матеріалу план характеристики країни. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Німеччини, запам`ятати візитівку країни. Розібрати особливості постіндустріального розвитку країни, населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, характерні риси просторової організації господарства. Поміркувати, чому у прямих інвестиціях Німеччини в економіку країни переважають капіталовкладення у вітчизняну промисловість.
2. Опрацювати наступний матеріал.
Офіційна назва – Федеративна Республіка Німеччини (ФРН)
Склад території – 16 земель
Член міжнародних організацій – ООН, НАТО, Європейський Союз та ін.
Німеччина – лідер об’єднаної Європи. Вона посідає 4-те місце у світі та 1-ше в Європі за валовим внутрішнім продуктом (ВВП), 11-те місце в світі та 3-тє в Європі – за золотовалютними резервами. За військовою потужністю Німеччина – 8-ма держава у світі та 4-та в Європейському регіоні. Країна посідає 7-ме місце в світі та 1-ше в Європі за рівнем прямих іноземних інвестицій; 4-те місце в світі та 1-ше в Європі за рівнем науково-дослідницької активності.
Сучасні успіхи німецької економіки забезпечено дією чинників, що визначають місце країни в міжнародному поділі праці. Основні з них: економіко-географічне положення (ЕГП), працересурсний, науково-технічний, споживчий, природно-ресурсний потенціал, зважена соціальна та економічна політика уряду.
Економіко-географічне положення
Важливою передумовою розвитку національної економіки Німеччини є її ЕГП. Німеччина розміщена в субрегіоні Західна Європа. Вона межує суходолом з дев’ятьма державами. Країни-сусіди Німеччини – це переважно високорозвинуті держави, її партнери в Європейському Союзі. Усі сусідні країни, крім Швейцарії та Австрії, входять до військово-політичного блоку НАТО. Німеччина розташована на перетині найважливіших транзитних шляхів сполучення Європи. Вона має вихід до Північного та Балтійського морів. Країна наближена до важливих мінерально-сировинних баз Європи.
Працересурсний потенціал
Демографічна ситуація в Німеччині характеризується І типом відтворення населення. Народжуваність низька: 8,5 осіб/тис.Смертність перевищує народжуваність у 1,5 раза – 11,6 осіб/тис. Через те головною проблемою країни є депопуляція: від’ємний природний приріст становить -3,1 осіб/тис., середній вік населення – 41,6 року, тривалість життя в країні – 80,57 року.
Наприкінці ХХ ст. у Німеччині гостро постали дві проблеми: зростаюче безробіття та брак висококваліфікованих фахівців і робітників у непопулярних сферах діяльності. Нині рівень безробіття знизився з 12% до 5%, а дефіцит робочої сили вдалося подолати через заохочення притоку іноземних робітників.
У сучасних умовах відбувся перерозподіл зайнятого населення в секторах національної економіки Німеччини. Зменшилася частка працюючих у первинному й вторинному секторах. Водночас зросла зайнятість у третинному секторі – сфері послуг (понад 73,8 %). Високою є зайнятість серед жінок.
Німеччина – однонаціональна держава. 91,5 % її населення становлять німці. Серед осіб з міграційним минулим, які отримали німецьке громадянство, переважають турки (2,4 %), греки, росіяни, італійці, поляки, серби, хорвати, іспанці. У Німеччині живе близько 20 тис. осіб української діаспори.
Науково-технічний потенціал
Неабиякі наукові досягнення дають німецьким компаніям значні переваги в конкурентній боротьбі. Держава підтримує фундаментальні дослідження, участь німецького наукового середовища у міждержавних наукових програмах у рамках ЄС, стимулює запровадження наукового доробку в малий бізнес. За часткою витрат ВВП на наукові дослідження (близько 3 %) Німеччина входить до топ-5 країн світу.
Уряд Німеччини приділяє велику увагу використанню відновлюваних джерел енергії (ВДЕ). Так, країна посідає 2-ге місце в світі за використанням сонячної енергії, а у 2004 р. у ФРН було введено в експлуатацію найбільшу в світі сонячну електростанцію.
Природно-ресурсний потенціал
Природні умови Німеччини в цілому сприятливі для розвитку господарської діяльності.
Клімат країни помірний, перехідний від морського до помірно-континентального. Такі кліматичні особливості визначають спеціалізацію сільського господарства.
У минулі століття на розміщення німецької промисловості суттєво впливали мінеральні ресурси. Нині більшість родовищ виснажено. Через те Німеччина стала країною, залежною від імпортної мінеральної сировини.
Хоча країна має багато повноводних річок (Рейн, Дунай, Ельба), вона відчуває дефіцит водних ресурсів через великі потреби виробництва. Незначний гідроенергопотенціал річок, що стікають з Альп, майже повністю залучений у виробництво. Велику роль у судноплавстві крім річок відіграють канали.
Родючі бурі лісові ґрунти розміщені на рівнинах центру та півдня. На півночі переважають кислі дерново-підзолисті ґрунти. Лісові ресурси обмежені.
Зважена соціальна та економічна політика уряду
Успіхи німецької економіки є наслідком дотримання принципів моделі соціально-економічного розвитку, що її було прийнято після Другої світової війни. В основу німецького «економічного дива» покладений змішаний, соціально-ринковий тип економічної системи, який поєднує свободу ринкових відносин з державним регулюванням економіки. При цьому основний акцент робиться на соціальному забезпеченні. У центрі системи – підприємницька діяльність держави. На соціальні програми Німеччина витрачає понад третину ВВП.
Система розселення
Для Німеччини характерні дуже високі показники середньої густоти населення та високий рівень урбанізації. Середня густота населення становить 231,1 осіб/км². Особливо густо заселений старий промисловий пояс Рур, де густота населення коливається від 1 000 до 5 000 осіб/км².
Рівень урбанізації високий – 75,1 %. На відміну від інших країн Європи в Німеччині немає єдиного центру міського розселення. Деякі міста в минулому були столицями німецьких князівств, що згодом стали федеральними землями у складі федеративної країни. Розширенню системи міст сприяв також розвиток мережі німецьких університетів. Нині в країні існує 13 надвеликих міст з населенням понад 500 тис. осіб, у т. ч. 4 міста-мільйонери. Найбільшими осередками розселення стали міста-мільйонери: на сході – Берлін (3,54 млн осіб), на півночі – Гамбург (1,82 млн осіб), на півдні – Мюнхен (1,42 млн осіб). Унаслідок субурбанізації навколо міст сформувалися міські агломерації. У західній частині країни сформувалася найбільша у Європі Рейнсько-Рурська міська агломерація (11 млн осіб), яка разом з агломерацію Рандстад у Нідерландах утворює Прирейнський мегаполіс. Серед понад 100 міст, які входять до складу Рейнсько-Рурської агломерації, існує четверте за кількістю жителів у Німеччині місто-мільйонер Кельн (1,03 млн осіб). До світових міст Німеччини належать Франкфурт-на-Майні, Мюнхен, Дюссельдорф, Гамбург, Штутгарт і Кельн.
Особливості сучасного постіндустріального розвитку країни
Німеччина першою з високорозвинутих країн перейшла до постіндустріальної економіки. У структурі ВВП знизилася частка первинного та вторинного секторів економіки та зросла частка третинного сектору. Зокрема, скоротився випуск продукції традиційних виробництв вторинного сектору – чорної металургії, суднобудування, виробництва тканин та одягу. У чорній металургії перенесений акцент з виплавки сталі на виробництво труб, інших сталевих виробів, машин та обладнання. За таких умов у старому промисловому районі Німеччини Рурі після структурних змін домінування важкої промисловості зійшло нанівець. Натомість сформувався третинний сектор, що представлений торговими концернами, великими підприємствами з логістики.
У Німеччині триває реіндустріалізація. У сучасній німецькій переробній промисловості 100 найбільших фірм дають 60 % загального обігу і забезпечують роботою понад 50 % усього населення. Продукція концернів BASF, Hoechst і Bayer становить понад 30% продажів хімічного виробництва Німеччини. Siemens і Bosch виробляють 20% електротехніки, Daimler-Benz і Volkswagen забезпечують 15 % виробництва автомобілів, компанія Merck – один з лідерів світового фармацевтичного ринку. Дрібні та середні виробники створюють близько половини ВВП у країні та забезпечують понад 60 % робочих місць.
Домінуючі складники третинного сектору
Соціальна спрямованість державної економічної політики призвела до росту значення в національній економіці Німеччини сфери послуг. Її частка у ВВП країни становить 78 %. Особливе місце посіли фінансова діяльність, транспорт, державне управління, туризм, освіта та наука, торгівля. Всесвітньо відомими є німецькі біо- та інформаційні технології.
Фінансова система Німеччини вирізняється високим ступенем централізації капіталу. Німецькі банки є крупними акціонерами промислових компаній та компаній сфери послуг. Через те вони активно втручаються в процес прийняття бізнес- рішень. Серед банків головну позицію посідає Deutsche Bank, який є найбільшим у Євросоюзі. Провідні німецькі банки мають свої дочірні філії в інших країнах Європи.
Франкфурт-на-Майні є найбільшим фінансовим і біржовим центром Німеччини. У ньому розміщуються Федеральний банк, штаб-квартири багатьох комерційних банків. Барометром стану німецької економіки вважають Франкфуртську фондову біржу. Вона відбиває ціни на акції 30 найбільших німецьких компаній.
У зв’язку з центральним розташуванням у Європі та віддаленістю більшої частини території країни від моря важливе значення має розвиток транспорту. За пасажиро- та вантажообігом першість утримує автомобільний транспорт. Після США Німеччина має найбільшу мережу автомагістралей у світі. За протяжністю залізниць Німеччина є лідером у Європі. Мережею високошвидкісних залізниць Німеччина сполучена з Бельгією, Францією, Швейцарією. Великими залізничними вузлами є Гамбург, Берлін, Франкфурт-на-Майні та Мюнхен.
Основні зовнішні торговельні перевезення забезпечує морський транспорт. Найбільшими морськими портами є Гамбург і Бремен. Авіаційний транспорт відіграє важливу роль у перевезенні пасажирів на великі відстані. До найбільших аеропортів-хабів світу належить аеропорт «Франкфурт», пасажирообіг якого становить 61 млн пасажирів на рік. Важливе значення для здійснення економічних зв’язків усередині країни відіграє річковий транспорт. Найважливішим міжнародним річковим шляхом є Рейн. Канал Рейн – Майн – Дунай є водним шляхом сполучення між Північним і Чорним морями.
Поряд з торгівлею найбільшим сектором у сфері послуг Німеччини є міжнародний туризм. Щорічно Німеччина приймає 31,5 млн осіб. Найпопулярнішими туристичними містами є Берлін, Мюнхен, Гамбург, Баден-Баден.
Велике значення в економіці Німеччини мають освіта та наука. Найкращими вишами Європи є університети Мюнхена, Хайдельберга, Берліна, Бонна, Дрездена.
Промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни
Німеччина належить до найбільших у світі виробників транспортних засобів, верстатів, приладів, електроніки, хімічних речовин, зокрема фармацевтики, харчових продуктів і напоїв. Найбільші німецькі концерни мають свої філії, виробничі та науково-дослідницькі потужності по всьому світу.
Одним зі стовпів німецької промисловості є багатопрофільне машинобудування. На Німеччину припадає понад 20% світового експорту машин. Щодо найважливішого – виробництва автомобілів країна посідає 4-те місце в світі та 1-ше в Європі за кількістю випущених автомобілів. П’ять найпопулярніших у світі автомобільних компаній: німецькі «Даймлер-Бенц», «БМВ» та «Фольксваґен», а також американські, дочірні філії яких працюють у Німеччині, – «Опель» та «Форд» випускають на території країни понад 90% усіх автомобілів. Головними центрами автомобільної промисловості є Вольфсбург, Рюссельсгайм, Кельн, Штутгарт, Мюнхен.
Німеччина посідає 1-ше місце в Європі за виробництвом морських суден, що розвинуте біля морського узбережжя Гамбурга, Бремена. Але це виробництво дуже залежить від іноземних замовлень. Країна спеціалізується на виробництві військових кораблів, а також річкових прогулянкових і круїзних суден.
Німеччина бере участь у міжнародних проектах з випуску пасажирських літаків, військової та ракетної техніки.
Велике значення мають також верстатобудування та точне машинобудування. Країна відома своєю оптикою (компанія Carl Zeiss), виробництвом годинників і годинникових механізмів, дитячих іграшок, товарів для моделювання. Найбільшим виробником побутової техніки тривалого використання є концерн Siemens.
Ще з кінця ХІХ ст. Німеччина стала світовим лідером у розвитку хімічного виробництва. Нині за обсягами виробництва країна поступається лише Китаю, США та Японії. У світі відомі німецькі хімічні концерни Aventis, Bayer, Bosch, BASF. Основною продукцією хімічних виробництв Німеччини є пластмаси та інші полімери, фарби, косметичні засоби.
Німеччина – один із найбільших виробників харчових продуктів і напоїв у Європі. У харчовій промисловості країни переважають підприємства середнього та малого бізнесу, чисельність персоналу яких до 250 осіб. Основними є виробництва м’ясних та молочних продуктів, пива, виноградних вин, кондитерських виробів. Успіх німецької продовольчої продукції ґрунтується на високій якості та смаку, безпеці, оптимальній ціні. М’ясні вироби, такі як шварцвальдська шинка або франкфуртські сосиски, сири «Едамер» та «Гауда», відомі у світі.
За виробництвом електроенергії (648,4 млрд кВт/год – 2016 р.) Німеччина посідає 7-ме місце в світі та 1-ше в Європі. Економіка Німеччини налаштована на перехід від ядерної та викопної енергії до ВДЕ та енергоефективності. Цей проект назвали «німецьким енергетичним поворотом». Сонячні панелі та вітрові турбіни забезпечують до половини споживаної електроенергії. Перехід до ВДЕ зміцнив малий та середній бізнес, а також уможливив самостійне виробництво відновлювальної енергії. В Німеччині відбувається сільська енергетична революція.
Особливості аграрного сектору
Аграрний сектор Німеччини вирізняється високим ступенем концентрації та індустріалізації. В агровиробничій сфері країни зайнято близько 20 % населення.
В аграрних відносинах переважають малі родинні ферми з наділами землі до 20 га. В останні десятиліття зростає частка великих господарств, що перевищують 50 га, особливо на півночі країни. Кредитуванням та фінансуванням аграрного сектору, а також регулюванням ринків збуту сільгосппродукції опікується держава. Нині Німеччина перетворилася на одного з найбільших в Європі сільськогосподарського виробника. Водночас країна не задовольняє потреб населення у продовольстві, тому є одним з найбільших імпортерів сільгоспродукції.
Високопродуктивне тваринництво дає 70 % вартості сільськогосподарської продукції. Німеччина має велике поголів’я великої рогатої худоби, свиней, домашньої птиці. Найбільший прибуток дає молочне господарство, головними районами розвитку якого є Північнонімецька низовина та Приальпійський район. Свинарство, птахівництво та м’ясне скотарство розвинуто повсюдно. Вони працюють на імпортних кормах або на власних картоплі, кормових коренеплодах або відходах виробництва цукру. На основі тваринницької сировини налагоджено виробництво ковбас, твердих сирів, вершкового масла, сметани.
У рослинництвікормові культури переважають над продовольчими. Для потреб тваринництва вирощують кормовий буряк, кукурудзу, ячмінь, конюшину, люцерну. Багато фуражного зерна імпортується.
Із зернових культур вирощують пшеницю та жито. Спеціальні сорти ярого ячменю вирощують для виробництва пива. Крім того, у Німеччині налагоджено виробництво технічних культур: цукрового буряку, льону-довгунцю, ріпаку, соняшнику, тютюну. Через традиційне для країни виробництво пива національною культурою став хміль. У міжгірних улоговинах вирощують виноград та овочі. На Північнонімецькій низовині на кислих дерново-підзолистих ґрунтах культивують багато картоплі. На півночі країни картоплю усе більше витісняє кукурудза, що її тут використовують для кормів у тваринництві.
Характерні риси просторової організації господарства
На території Німеччини склалися три великі регіони, що відрізняються своєю спеціалізацією: Південний, Північний та Східний.
Південний регіон розвивається найбільш динамічно. Там сконцентровано новітні виробництва, потужні науково-дослідні та освітні центри країни: Мюнхен, Штутгарт.
Північний регіон – старий виробничий район, що склався з орієнтуванням на сировинний чинник. Його найбільш відчутно торкнулася реіндустріалізація. Частину старих виробництв було ліквідовано, інша – зазнала модернізації. Осередками Північного регіону є Рур, Гамбург, Бремен.
Східний регіон – це «нові землі», які увійшли до складу ФРН у 1990 р. Там відбулося глибоке реформування економіки на основі поглинання планового господарства, що панувало протягом 40 повоєнних років, ринковою системою господарювання. Інтеграція та модернізація економіки східних земель ще становить проблему.
Зовнішні економічні зв’язки
Особливістю німецької економіки є її експортна орієнтація. Основні торговельні партнери Німеччини – це країни ЄС. Крім того, країна веде активну торгівлю з США, Індією, Китаєм, Японією. Велика увага приділяється присутності німецьких фірм на ринках країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Південної Африки. Серед експортних товарів переважають машини, транспортні засоби, хімікати, метали та вироби з них, харчові продукти, тканини. Високий попит в Європі мають німецька поліграфічна продукція, порцеляна, зброя, мереживо, хутряні вироби, музичні інструменти, побутова техніка, оптичні прилади, спортивний одяг та інвентар, пиво.
Значне місце у зовнішніх зв’язках Німеччини посідає діяльність на ринку капіталу, причому серед інвестицій переважають капіталовкладення в економічно-розвинуті західноєвропейські країни та США. До Німеччини традиційно інвестують капітал США (до 30 % всіх іноземних інвестицій). Близько чверті промислової продукції Німеччини виробляється на підприємствах з участю іноземного капіталу.
Міжнародні зв’язки України з Німеччиною
Німеччина була і залишається одним з головних економічних партнерів України, що експортує в нашу країну продукцію машинобудування, автомобілі, побутову техніку, електроніку, харчові продукти та товари народного споживання. Особливе місце у німецько-українських відносинах належить інвестиційному співробітництву. За обсягами прямих інвестицій в економіку Україну ФРН посідає 2-ге місце (після Кіпру) серед країн світу. Співробітництво в соціальній сфері охоплює широкий діапазон питань: охорона навколишнього середовища, гуманітарна та технічна допомога, телекомунікації, культура, вища освіта та науково-дослідницька діяльність тощо. Україна представлена в Німеччині представництвами у Берліні та Мюнхені.
Третинний сектор економіки. Зв`язки України з країнами
Європи.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 8. Згадати основні туристичні регіони Європи, до якої країни ЄС Україна найбільше за вартістю експортує товарів. Використовуючи атласи та контурні карти виконати практичну роботу с. 42 підручника.
Виконати тестові завдання за за наступним посиланням:
Провідним сектором економіки високорозвинутих країн Європи є сфера послуг. У ній працює 65 % економічно активного населення. Заклади сфери послуг створюють близько 70 % ВВП країн Європейського Союзу. Внесок сфери послуг в економічне зростання Європи перевищує внесок промисловості. У складі споживчих витрат населення частка послуг зростає найбільш швидко. У країнах Європи за останні півстоліття частка витрат людей на послуги зросла у 1,5 раза.
Транспорт
Країни Європи мають тісні економічні зв’язки всередині регіону та з усіма регіонами світу. Важливу роль в цьому відіграє потужна транспортна система, яка об’єднує мережу швидкісних залізниць, автомобільних шляхів, морських та річкових маршрутів, трубопроводів. Транспортні мережі країн мають або радіальну конфігурацію (наприклад, у Франції), коли дороги сходяться до столиці, яка є найбільшим транспортним вузлом, або поліцентричну (зокрема, у Німеччині), коли великих транспортних вузлів в країні є кілька.
Основу транспортної мережі Європейського регіону становить система високошвидкісних залізниць. Високошвидкісними є потяги, що долають понад 250 км/год. Першими країнами з такими дорогами були Франція (з 1981 р.), Італія (з 1984 р.) та Німеччина. У них, а також в Іспанії використовується вітчизняний рухомий склад, в інших країнах Європи – іноземні потяги. Західна частина Європи об’єднана в єдину високошвидкісну залізничну мережу Eurostar і Thalys. За протяжністю високошвидкісних ліній 1-ше місце в Європі та 2-ге у світі (після Китаю) належить Іспанії. З 1994 р. розпочато регулярне залізничне сполучення між Парижем та Лондоном через прокладений під дном протоки Ла-Манш Євротунель.
Високошвидкісні та швидкісні залізниці Європи
В Європі значного розвитку набув автомобільний транспорт. Він забезпечує 80 % пасажирських перевезень у регіоні. За протяжністю автомобільних шляхів серед країн Європи лідерами є Росія (1,4 млн км), Франція (1,0 млн км), Іспанія (681 тис. км), Німеччина (644 тис. км) та Швеція (573 тис. км). Європа є батьківщиноюавтобанів (від нім. Autobahn – автомагістраль) – швидкісних автострад підвищеної комфортності. Перший автобан був споруджений на півночі Італії у 1924 р. Нині найбільше таких трас є в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції та Великій Британії. Столиці країн сполучені міжнародними транспортними коридорами. Протилежні береги з’єднані, зокрема, Європейським маршрутом E85 (від Балтійського моря до Чорного).
Найважливіші пан’європейські транспортні коридори
Найбільший вантажообіг має морський транспорт. За тоннажем морського торговельного флоту серед країн Європи вирізняються Греція, Мальта, Норвегія, Велика Британія, Німеччина та Данія. Основою морського транспорту є морські порти. В Європі їх понад 900. В останні десятиліття європейські порти поступилися першістю за вантажообігом морським портам Азії. Найбільшим морським портом у регіоні і 6-м у світі є Роттердам у Нідерландах, який називають «морськими воротами» Європи. Він розташований у гирлі річки Рейн. Площа становить 105 км². Порт витягнутий на 40 км й водночас може приймати 375 суден.
Авіаційний транспорт в Європі відіграє важливу роль у перевезенні пасажирів на великі відстані. Перші позиції за авіаперевезеннями пасажирів у регіоні посідають Велика Британія, Франція та Німеччина. 55 % усіх перевезень припадають на міжнародні лінії, 45 % – на внутрішні. В усіх країнах Європи працюють аеропорти. Найбільшими вважаються аеропорти, пасажирообіг яких становить понад 10 млн осіб за рік. Вони водночас є великими аеропортами-хабами, або вузловими аеропортами.
Аеропорт-хаб – це аеропорт, що його використовують авіакомпанії як пункт пересадки пасажирів, оскільки має велику частку стикованих рейсів.
В Європі до найбільших аеропортів-хабів (за 2017 р.) належать лондонський аеропорт Хітроу у Великій Британії (76 млн пасажирів), «Руассі–Шарль де Голль» (Париж) у Франції (65,9 млн), амстердамський аеропорт «Схіпхол» у Нідерландах(64 млн), аеропорт «Франкфурт» (Франкфурт-на-Майні) у Німеччині (61 млн) та міжнародний аеропорт «Мадрид–Барахас» в Іспанії (50,4 млн).
Трубопровідний транспорт є найдешевшим для доставляння рідких та газуватих вантажів. За довжиною трубопроводів провідне місце в Європі по сідають Росія (260 тис. км) та Україна (45,6 тис. км). До найдовших трубопроводівсвіту належать прокладені територією Європи нафтопровід «Дружба» (5 200 км), газопроводи «Союз» (2 750 км) і «Прогрес» (4 451 км). Найбільша мережа підводних трубопроводів працює в Північному морі.
Фінансова діяльність
Фінансові послуги становлять великий і зростаючий сектор у всіх країнах Європи, особливо в тих, господарство яких зазнає стрімкої модернізації. Нині важлива роль в об’єднанні Європи належить єдиній європейській валюті – євро.Вона стала другою світовою валютою.
У наш час спостерігається тенденція до посилення концентрації фінансових операцій у рамках міжнародних і регіональних фінансових центрів. Глобалізація ринків фінансових послуг сприяє інтенсивному росту і консолідації світових фінансових центрів. У цих містах зосереджено міжнародні банки, банківські консорціуми, фондові біржі, де здійснюються міжнародні валютні, кредитні операції, а також операції з цінними паперами й золотом.
Найбільшим фінансовим центром в Європі є Лондон. Лондонський фінансовий центр включає чотири ринки: золота, валют, коротко- та середньострокового кредитування, страхування. Лондонський валютний ринок є найбільшим у світі.Лондонська фондова біржа – найбільш інтернаціональна у світі: на ній торгує понад 445 міжнародних компаній зі 63 країн світу.
До великих фінансових центрів в Європі також належать Париж (Франція), Амстердам (Нідерланди), Цюріх і Женева (Швейцарія), Франкфурт-на-Майні (Німеччина).Унікальним фінансовим центром є Люксембург – місто-держава, в якому понад 35 % ВВП дає фінансовий сектор.
Освіта й наукова діяльність
Зростання ролі сфери послуг та інформації, прискорення технічного прогресу, зміна характеру людської діяльності вимагає якісної системи освіти. В регіоні існує єдиний Європейський простір вищої освіти на основі Болонського процесу(його підтримують 48 країн-учасниць, в т. ч. й Україна). Мета процесу – зближення, гармонізація та послідовність вищої освіти в країнах Європи. Рівні вищої освіти в усіх країнах мають бути максимально подібними, а наукові ступені легко порівнюватися. Таке рішення було оформлене в м. Болонья у 1999 р.
До топ-200 найкращих університетів Європи потрапили 46 британських, 36 німецьких, 19 італійських та 11 швецьких вишів. Протягом тривалого часу цей список очолюють британські університети Оксфорд і Кембридж. Європа є одним зі світових осередків розвитку наукових досліджень. Бюджетні витрати на науку є найбільшими у Німеччині, Франції, Великій Британії та Італії. Територіальні форми організації науки різноманітні: невеликі «інкубатори», що обслуговують фірми з наукомісткими технологіями; більші технопарки різного профілю (наукові, технологічні, виробничі тощо) та величезні, широкого профілю технополіси. Перші центри науки створювалися при університетах та інших центрах розвитку науки. Одні з них тяжіли до університетських міст, наприклад Кембридж у Великій Британії, Хайдельберг у Німеччині. Інші сформувалися у столицях або у великих агломераціях, зокрема Париж, Ліон у Франції; Единбург у Великій Британії; Берлін, Гамбург, Мюнхен у Німеччині; Рим, Мілан, Турин в Італії.Пізніше науково-технічні центри з’явилися у старих промислових районах: Рурі в
Німеччині; Мідленді, Ланкаширі та Йоркширі у Великій Британії. Найбільше таких «міст науки» є в Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії, Нідерландах, Бельгії, Іспанії.
Технопарки і технополіси в Європі
Міжнародний туризм
Близько 60 % населення Європи проводять свою щорічну відпустку в зарубіжних туристичних поїздках. Середньорічні темпи зростання числа іноземних туристів в Європі становить понад 5 %, а валютних надходжень від них – 14 %. Найбільші туристичні потоки у Франції (84,7 млн осіб на рік), Іспанії (60,7 млн осіб на рік), Італії (47,7 млн осіб на рік), Німеччині (31,5 млн осіб на рік) та Великій Британії (31,2 млн осіб на рік). Туризм також поширений у країнах «другого ешелону»: Болгарії, Чехії, Польщі, Словаччині, Мальті.
В Європі поширені різноманітні види туризму.
Культурний туризм передбачає відвідування музеїв, виставок та історичних пам’яток. Цей вид туризму характерний для Італії, Греції, Франції, Великої Британії та інших.
Діловий туризм передбачає відвідування міжнародних ярмарків і професійних салонів. У цьому напрямі вирізняється Німеччина.
Ряд європейських країн відомі оздоровчим туризмом. У регіоні є курорти різного профілю: кліматичні (Франція, Італія), бальнеологічні, або spa-курорти (Чехія, Угорщина, Німеччина, Австрія), морські (Іспанія, Італія, Мальта, Хорватія, Греція, Болгарія), приозерні (Фінляндія, Польща, Угорщина, Швейцарія), гірські (Швейцарія, Австрія, Чехія) та ін.
Спортивний туризм буває активним і пасивним. Перший здійснюються заради особистих занять певним видом спорту, другий – для відвідування спортивних змагань. До цього виду туризму належать гірськолижні курорти (Швейцарія, Австрія, Німеччина, Чехія, Швеція), бази для занять вітрильним спортом (Мальта) тощо.
Паломницький (прочанський) туризм полягає у відвідуванні святих місць. Паломників цікавлять Ватикан, у Греції – гора Афон, у Великій Британії – святині англіканської та римо-католицької церков, в Ірландії – свята гора Кроу тощо.
Розважальний туризм – це поїздки на карнавали (Італія, Німеччина), кориду (Іспанія), відвідування ігрових закладів (Монако).
Торгівля
Протягом ХХ ст. обсяги торгівлі в країнах Європи виросли в понад 9 разів. Торговельні послуги передбачають маркетинг, інжиніринг (експертно-консультативні послуги), фінансування, технічний супровід товару тощо. Комерсант став важливим посередником між виробником та споживачем.
Внутрішня торгівля реалізує товари всередині країни. У торговельному комплексі існують поряд дрібна роздрібна та велика комерційна торгівля. Їхніми сучасними формами є супер- та гіпермаркети. Ці установи повністю контролює великий капітал, який також відстежує нові форми розподілу товарів: торгівлю за каталогами, дисконтні магазини, інтернет-магазини тощо. До світових торгових гігантів належать німецькі мережі Metro та Tengelurann, французькі Carrefour та Promodes, бельгійська Delhazi de Lion, голландська Ahold та ін.
Зовнішня (міжнародна) торгівля забезпечує обмін товарами і послугами між національними господарствами та міжтранснаціональними корпораціями. Країни Європи, що домінують у світовій торгівлі: Німеччина, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Італія, Бельгія, Іспанія та Швейцарія.
Економічні зв’язки України з країнами Європи
Основною формою зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами Європи є зовнішня торгівля. Український товарний експорт до країн Європи – це чорні метали, зернові культури, жири та олії тваринного або рослинного походження, руди, насіння і плоди олійних рослин. Збільшується експорт свинини, м’яса великої рогатої худоби та птиці. У структурі імпорту товарів до України переважають енергоносії, машини та обладнання, продукція хімічної промисловості. Основні партнерські відносини України у сфері торгівлі налагоджені з Німеччиною, Польщею, Італією та Іспанією. Україна підтримує торговельні зв’язки з Росією, Білоруссю.
Важливе значення у зовнішніх зв’язках України з країнами Європи має надання послуг. Україна надає європейським країнам транспортні послуги (трубопровідні, морські, залізничні, авіаційні перевезення), послуги у сфері телекомунікацій, з переробки матеріальних ресурсів, комп’ютерні та інформаційні послуги. Натомість наша держава одержує послуги, що пов’язані з фінансовою діяльністю, послуги у сфері телекомунікацій, комп’ютерні, інформаційні, ділові, туристичні послуги. Основним партнером України у сфері послуг є Європейський Союз. Серед країн ЄС найбільше послуг від України одержують та їй надають Велика Британія та Німеччина.
27 жовтня онлайн-урок о 10:00
посилання буде надане уViber
27 жовтня
Тема уроку:
Загальна характеристика Європи.
Особливості економіки країн Європи. Первинний сектор.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 6. Згадати які чинники зумовили розміщення більшості підприємств з переробної мінеральної сировинина морському узбережжі провідних країн Європи.
Виконати роботу в контурній карті с. 3-3, 4. Виконати письмово в робочому зошиті завдання рубрики: "Шукаю в інтернеті" с. 36.
2. Переглянути наступне навчальне відео
3. Опрацювати наступний матеріал:
Особливості економіки країн Європи
Європейський регіон посідає провідні позиції у світовій економіці за розмірами промислового та сільськогосподарського виробництва, експортом товарів і послуг, золотовалютними резервами, рівнем розвитку міжнародного туризму. Водночас економіка регіону має низку особливостей.
По-перше, національні економіки високорозвинутих держав Європи перебувають на постіндустріальному етапі розвитку. Протягом кількох десятиліть планомірно скорочувалася питома вага матеріального виробництва (первинного та вторинного секторів) та зростала роль у створенні ВВП і концентрації працюючих у сфері послуг (третинному, четвертинному та п’ятому секторах). Саме останні три сектори економіки нині значною мірою зумовлюють зростання національного виробництва, динаміку інвестицій, перетворюють ряд країн Європи на провідні фінансові центри світу, осередки надання різноманітних послуг. Економічну основу регіону забезпечують національні економіки Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії, які входять до «Великої сімки».
По-друге, нині високорозвинуті держави Європи взяли курс від деіндустріалізації на реорганізацію промисловості. Світова фінансово-економічна криза 2007–2008 рр. завдала нищівного удару по ідеології постіндустріального суспільства. Сама криза була спровокована надмірним розвитком фінансового сектору з низьким рівнем прозорості. Тому з 2014 р. взято курс на європейський «промисловий ренесанс». Першочерговими завданнями у цьому напрямі є запровадження у виробництво новітніх досягнень науки і техніки, перехід до енерго- та матеріалозбережувальних технологій. Уряди країн особливу увагу приділяють перебудові старих малоефективних виробництв і розвитку новітніх технологій. Зокрема, у рамках ЄС було розроблено програми з часткового зростання та реорганізації традиційних виробництв (сталеварного, синтетичних волокон, текстильного, нафтохімічного, суднобудування) та створення ряду нових. Одним з напрямів структурної політики держав Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних компаній. Усі ці заходи називають реіндустріалізацією.
Реіндустріалізація – перехід промислового виробництва на нові технологічні основи, тобто прогресивні «високі» технології.
Процес реіндустріалізації в Європі бере початок з кінця ХХ ст. Він здійснюється на основі широкого впровадження у промислове виробництво мікроелектроніки, робототехніки, лазерної та оптичної техніки, інформаційних технологій, програмування, біоіндустрії, нових матеріалів, нових видів енергії, космічної техніки тощо. Уряди країн створюють сприятливі умови для закупівлі іноземних патентів і ліцензій. «Високі» технології дають змогу підвищувати продуктивність праці, забезпечувати лідерство на ринку, зменшувати собівартість виробництва та як результат усього цього – забезпечити високий рівень ВВП на душу населення. В Європі найбільший досвід реіндустріалізації мають Німеччина, Велика Британія, Франція, в яких наука та інновації є рушійною силою економічного зростання, а самі країни вважають високотехнологічними.
По-третє, найважливішою рисою сучасної Європи є зростання взаємозалежності національних економік країн регіону, зростання міжнародного руху товарів і капіталу, розвиток інтеграційних процесів, інтенсивний перехід країн від зам кнених національних господарств до економіки відкритого типу, спрямованої на зовнішній світ. Тобто одним з найважливіших напрямів політико- економічного сучасного розвитку Європи є глибокі інтеграційні процеси в економічній, монетарній та політичній сферах.
Європейські країни з перехідною економікою перебувають на індустріальному або індустріально-аграрному етапі розвитку. На частку промисловості в структурі національного доходу цих країн припадає в середньому від 45 до 60 %. У більшості країн переважає вторинний сектор економіки.
Економічний простір Європейського регіону є нерівномірним. У його просторовій організації господарства можна виокремити «центральну вісь розвитку», що тягнеться з півдня Великої Британії до півночі Італії на 1 600 км. Вона займає менш ніж 1/10 площі Європи, але там сконцентровано понад 1/4 її населення, 2/3 промислового потенціалу, великі фінансові центри та світові міста. Там розташовані два європейські мегаполіси, низка великих міських агломерацій. Унаслідок регіональної економічної інтеграції у межах «центральної осі розвитку» сформувалися «транскордонні райони» між Бельгією, Нідерландами та Німеччиною; Францією та Німеччиною; Францією та Швейцарією; Німеччиною та Люксембургом.
Добувна промисловість
Одним із складників первинного сектору економіки європейських країн є добувна промисловість. У попередні століття вона мала неабияке значення. Але наприкінці ХХ ст. через виснаження ресурсів й ускладнення умов їх видобування роль добувної промисловості в Європі різко знизилася. Через те нині спостерігаються суттєві диспропорції між споживанням мінеральної сировини в регіоні та власним видобуванням. При цьому відчувається гострий дефіцит окремих її видів, особливо руд кольорових металів та енергоносіїв. Потреба у близько 3/4 необхідних для виробництва корисних копалин задовольняється завдяки імпорту.
В Європі склалося кілька основних районів видобування мінеральних ресурсів, а саме Північне море, Верхня Сілезія, Скандинавія, Середземномор’я. На шельфі Північного моря ведеться розроблення природного газу та нафти. Безперечно лідирує в Європі за їх видобутком Норвегія (без урахування Росії). Окрім того, як природний газ, так і нафту в Північному морі видобуває Велика Британія, природний газ – Нідерланди.
Видобування нафти контролюють великі компанії: British Petroleum, Mobil, Occidental, Shell/Esso, Philips.
Країни Європи є великими споживачами імпортної сирої нафти. На них припадає понад 40 % її світового імпорту. Нафта надходить переважно з країн Близького Сходу та Африки. Частину власної видобутої нафти експортують Велика Британія та Норвегія переважно до сусідніх європейських країн. Переважна частка імпортного природного газу в Європу надходить газопроводами з Росії.
Другим районом видобування мінеральних ресурсів в Європі є Верхня Сілезія в Польщі. Цей район відомий видобуванням кам’яного вугілля, яке залягає в зручних геологічних умовах, тому має відносно низьку собівартість. Нині Польща стала найбільшим виробником кам’яного вугілля в ЄС, але й вона скоротила видобуток цієї сировини майже у 1,5 раза.
Районом видобування рудних ресурсів є Скандинавія. Видобутком залізних руд вирізняється Швеція, де основний обсяг розробок зосереджено на державних підприємствах. Високоякісна шведська залізна руда експортується до інших європейських країн. Скандинавія також є районом видобування поліметалічних руд, з яких вилучають мідь на території Швеції, Фінляндії та Норвегії, нікель – на території Фінляндії, свинець та цинк – на території Швеції.
Країни Європи виплавляють кольорові метали переважно на імпортній сировині з країн, що розвиваються. Видобування алюмінієвих руд (бокситів) ведуть у корі вивітрювання в Середземноморському районі. Там цим виробництвом займаються Греція та Хорватія. В минулому значні обсяги бокситів видобували на півдні Франції, але нині французька алюмінієва промисловість переорієнтувалася на імпортну сировину.
З нерудної сировини Європа найбільш відома видобуванням калійних солей. На 1-ше місце в світі за їх видобутком вийшла Білорусь. Також розвинуто це виробництво в Німеччині. Видобуванням білого мармуру відома Італія; каоліну (білої глини) – Німеччина; графіту – Чехія, Австрія.
Сільське господарство
Незважаючи на різну якість земельних ресурсів та особливості природних умов, в Європі сформувалося високоінтенсивне сільське господарство. Відбулася «друга зелена революція», яка крім механізації та хімізації виробництва передбачила широке використання електроніки, біотехнології та застосування біологічних методів боротьби зі шкідниками. Існують серйозні відмінності між країнами щодо рівня зайнятості в сільському господарстві. Наприклад, у Великій Британії цей показник становить лише 1,4 %, у Португалії – 19 %, в Румунії – 42 %. Європейські країни не лише цілком забезпечують себе продовольством, а й експортують продукцію рослинництва та тваринництва. У рослинництві Європи переважають овочівництво, садівництво, виноградарство, а в ряді країн – зернове та цукробурякове виробництва. У тваринництві найбільш розвинуто молочне скотарство.
Через природні умови виникла зональна спеціалізація сільського господарства Європейського регіону. Розрізняють п’ять зональних типів сільського господарства, кожний з яких має свою спеціалізацію: північноєвропейський, середньоєвропейський, південноєвропейський, балканський та східноєвропейський. У перших двох переважає тваринництво, у трьох останніх – рослинництво.
Для північноєвропейського типу характерне переважання молочного скотарства та вирощування кормових культур. Із зернових там культивують невибагливі до ґрунтів і тепла жито та овес, з бульбоплідних – картоплю.
Середньоєвропейський тип характеризується провідним розвитком молочно-м’ясного скотарства, свинарства та птахівництва. Кормовою базою для них є кормові культури. Із зернових вирощують пшеницю та ячмінь; з технічних – цукровий буряк, льон-довгунець, ріпак, тютюн; з бульбоплідних – картоплю.
Південноєвропейський тип сільського господарства спеціалізується на культивуванні субтропічних рослин: оливок, інжиру, цитрусових, мигдалю, винограду, овочів, тютюну, на зрошенні – бавовнику. Із зернових основними є пшениця та кукурудза. Лідирують у світі за вирощуванням винограду Італія, оливок – Іспанія. Тваринництво є менш розвинутим. Воно представлене переважно розведенням овець та кіз.
Для балканського типу основними є зернові культури – пшениця та кукурудза. Серед технічних переважають соняшник, тютюн, ефіроолійні культури (зокрема, олійна троянда). Вирощують багато винограду, овочів, фруктів. У тваринництві представлено молочно-м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство.
Східноєвропейський тип сільського господарства розвивався в особливих економічних умовах. Там існували колгоспи, радгоспи. Чітко вираженої спеціалізації країни не мають. Культивують зернові культури, овочі, тютюн, фрукти, виноград.
Лісове господарство
На Європу припадає 1/4 площ лісів земної кулі. Ліси вкривають 44 % регіону. Майже 80 % лісів Європи припадають на Росію. Найбільшою лісистістю території вирізняється Фінляндія: ліси вкривають 76 % її території. На більшій частині Європейського регіону 80 – 90 % лісів доступні для заготівлі. Площа лісів у Північній та Західній Європі зростає. За останні 15 років було відновлено 13 млн гектарів лісу, що дорівнює площі Греції. Натомість у Східній Європі показник лісистості удвічі нижчий за середньоєвропейський. Там через надмірну експлуатацію площа лісів неухильно скорочується.
Лише 26 % європейських лісів вважаються природними. Без урахування Росії цей показник є значно меншим – 5 %. Приблизно 4 % лісів є штучними, а решта (три чверті) порушено в результаті діяльності людини й вважаються напівприродними. У половині країн Європи переважає державна (суспільна) форма власності на ліс, а решта – приватна. Скандинавія та європейська північ Росії є основними районами лісозаготівлі. З цих територій деревина експортується до лісодефіцитних країн. Велике значення має лісозаготівля в гірських лісах Альп (Австрія, Швейцарія, Словенія) та Карпат (Україна, Румунія). Лісове господарство Скандинавських країн є взірцем дбайливого ставлення до природи. Воно враховує екологічні, господарчі та соціальні аспекти.
13 жовтня
Тема уроку:
Загальна характеристика Європи.
Природні умови та ресурси регіону.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 3, 4. Згадати які світові міста розміщені в Європі, по яких природних об`єктах проходить межа між Європою та Азією. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного положення, природні ресурси та умови Європи. Розібрати склад регіону, політичну карту, особливості населення. Визначити типи країн Європи за рівнем економічного розвитку.
2. Переглянути наступне навчальне відео
3. Опрацювати наступний матеріал:
Природні умови Європи
Природні умови європейських країн є переважно сприятливими для господарського освоєння території. Там немає велетенських гірських споруд, які розмежовували б країни, та занадто посушливих чи холодних районів, які суттєво обмежували б розселення. Через те з давніх-давен в Європі оселялися та вели активну господарську діяльність люди.
За особливостями рельєфу виокремлюють північну та східну, переважно рівнинні, частини Європи, та південну – гірську. Близько 60 % поверхні Європи розміщується на висоті менше 200 м та лише 6 % – понад 1000 м. Найбільші рівнини регіону лежать у межах давньої Східноєвропейської та молодої Середньоєвропейської платформ. Значні площі на півночі Європи займають рівнини Фенноскандії, розміщені на Балтійському щиті Східноєвропейської платформи, де її давній кристалічний фундамент виходить на денну поверхню. Рівнини густо заселені та здавна освоєні людиною.
Переважно високі та середньовисотні молодісейсмічно активні гори тягнуться поясом на півдні: Піренеї, Альпи, Апенніни, Балкани, Карпати, Кримські гори. У формуванні рельєфу цих гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові процеси, давнє й сучасне заледеніння, вулканізм. Давніми зруйнованими горами єСкандинавські, Уральські, Центральноєвропейський пояс гір, Північношотландське нагір’я. Суттєвих перепон для господарського освоєння території вони не спричиняють. Гірські масиви є об’єктами лікувального та гірськолижного туризму, розвитку гідроенергетики.
Своєрідним рельєфом вирізняється Ісландія, яка розміщена на межі літосферних плит. Там представлені різновисотні базальтові плато з конусами згаслих і діючих вулканів, нерідко вкриті льодовиками.
Європейський регіон простягається від субарктичного кліматичного поясу на півночі до субтропічного на півдні. Основна його частина лежить у межах помірного поясу зі сприятливим температурним режимом. На більшій частині помірного поясу річна кількість опадів перевищує випаровуваність, тому зволоження є достатнім або надмірним. У цілому річна кількість атмосферних опадів зменшується з просуванням з заходу на схід: від 1 000 – 2 000 мм у приатлантичних районах до 200 мм на Прикаспійській низовині. На півночі освоєння території стримується нестачею тепла. Там землеробство можливе лише в закритому ґрунті.
Для середземноморського узбережжя в умовах субтропіків характерні велика кількість тепла та нестача вологи. Виявляється чітко виражений максимум опадів узимку й мінімум улітку. Оскільки на півдні й сході Європи відчувається гостра нестача вологи влітку, там виникає потреба у штучному зрошенні. Там культивують теплолюбні посухостійкі рослини.
Отже, на території Європи можна вирощувати широкий набір сільськогосподарських культур помірного та субтропічного поясів: швидкостиглі зернові культури, овочі і кормові трави на півночі, цитрусові, оливки, інжир і навіть бавовник на півдні.
Природні ресурси
До природних ресурсів належить сукупність компонентів та явищ навколишнього середовища, що їх людина може безпосередньо використовувати у своїй господарській діяльності. Географія природних ресурсів вивчає розміщення і структуру окремих видів ресурсів, оцінює їх з економічного погляду, визначає ресурсозабезпеченість, а також розглядає питання їх відтворення, раціонального використання й охорони.
Природно-ресурсний потенціал – це сукупність наявних природних ресурсів певної території: світу, регіону, країни або її частини.
Природні ресурси розміщені на планеті нерівномірно. Забезпеченість ними залежить від запасів, обсягів і темпів їх використання. Систематизація даних про різні види природних ресурсів завершується складанням відповідних кадастрів. Наприклад, існують земельний, лісовий, водний кадастри. Вони слугують основою для економічного оцінювання природноресурсного потенціалу певної території.
Природні ресурси європейського регіону дуже різноманітні. Проте за тривалий час використання вони зазнали суттєвого виснаження. Передусім це стосується мінеральної сировини.
Мінеральні ресурси
Основою для розвитку промисловості є мінеральні ресурси (корисні копалини). Переважна більшість їх видів належить до вичерпних та невідновних.
У надрах країн Європи зосереджено різноманітні корисні копалини. Однак частина з них у більшості країн або є кількісно незначною (нафта, природний газ, руди кольорових металів), або їх видобуток припинено через виснаження зручних для розробки шарів, тому високу собівартість (наприклад, кам’яне вугілля в Німеччині, Бельгії, Великій Британії). Унаслідок цього більшість країн Європи дуже залежать від імпортної мінеральної сировини. Проте деякі країни регіону вирізняються значними покладами окремих видів корисних копалин, наприклад залізних і уранових руд, калійних солей.
Родовища паливних ресурсів приурочені до осадового чохла платформ і передгірських прогинів. Більшість країн Європи належить до територій, що відчувають дефіцит паливної сировини, особливо нафти і природного газу. Їх поклади, що придатні для експлуатації, виявлено лише в кількох країнах.
Шельф Північного моря – нині один з важливих нафтогазоносних районів у світі (мал. 16). Там на мілководді, затопленому 150 млн років тому, бракувало кисню, що уповільнювало розклад органічних решток, які перетворювалися на значні поклади вуглеводнів. Нині шельф моря являє собою ряд велетенських нафтогазоносних провінцій. Активні пошуки нафти і природного газу там почалися після Другої світової війни, а з 1971 р. почалася експлуатація Норвегією великих газових родовищ. Згодом від них було прокладено газопроводи, якими блакитне паливо надходить до Німеччини, Бельгії, Франції, Великої Британії. Нині шельф Північного моря поділений між п’ятьма країнами. Найбільші площі дна належать Великій Британії (46 %) та Норвегії (27 %), значно менші – Нідерландам (10 %), Данії (9 %), Німеччині (7 %), Бельгії та Франції (по 0,5 %). 90 % нафти та газу видобувають з невеликих глибин – до 60 м, хоча деякі сягають 3 500 – 4 500 м.
Росія за запасами нафти посідає 8-ме місце в світі, а за запасами газу поступається лише Ірану. Чималі запаси нафти зосереджено в європейській частині Росії у Волго-Уральській нафтоносній провінції, яку розробляють близько 100 років. Вона сформувалася на глибині 1,8 – 3,0 км в осадовому чохлі Східноєвропейської платформи. Звідси починаються найдовші нафтопроводи, якими нафта надходить до України та інших країн Європи. Але справжні скарби російського «чорного золота» та природного газу розташовані за Уралом у Західносибірському басейні – найбільшому за площею нафтогазоносному басейні світу. Він розміщений у межах потужного осадового чохла молодої платформи на глибині 2–3 км. Басейн почали розробляти після Другої світової війни. Звідти починаються одні з найдовших у світі газопроводів, якими надходить природний газ до країни Європи.
Кам’яне вугілля видобувають в Європі протягом кількох століть. Біля його басейнів формувалися старі промислові райони. Ланцюг кам’яновугільних родовищ тягнеться через всю Європу: від Великої Британії до України (мал. 17). Унікальними за покладами басейнами були: Донбас (Україна, Росія), Верхньо-сілезький (Польща), Рурський (Німеччина), Остравсько-Карвінський (Чехія). Значні поклади вугілля також мали Велика Британія та Франція. Проте з середини ХХ ст. через виснаження ресурсів собівартість кам’яного вугілля зросла. До Європи почали завозити дешеве американське, австралійське та південноафриканське вугілля. Через те видобуток кам’яного вугілля стрімко скоротився. Більшу частину шахт було закрито.
Інше ставлення до вугільних запасів в Росії, де їх розробка триває. На території Росії розміщуються 4 з десяти найбільших у світі за покладами вугільних басейнів. Щоправда вони переважають у важкодоступних азійських регіонах країни, що утруднює їх освоєння. Основним за видобутком є Кузнецький басейн (Кузбас), який дає понад половину від усього об’єму вугілля в Росії.
Рудні ресурси приурочені до щитів давніх платформ або поясів складчастості. Лідирують в Європі за покладами залізних руд у перерахунку на корисну речовину Росія (18 % світових запасів) та Україна (9 %). Також є значні запаси залізних руд у Швеції. Найбільшим залізорудним басейном у світі нині вважається Курська магнітна аномалія в європейській частині Росії. Розвідані запаси там становлять близько 30 млрд тонн. Басейн виявлений у другій половині ХVІІІ ст. за аномальною поведінкою магнітної стрілки компаса. Найбагатші руди із вмістом металу майже 65 % відомі в Україні (Білозерське родовище).
Руди кольорових металів залягають суцільним поясом на півдні Європи. Там є поклади мідних та поліметалічних руд (Іспанія, Сербія, Румунія, Болгарія), ртутні руди (Іспанія, Італія). Найбільшим у Європі міднорудним басейном є Люблінський у Польщі. Багато родовищ мідних руд також є в Росії на Кольському півострові та Уралі. Україна посідає 1-ше місце в світі за покладами марганцевих руд. В Європі виділяється велика Середземноморська провінція, багата на алюмінієві руди боксити, поклади яких тягнуться через Францію, Хорватію, Грецію, Угорщину. Великі поклади уранових руд сконцентровано у Швеції та Франції.
З нерудних ресурсів у Європі виділяються поклади калійних солей, які відомі в Росії (район Приуралля), Німеччині та Білорусі. Є родовища самородної сірки (Польща, Україна), графіту (Чехія), апатитів (Кольський півострів у Росії), білої глини (каоліну) (Україна, Німеччина), будівельного каменю (українського граніту, італійського білого мармуру).
Водні ресурси
Хоча Європу перетинає велика кількість річок, які є основним джерелом водних ресурсів, більшість країн регіону недостатньо забезпечена ними.
Найбільше їх споживають промисловість та сільське господарство. Тривале безконтрольне використання водних ресурсів призвело до їх виснаження. Більшість озер і річок у регіоні зазнають сильного забруднення. Особливо відчувають дефіцит води через кліматичні особливості південна та східна її частини.
Найбільший гідроенергопотенціал мають річки Скандинавських гір (зокрема, в Норвегії сконцентровано 1/3 всього потенціалу гідроенергії Європи) та Альп.
Земельні ресурси
Переважна частина регіону багата на земельні ресурси. Найкращі в світі ґрунти – чорноземи – знаходяться на території України, півдні Росії, в Угорщині. Родючі бурі лісові ґрунти вкривають більшу частину середньої частини Європи. На середземноморському узбережжі сформувалися багаті на поживні речовини коричневі ґрунти. Кислі дерново-підзолисті ґрунти знаходяться у середній частині Європи. Вони придатні для освоєння за умов інтенсивної меліорації. Тундрово-глеєві, що майже не використовуються у землеробстві, займають крайню північ регіону.
Європа вирізняються найвищим показником коефіцієнта земельного використання серед регіонів світу. Тут найвищий рівень розораності земель – 29%, що перевищує середньосвітовий показник у 2,5 рази. В окремих країнах цей показник сягає 50%: Україна, Угорщина, Польща, Румунія. Під пасовищами зайнято 18% земель. Найвищий коефіцієнт земельного використання характерний для Нідерландів, Румунії, Польщі, Данії – 80%, а найнижчий – для Італії та Португалії – 14-16%. Резервів для розширення орних земель в Європі небагато. В деяких приморських країнах широко використовується незвичний шлях розширення суходолу за рахунок «наступу» на море. Так, у Нідерландах до 40% площі держави складають польдери – відвойовані у моря за допомогою спеціально споруджених дамб та гребель ділянки.
Біологічні ресурси
Лісові ресурси більшості європейських країн були сильно виснажені у минулі століття у зв’язку з будівництвом та розорюванням ґрунтів. Тепер вони збереглися переважно у північних районах у зоні тайги та в горах.
Нині на одного європейця припадає 0,3 га. Лісом вкрито понад 1/3 території Європи і це єдиний регіон світу, де площа лісів зростає. «Лісовим цехом» Європи називають Скандинавські країни, які постачають деревину та лісоматеріали на європейський ринки. Цим країнам притаманні найвищі показники лісистості території. Величезні площі під лісами має європейська північ Росії. Багатими на ліс є також Білорусь, Австрія, Албанія.
В Європі також користуються попитом недеревні лісові ресурси: збирання грибів, меду, лісових ягід, лікарських рослин.
Лісистість території країн Європи, %
Рекреаційні ресурси
Рекреаційними називають природні умови та ресурси, а також суспільні об’єкти, які можуть використовуватися для відпочинку, туризму та охорони здоров’я.
Рекреаційні ресурси поділяють на природно-рекреаційні та культурно-історичні. Країни Європи мають найрізноманітніші природно-рекреаційні ресурси, які є основою для розвитку курортного господарства. Серед морських курортів відомі Лазурний Берег (Франція), Італійська Рив’єра, Золоті Піски (Болгарія), Мальта, Балеарські Острови (Іспанія), Адріатичне узбережжя Хорватії та Чорногорії тощо. Гірськими курортами вирізняються Швейцарія, Австрія, Словаччина, Норвегія. В Європі є місця, що багаті на термальні та мінеральні джерела. Це Баден в Австрії, Спа в Бельгії, Карлові Вари в Чехії, Бат у Великій Британії та інші.
Величезними є й культурно-історичні цінності регіону, тому туристів приваблюють Афіни, Рим, Ватикан, Париж, Лондон, Краків та багато інших міст-музеїв.
Типи країн Європи за рівнем економічного розвитку
Вам уже відомо, що рівень економічного розвитку країни визначається насамперед показником валового національного продукт (ВВП) на душу населення.
Комплексним показником, що визначає якість життя в країні, є індекс людського розвитку (ІРЛ). Визначаючи типи країн також враховують їх роль у світовій економіці та міжнародному політичному житті.
За класифікацією ООН, в Європі є два з чотирьох типів країн:
високорозвинуті країни (35 держав)
країни з перехідною економікою (9 держав)
Високорозвинуті країни входять до міжнародних економічних організацій, більшість з них – до військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві за кількістю зайнятого населення переважає невиробнича сфера.
За особливостями економіки та місцем країн у світовій політиці виокремлюють чотири підтипи високорозвинутих держав.
В Європі представлено три з них:
країни «Великої сімки», G-7 (4 держави)
економічно розви нуті невеликі країни Європи (15 держав)
країни середнього рівня економічного розвитку (16 держав)
Стрижнем економічного розвитку європейського регіону є 4 країни з «Великої сімки»: Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія. У них показники ВВП на душу населення становлять 30 000 – 40 000 доларів на рік і рівень ІЛР є дуже високим (понад 0,9). Вони мають багатопрофільну економіку, але є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо); в ній зайнято понад 70 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» чинять вирішальний вплив на світову політику. Всі вони входять до НАТО. Великобританія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.
Економічно розвинуті невеликі країни Європи є різними за площею. «Невеликими» їх називають через незначний вплив на світову політику та економіку. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни. Показники ВВП на душу населення в цих державах перевищують такі у країнах «Великої сімки»: 50 000 – 170 000 доларів на рік. Крім того, ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІРЛ. На відміну від країн G7 для їх економіки характерна достатньо вузька спеціалізація. Провідне місце в ній посідають виробництва високого технологічного рівня, що працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, відчувають значну нестачу сировини, через те зовнішня торгівля для них має величезне значення.
Наприклад, Швейцарія експортує понад 90% вироблених годинників, вивозить на світовий ринок медикаменти, медичне, поліграфічне, текстильне облад нання, ювелірні вироби, антикваріат, шоколад. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: найбільш надійні в світі банки, величезні страхові компанії, міжнародний туризм, транспортні послуги іншим країнам.
До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, Мальту. До них після вступу до ЄС долучилися Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Болгарія. Показник ВВП на душу населення в них становить в середньому 8 000 – 25 000 доларів на рік. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9). Ці держави є індустріально-аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному аспекті мають підпорядковане значення. Більшість з них є членами НАТО.
До країн з перехідною економікою відносять частину держав, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Білорусь, Молдову, Росію, Україну) та частину країн з колишнього соціалістичного табору (Албанію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Сербію, Чорногорію). У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, і певний час панувала планова економічна система. На початку 90-х рр. ХХ ст. вони взяли курс на перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи в різних країнах відбувалися неоднаковими темпами. Показники ВВП на душу населення коливаються від менш, ніж $2000 у Молдові до майже $9000 у Росії.
Європейський Союз
Європейські країни мають сприятливіші умови для інтеграційних процесів, ніж інші регіони світу. Зумовлено це вигідним геополітичним положенням, подібними рисами історичного розвитку багатьох країн, відносною одноманітністю населення за етнічним і соціальним складом, що зумовлює «європейську ментальність» населення, активними господарськими зв’язками країн усередині регіону. На основі найвищого рівня інтеграції 28 держав створили найпотужнішу регіональну економічну та політичну міжнародну організацію Європейський Союз (ЄС).
Ця організація почала створюватися у 50-х рр. ХХ ст. Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений у 1951 р. Тоді 6 країн (Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція та Італія) підписали договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі. З метою поглиблення економічної інтеграції ті самі шість держав у 1957 р. заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом).
Процес розвитку та перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський Союз відбувався шляхом:
по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень;
по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення). У 1973 р. до перших шести країн-учасниць ЄС приєднались ще три: Велика Британія, Данія та Ірландія. У 1981 р. членом ЄС стала Греція, у 1986 р. – Іспанія та Португалія, у 1995 р. – Швеція, Фінляндія та Австрія. У 2004 р. до ЄС долучились водночас 10 нових членів: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта та грецька частина Кіпру. У 2007 р. в ЄС прийняли Румунію та Болгарію. У 2013 р. членом ЄС стала Хорватія. Крім власне площ європейських держав територією ЄС також вважаються їх заморські володіння. З 2016 р. у стані виходу з Євросоюзу перебуває Велика Британія, який має завершитися у 2018 р.
Головними напрямками роботи країн-членів ЄС є такі:
По-перше, це створення економічного союзу, тобто спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці.
По-друге, створення монетарного союзу та єдиної валюти євро. Єврозона – група держав Європейського Союзу, офіційною валютою яких є євро. Спочатку Єврозона налічувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 р. (готівка – 1 січня 2002 р.). Нині в Єврозоні – 19 країн ЄС. Крім того, євро також введено в обіг у державах-карликах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу, у заморських департаментах Франції, на островах, що входять до складу Португалії, у Косово та Чорногорії. Діє Європейський центральний банк (ЄЦБ). Його штаб-квартира – у Франкфурті-наМайні (Німеччина).
По-третє, створення політичного союзу: спільна зовнішня політика, а також упровадження спільного громадянства.
ЄС має прапор та гімн. Гімном стала у 1985 р. «Ода до радості» Л. Бетховена. Він не призначений для заміни національних гімнів держав-членів. Гасло ЄС: In varietate concordia (з лат. – Єдність у різноманітності).
Ступінь інтеграції країн є достатньо високим: Європейський Союз, як єдине ціле, є повноправним членом Світової організації торгівлі (СОТ), має представництва в ООН, «Великій сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил, однак сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив Європейський Союз розглядають як одну з потенційних наддержав. Юридично в ЄС не виділено столиці, але дефакто такою є м. Брюссель (Бельгія), де розміщуються більшість інституцій Європейського Союзу.
Головними органами ЄС є:
Європейська рада (Рада Європи), що визначає головні політичні напрями ЄС, на рівні міністрів іноземних справ або, за необхідності, інших міністрів приймає рішення практично з усіх аспектів діяльності ЄС;
Європейський парламент (ЄП) – бере участь у підготовці та прийнятті юридичних актів Євросоюзу, формує його зовнішню політику;
Європейський суд з прав людини – забезпечує єдність трактування законів, згідно з угодами ЄС та інші.
Штаб-квартира ЄС – у Брюсселі. ЄС має 24 офіційні та робочі мови.
Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Водночас ці країни є членами Європейської економічної зони без набуття членства.
Кандидатами до вступу в ЄС нині є Македонія, Сербія, Чорногорія, Албанія та Туреччина. Визнано потенційними кандидатами Боснію і Герцеговину та Косово.
Україна, Молдова та Грузія проголосили стратегічний курс на євроінтеграцію.
Для вступу до Євросоюзу країна-кандидатка повинна відповідати Копенгагенським критеріям, що їх було прийнято в червні 1993 р. на засіданні Європейської ради в Копенгагені та підтверджено в грудні 1995 р. на засіданні Європейської ради в Мадриді.
Ці критерії вимагають:
щоб у державі дотримувалися демократичних принципів, принципів свободи та пошани прав людини, а також принципів правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський Союз);
у країні має бути конкурентоспроможна ринкова економіка;
мають визнаватися загальні правила та стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та валютного союзу.
Наша держава у 2014 р. підписала спершу політичну частину Угоди про асоціацію з ЄС з метою подальшого вступу до цієї організації, а згодом й економічну – тобто Угоду в повному обсязі.
05 травня онлайн-урок о 11:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:
Україна на геополітичній карті світу
План роботи.
1. Пригадати, що таке геополітика, коли Україна стала суверенною державою. Опрацювати параграф 37. З`ясувати геополітичну структуру сучасного світу, назвати чинники які вплинули на її формування. Знайти на політичній карті світу основні геополітичні центри сили, охарактеризувати один із них. Пояснити геополітичне положення України на карті світу.Назвати основні вектори сучасної української геополітики. Опрацювати письмово розділ "Шукаю в інтернеті" на с. 227 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
2. Переглянути наступну презентацію.
28 квітня онлайн-урок о 11:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:
Країни Африки. Узагальнення знань з розділу.
"Африка".
План роботи.
1. Виконати тестові завдання за наступним посиланням, будьте уважні завдання виконуються тільки один раз! Термін виконання до 20 години 28.04.2021!
1. Опрацювати параграф 36. Помікуйте, які позитивні сторони економіко-географічного положення ПАР, як це вплинуло на розвиток країни. Визначити яке місце займає країна в світі та регіоні, з`ясувати систему розлення та особливості структури економіки (мал. 114, с. 219). Визначити які виробництва визначають міжнародну спеціалізацю країни та характерні риси просторової організіції економіки. З`ясувати особливості розвитку третинного сектору економіки ПАР та зовнішіні економічні зв`язки країни. Охарактеризувати міжнародні зв`язки України з ПАР.
2. Переглянути наступну презентацію.
3. Провести дослідження, орієнтовні теми (на вибір учня), с. 223 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
4. Підготуватися до підсумкового тесту з теми: "Країни Африки", Повториити параграф 35-36.
21 квітня онлайн-урок о 11:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:
Країни Африки. Єгипет.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 35. Чи доводилось вам бувати в Єгипті? Помікуйте, чим приваблює українців ця країна. Визначити яке місце займає Єгипет в світі та регіоні, з`ясувати які чинники та види діяльності визначають місце країни у міжнародному поділі праці (мал. 113, с. 216). Визначити які характерні риси просторової організіції економіки Єгипту та зовнішіні економічні зв`язки країни. З`ясувати міжнародні зв`язки України з Єгиптом. Виконати практичну роботу та дослідження (на вибір) на с. 212 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
2. Переглянути наступну презентацію.
3. Опрацювати наступний матеріал:
Офіційна назва – Арабська Республіка Єгипет
Склад території – 29 губернаторств (мухафаз)
Член міжнародних організацій – ООН, Ліга арабських держав (ЛАД)
Офіційна мова – арабська
Релігія – мусульманство (іслам)
Столиця - Каїр
Площа країни - 1001,5 тис. км²
Кількість населення (на 2017 р.) - 95,6 млн. чол.
Форма правління - змішана республіка
Адміністративний устрій - унітарна держава
Тип країни - країна, що розвивається, країна великого потенціалу
Місце країни у світі та регіоні
Єгипет – батьківщина однієї із найдавніших цивілізацій світу, країна, якою проходять важливі торговельні шляхи між багатою капіталом Європою та багатою ресурсами Азією. За розміром ВВП Єгипет – у третьому десятку країн світу, а за ВВП на душу населення – у другій сотні. Проте серед африканських країн Єгипет посідає помітне місце. За розміром ВВП він поступається лише нафтодобувній країні Нігерії. Збройні сили Єгипту є найбільшими в Африканському регіоні та одними з найбільших у світі. Не будучи членом НАТО, Єгипет залишається військовим і стратегічним партнером цієї військово-політичної організації.
Сучасний Єгипет – країна, що розвивається з індустріальним типом економіки. Місце Єгипту в міжнародному поділі праці визначають такі чинники економіки.
Економіко-географічне положення
Єгипет розташований у Північній Африці. Він має унікальне ЕГП, адже лежить на межі двох материків та двох частин світу. Більша частина території Єгипту географічно розташована в Африці, менша (північно-східна) – на Синайському півострові в Азії. Країна на півночі омивається водами Середземного моря Атлантичного океану, на північному сході – Червоного моря Індійського океану.
Моря сполучені збудованим у другій половині ХІХ ст. Суецьким каналом, що скоротив морський шлях кораблів з Європи до країн Азії, Східної Африки та Австралії на 8 тис. км. Найбільшим морським портом в країні є Александрія, що розташований на березі Середземного моря.
Єгипет межує з трьома країнами. З них дві – арабські країни Північної Африки, які належить до країн що розвиваються та є союзниками Єгипту у Лізі арабських держав (ЛАД): Лівією – на заході, Суданом – на півдні. В своїй азійській частині на північному сході Єгипет має спільні кордони з високорозвинутою державою Ізраїлем та частиною Палестинської автономії – Сектором Газа.
Геополітичне положення
Єгипет є політико-географічним мостом між Північною Африкою та Західною Азією. Цим визначається його важлива геополітична роль як трансконтинентальної країни, яка ще з найдавніших часів була вкрай важливим осередком для народів Близького Сходу, Африки та Європи. Нині зовнішня політика Єгипту діє за принципом помірного нейтралітету. Столиця країни Каїр завжди лежав на перехресті регіональних торгових шляхів і культурних сплетінь протягом багатьох століть. Потужний інтелектуальний потенціал і значний вплив ісламу перетворили столицю Єгипту на центр соціального і культурного розвитку всього арабськомовного світу. У Каїрі розміщується штаб-квартира Ліги арабських держав. Генерального секретаря цієї організації традиційно обирають з числа єгипетських лідерів. Єгипет був першою мусульманською державою, що в 1979 р. встановила дипломатичні стосунки з Ізраїлем, надавши приклад встановлення політичного порозуміння в такому складному регіоні світу. Через це на вісім років було призупинено членство Єгипту в ЛАД.
Природно-ресурсний потенціал
Природні умови більшої частини країни складні для освоєння. Через посушливий клімат 95 % країни вкрито пустелями з поодинокими оазисами. Ці пустелі ще за часів Стародавнього Єгипту захищали королівства фараонів від західної загрози кочівників.
Рельєф країни переважно рівнинний. Більшу частину території Єгипту займають плато з висотами 300 – 1000 м.
Клімат Єгипту на північному узбережжі шириною 30 – 40 км субтропічний середземноморський з жарким сухим літом та м’якою дощовою зимою. Сезон дощів триває з жовтня по березень. Випадає близько 400 мм опадів на рік. Але на більшій частині території країни клімат тропічний континентальний з різкими добовими коливаннями температури: денні температури влітку сягають майже +50°С, а нічні опускаються до 0° ... +3°С. У зимові місяці температура повітря рідко опускається нижче від +20°С. Повітря дуже сухе, протягом року опадів вкрай мало: на південь від Каїру лише від 2 до 5 мм на рік, а в деяких районах бездощів’я триває роками. Сильні вітри спричиняють піщані й пилові бурі по всій території країни.
У надрах Єгипту виявлений цілий ряд мінеральних ресурсів. Найбільше значення мають запаси нафти і природного газу. Серед країн Африки Єгипет посідає 5-те місце за запасами нафти та 3-тє на покладами газу. В країні є придатні для відкритої розробки запаси залізних руд осадового та метаморфічного походження. Знайдено значні запаси марганцевих руд на Синайському півострові. Є родовища руд урану, титану, міді, олова, золота, молібдену, ніобію, вольфраму. В Аравійській пустелі в корі вивітрювання є алюмінієві руди – нефелінові сієніти. З нерудних ресурсів Єгипет багатий на фосфорити, запаси яких є в кількох частинах країни й становлять 5,2 % від світових. Також є істотні запаси кухонної солі та будівельних матеріалів: вапняків, глини, мергелю. Всесвітньою популярністю користуються асуанські граніти.
Практично усі поверхневі водні ресурси пов’язані з Нілом. Рівень води в річці сильно коливається протягом року. На диво, під час літньої спеки Ніл виходить з берегів (пригадайте, з чим це пов’язано). Родючий мул дає змогу щороку збирати високі врожаї. У зимовий сезон Ніл міліє.
Багато територій Єгипту позбавлено ґрунтового покриву. На заході країни панують рухливі й мало закріплені піски та кам’янисті поверхні. Там, де випадає хоч невелика кількість опадів і зростає бідна рослинність, формуються скелетні ґрунти. Найбільш родючими є алювіальні ґрунти долини Нілу та болотно-лучні в його дельті. Природна рослинність цих територій витіснена антропогенною: посівами зернових культур, бавовнику, плантаціями фінікової пальми. В цілому культивована площа становить лише 2,6 % від загальної площі країни.
Ще з початку ХІХ ст. зріс інтерес до єгиптології. Основні пам’ятки єгипетської архітектури та історії зосереджено уздовж Нілу. Морські узбережжя з чудовими піщаними пляжами, теплим протягом року кліматом, мальовничими краєвидами, фантастичним підводним світом стали підґрунтям для розвитку оздоровчого туризму.
Працересурсний потенціал
Кількість населення Єгипту стабільно збільшується. Для країни характерний ІІ тип відтворення населення. З середини 60-х рр. ХХ ст. в країні проводилася демографічна політика, спрямована на обмеження народжуваності. Хоча її показник зменшився в 1,5 ра за, але й досі залишається дуже високим – 30,3 осіб/тис. Завдяки поліпшенню медичного обслуговування у 4 рази знизилася смертність. Нині її рівень є одним з найнижчих в Африці – 4,7 осіб/тис. Природний приріст – 25,6 осіб/тис. На одну жінку припадає 2,8 дитини. Населення Єгипту дуже молоде: його середній вік 23,8 року. Середня тривалість життя вища, ніж в інших африканських країнах: 73,7 року (2016 р.). Така демографічна ситуація вплинула на вікову структуру населення Єгипту та забезпеченість трудовими ресурсами.
За межею бідності перебуває близько чверті населення країни. Через те для країни характерне негативне сальдо міграцій з незначним перевищенням кількості емігран тів над іммігрантами. Частина людей працездатного віку виїжджає до високорозвинутих країн Європи, водночас у Єгипті перебуває кілька десятків тисяч політичних біженців з Палестини, Судану, Сирії, Сомалі.
Єгипет достатньо забезпечений трудовими ресурсами. Близько половини економічно активного населення зайнято у сфері послуг. Цей показник постійно зростає. Водночас значна частка працює в первинному секторі економіки: аграрному, лісовому та рибному господарстві. Рівень безробіття високий: близько 12 % працездатного населення. Уряд країни дбає про зростання рівня кваліфікації трудових ресурсів. Державні витрати на освіту становлять 3,8 % ВВП. Рівень писемності дорослого населення дорівнює 73,8 %.
За національним складом населення Єгипет – однаціональна країна. Араби-єгиптяни становлять 99,6 %, переважна більшість яких – мусульмани. Іслам є державною релігією в країні. Серед національних меншин відомі бербери (мешкають в оазах), нубійці різних племінних груп (живуть уздовж Нілу на півдні країни), бедуїни арабських племен Синайського півострова та Аравійської пустелі. Офіційна мова Єгипту – арабська. Місцева мова – коптська – збереглася завдяки літургійному використанню православною коптською церквою, послідовниками якої є близько 10 % єгиптян.
Система розселення
Єгипет є найбільш густонаселеною країною Північної Африки. Середня густота населення становить 95,6 осіб/км². Приблизно 95 % населення живе лише на 5,5 % загальної площі країни. Населення сконцентровано у вузькій долини Нілу, на узбережжях Червоного моря, Синайського півострова й навколо Суецького каналу. Там густота населення сягає 400 – 700 осіб/км². Найменше заселено південні пустельні райони, де є навіть «білі плями». Незначна частина населення проживає в оазах Лівійської пустелі, невеликих шахтарських містечках Аравійської пустелі, по берегах Середземного моря та курортних містечках на узбережжі Червоного моря. Частина населення досі ще веде кочовий спосіб життя.
Рівень урбанізації середній – 43,1 %, темпи урбанізації високі. В Єгипті існує понад 40 великих міст. У країні є 4 міста-мільйонери, з них 2 – міста- мультимільйонери. Столиця країни Каїр (10,2 млн осіб) є найбільшим містом Африки та Близького Сходу. Понад 1 млн населення також мають Александрія (4,5 млн осіб), Ель-Гіза (3,4 млн осіб) та Шубра-ель-Хейма (1,1 млн осіб). Навколо міст сформувалися міські агломерації. Найбільша з них Каїрська (16,2 млн осіб), до складу якої входять великі міста Шубра-ель-Хейма та Гіза. Другою за кількістю жителів міською агломерацією є Александрійська (4,9 млн осіб).
Особливості структури економіки країни, що розвивається
Основи сучасної єгипетської економіки було закладено ще у першій половині ХІХ ст. У той час почалося вирощування бавовнику на експорт, інтенсивне будівництво зрошувальних каналів, перших залізниць, модернізація портів. У першій половині ХХ ст. долучилася текстильна промисловість. У другій половині ХХ ст. однією з головних задач національного розвитку стала індустріалізація Єгипту. Сформувалися добувна промисловість, металургія, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів. З’явилися автоскладальні та авіаскладальні заводи, виробництво вагонів та морських суден, верстатобудування. У 90-х рр. ХХ ст. почалося реформування економіки. Також відбулися лібералізація торгівлі, зниження ролі держави в сфері інвестиційної діяльності, інтеграція економіки Єгипту зі світовою економічною системою. Активно розвивається сфера послуг.
Нині Єгипет – індустріальна держава. В країні створена змішана соціально-ринкова економіка за сильного впливу державного сектору. Темпи економічного зростання становлять близько 5 % на рік.
Види діяльності, що визначають міжнародну спеціалізацію країни
У структурі ВВП Єгипту переважають третинний та вторинний сектори економіки. У вторинному секторі провідними є виробництва тканин, харчових продуктів, будівельних матеріалів, хімічних речовин. Країна повністю забезпечує внутрішні потреби в електроенергії завдяки використанню місцевої нафти, природного газу та гідроелектроенергії. На підприємствах широко використовується бездоменна металургія, для якої не потрібне імпортне коксівне вугілля. В останні роки виплавка сталі в країні дещо скоротилася. Підприємства не забезпечують повною мірою потреби країни у сталевому прокаті. У третинному секторі переважають міжнародний туризм та транспорт. Ще одна важлива сфера – телекомунікації. Основні комунікаційні центри розміщуються в Александрії, Каїрі, Суеці та пов’язані поміж собою цифровим кабелем. У первинному секторі переважають є видобування мінеральних ресурсів та сільське господарство.
Транспорт
У міжнародних перевезеннях першочергове значення має морський транспорт, немає зручних бухт для облаштування морських портів. Окремі природні гавані є на узбережжі Червоного моря. Через те найбільші морські порти Єгипту лежать на Середземноморському узбережжі в штучно створених бухтах: Александрії та Порт-Саїді. Найбільшим портом на Червоному морі є Суец. Ефективно працює керований державною компанією Суецький канал. Прибутки від експлуатації каналу є другим після туризму джерелом наповнення бюджету Єгипту. Після відкриття у 2015 р. паралельного каналу був забезпечений двобічний рух кораблів. Нині Суецький канал забезпечує 7 % світового морського вантажообігу, відіграючи ключову роль у забезпеченні Європи близькосхідною нафтою.
У країні існує найстаріша залізнична мережа Африки загальною протяжністю близько 6,7 тис. км, більша частина якої перебуває в незадовільному технічному стані. Завдяки сухому клімату можна без особливих витрат підтримувати автомобільну мережу, хоча автошляхів з твердим покриттям – лише третина. В Єгипті працює 83 аеропорти. Найбільші з них розміщуються в Каїрі (аеропорт-хаб), Луксорі, Шарм-ель-Шейху, Хургаді.
Міжнародний туризм
Прибутки від туризму випередили надходження від видобутку та продажу нафти. Країну щорічно відвідують близько 10 млн іноземних туристів. Уряд країни спонукає своїх громадян до розвитку саме цієї сфери економіки, особливо на місцевому рівні серед представників середнього класу. Вкладаються кошти в розвиток туристичної інфраструктури: зведено сучасні автомагістралі, комфортабельні готелі, нічні клуби, аквапарки, швидкісні залізниці, сучасні аеропорти.
Найпопулярніші курорти Єгипту оздоровчого (пляжного) спрямування розташовані на узбережжі Червоного моря: Хургада, Шарм-ель-Шейх, Нувейба, Ель-Гуна. Основні місця пізнавального туризму, що ознайомлюють з єгипетською давниною, це піраміди Гізи, Каїр, Луксор, Александрія, Синайські гори з горою Мойсея. Новим напрямом розвитку туристичної індустрії в Єгипті є відпочинок для туристів-мусульман (халяль-туризм). При цьому готелі пропонують меню без алкоголю та з відповідною їжею, окремі пляжі й басейни для чоловіків та жінок. На таких курортах оголошується час намазів (молитов), розваги організовано в рамках норм ісламу.
Видобування мінеральних ресурсів
З початку ХХІ ст. в Єгипті динамічно розвивається гірничодобувна промисловість. Нині серед країн Африки Єгипет за видобутком нафти посідає 4-те місце, за видобутком газу – 3-тє. Зростає видобуток нафти у Лівійській пустелі та на Синайському півострові. Єгипет став експортером природних вуглеводнів в Йорданію, Ліван, Сирію, Туреччину. У східній часині Єгипту на узбережжі Червоного моря та на Синайському півострові видобувають рудну сировину. Зокрема, розвивається видобуток руд рідкісноземельного металу танталу за участі капіталу Австралії. Здійснюється розробка золота на трьох ділянках на узбережжі Червоного моря. Розробляються родовища мідних, залізних, марганцевих руд. З нерудної сировини в незначних обсягах розвивається видобуток фосфоритів на узбережжі Червоного моря та кухонної солі – в дельті Нілу.
Сільське господарство
У виробничій структурі аграрного виробництва переважає рослинництво. Посівні площі лежать у долині та дельті Нілу, в Ель-Фаюмській оазі на півночі країни.
Родючі алювіальні ґрунти та велика кількість тепла створюють надзвичайно сприятливі умови для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Водночас існує потреба у штучному зрошенні земель. Розвивається пустельне зрошувальне землеробство з використанням підземних вод. Основною експортною культурою є довговолокнистий бавовник. Частка країни у світовому виробництві бавовни становить 3 %. Єгипет – найбільш конкурентоспроможна держава у виробництві зернових (пшениці, рису, кукурудзи, бобових) і технічних культур (цукрової тростини). Деякі великі господарства спеціалізуються на вирощуванні овочів та фруктів. В оазисах доглядають за фініковою пальмою.
Тваринництво має допоміжне значення. Майже в усіх господарствах розводять буйволів як тяглову силу для будівництва іригаційних споруджень та для одержання молока. Існує молочне поголів’я великої рогатої худоби. Крім того, розводять овець, кіз, домашню птицю (курей, голубів, гусей).
Характерні риси просторової організації господарства
Зовнішня компактність території Єгипту є досить умовною. Через природні чинники господарство країни розміщене вкрай нерівномірно, що ускладнює керування ним. Основні господарські об’єкти тягнуться двома вузькими, не більш ніж 30 км, меридіональними смугами з півночі на південь й займають лише близько 5 % площі країни. Створення інфраструктури таких осередків потребує значно більших витрат. Перша смуга простягається від Середземноморського узбережжя уздовж обох берегів Нілу до м. Асуан. Це основний економічний осередок країни, де сконцентровано більшу частину сільського господарства та промисловості країни. Друга смуга розташована на західному узбережжі Червоного моря та на Синайському півострові. Там переважають добувна промисловість та туризм. Решта територій країни майже не заселена.
Зовнішні економічні зв’язки
Політична нестабільність Близькосхідного регіону не позначається на розвитку зовнішніх економічних зв’язків Єгипту. Переважає експорт нафти та нафтопродуктів. Крім того, експортуються бавовняні тканини та сільськогосподарські культури: рис, картопля, фрукти та овочі. Основною продукцією імпорту є промислові вироби, харчові продукти, обладнання, лісоматеріали. Основними торговельними партнерами Єгипту є США, Китай, країни ЄС (зокрема, Італія, Іспанія, Німеччина). Арабським газопроводом транспортується єгипетський природний газ до Йорданії, Сирії, Лівану та Туреччини. Країна бере участь у Великій Арабській зоні вільної торгівлі (ВАЗВТ), яка містить 95 % всієї арабської продукції, вільної від мита. Основним партнером Єгипту в її межах є Саудівська Аравія.
Міжнародні зв’язки України з Єгиптом
Незалежність України Єгипет визнав одразу після її здобуття. З того часу, незважаючи на географічну віддаленість, країни налагодили співробітництво в торговельно-економічній, науково-технічній, політичній та культурно-гуманітарній сферах. Найглибші стосунки встановлено в нафтогазовій сфері. Єгипет є однією з країн, в якій наша держава здійснює один з найбільших інвестиційних проектів за кордоном. Між країнами підписаноугоду про співробітництво у сфері мирного використання космосу. У 2007 р. було здійснено запуск першого єгипетського штучного супутника Землі українським ракетним носієм «Дніпро».У 2010 р. єгипетська армія отримала за контрактом від Українилітак від українського підприємства «Антонов». У навчальних закладах України навчаються єгипетські фахівці, які беруть участь у космічній програмі Єгипту. Між Україною та Єгиптом існують угоди у сфері інформації, освіти, культури, туризму тощо.
14 квітня онлайн-урок о 11:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:
Особливості економіки країн
Африки. Первинний сектор.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 34 с. 203-205. Згадати з попереднього матеріалу на які природні ресурси багаті країни Африки. З`ясувати особливості економіки африканських країн уважно розібравши мал. 105, 106 на с. 203 та мал. 107, с. 204 підручника. Визначити який розвиток має сільське господарство (мал. 108, с. 204).З`ясувати на якій стадії знаходить розвиток добувної промисловості регіону Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити мінеральну сировину якою багатий цей регіон.
Тема уроку: Особливості економіки країн Африки. Вторинний і третинний сектори.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 34 с. 206-212. Згадати з попереднього матеріалу на які природні ресурси багаті країни Африки та які особливості економіки країн цього регіону. З`ясувати особливості розвитку вторинного та третинного секторів економіки країн Африки. Уважно опрацювати с. 208-210 підручника, мал. 110 та визначити в чому полягає нерівномірність економічного розвитку субрегіонів Африки. З`ясувати особливості участі субрегіонів в міжнародному поділі праці. Охарактеризувати зв`язки України з країнами Африки (мал.111). В робочих зошитах скласти порівняльну характеристику розвитку економіки у країнах Північної і Південної Африки. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
24 березня онлайн-урок о 11:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:
Особливості географічного
положення Африки.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 33. Згадати основні особливості фізико-географічного положення Африки. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості економіко-географічного положення, природні ресурси та умови Африки. Розібрати склад регіону, політичну карту, особливості населення. Визначити типи країн Африки за рівнем економічного розвитку.
Поміркувати, який був би рівень розвитку сучасної Африки, якби колонізація пройшла повз неї.
2. Опрацювати наступний матеріал:
Особливості економіко-географічного положення Африки
Африка є третім за площею регіоном світу й займає 20,4 % поверхні суходолу. Його площа становить 30,3 млн км². Населення регіону неухильно зростає. За його кількістю Африка поступається лише Азії. Там проживає 1,25 млрд осіб, тобто понад 16,6 % населення світу. Разом з тим у регіоні виробляється лише 2,9% ВВП світу. Усі суверенні країни Африки є членами ООН.
Економіко-географічне положення (ЕГП) країн Північної та Тропічної (на південь від Сахари) Африки є суттєво різним. На економічний розвиток Північної Африки найбільший вплив чинить наближеність до розвинутих країн Європи та транзитне транспортно-географічне положення на перетині морських шляхів з Європи до Азії. Середземне та Червоне моря відокремлюють північну частину Африки від Європи та Західної Азії. Особливо поліпшилося транспортно-географічне положення регіону після відкриття Суецького каналу. Великі морські порти працюють у Єгипті (Александрія, Порт-Саїд) та Марокко (Танжер).
ЕГП країн Тропічної Африки є менш вигідним. Вони відділені значними морськими просторами та Сахарою від економічно розвинутих регіонів світу. Більшість країн мають широкий вихід до морів або океанів. Універсальні морські порти-велетні (вантажообіг яких – понад 50 млн тонн на рік) існують лише у Південно-Африканській Республіці (Річардс-Бей, Дурбан). Водночас 16 країн є континентальними. Це суттєво стримує їхній економічний розвиток.
Майже усі країни Африки є союзниками в організації Африканський Союз (АС). Основними цілями організації є забезпечення в Африці демократії, прав та стабільної економіки, припинення всіх міждержавних конфліктів і створення ефективного спільного ринку. Серед пріоритетних планів Африканського Союзу – введення єдиної валюти (афро) та створення спільних збройних сил. Африканські країни-експортери нафти є членами організації ОПЕК.
Водночас для розвинутих країн Європи, США, Китаю, Індії важливими чинниками їх подальшого економічного розвитку та збереження геополітичного впливу у ХХІ ст. є проникнення на африканські ринки та інтеграція з їх національними економіками. Необхідність співпраці з Африкою зумовлюють як ресурсний, так і геополітичний складники, а також ринки збуту продукції та послуг.
Склад регіону
На сучасній політичній карті Африки – 59 держав і територій. З них 53 суверенні країни, які є членами ООН. У регіоні існують різні за площею держави: від дуже великих (Алжир, Демократична Республіка Конго, Судан) до країн-карликів (Сейшельські Острови – 455 км², Сан-Томе і Принсипі – 1000 км²).
Дві африканські країни – Нігерія та Ефіопія – належать до групи найбільших за кількістю населення країн світу (понад 100 млн осіб). Водночас у ряді країн живе менш ніж 1 млн осіб (Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Коморські Острови та ін.).
На політичній карті Африки початку ХХ ст. було лише дві незалежні країни – Ефіопія та Ліберія. Всі інші території було поділено між європейськими країнами. Найбільші площі колоній дісталися Франції, Великій Британії та Португалії. Свої володіння мали в Африці Німеччина, Італія, Іспанія та Бельгія. Перші дві африканські країни здобули незалежність у першій половині ХХ ст. – Південно-Африканська Республіка (ПАР) та Єгипет. Масова деколонізація континенту розпочалася в 50-х рр. ХХ ст. з Північної Африки.
Нині від колишніх колоніальних імперій в Африці залишилося кілька невеликих за площею залежних територій, що перебувають під контролем Великої Британії (Острів Святої Єлени), Франції (острови Реюньйон та острів Майотта), Іспанії (міста Сеута і Мелілья на території Марокко).
За геосхемою регіонів ООН, Африка поділена на 5 субрегіонів (мал. 167): Північна Африка (6 держав), Західна Африка (16 держав), Центральна Африка (9 держав), Східна Африка (18 держав) та Південна Африка (5 держав).
Форми державного правління й територіального
устрою країн Африки
За формою правління більшість держав Африки є республіками. В Африці переважають президентські республіки, в яких президент є не лише головою держави, а й очолює уряд. Крім того, в Африці багато змішаних республік, де президент залежний від законодавчої влади. На материку небагато парламентських республік, в яких роль президента є переважно представницькою, а уряд очолює прем’єр-міністр (Туніс, Ефіопія, Еритрея). У ПАР та Зімбабве до 80 – 90-х рр. ХХ ст. зберігався режим апартеїду, що дискримінував місцеве корінне темношкіре населення. Нині у більшості африканських країн правлять режими, які є дискримінаційними щодо білого населення. В ряді країн (Нігерії, Мавританії, Сенегалі, Демократичній Республіці Конго, Екваторіальній Гвінеї) спостерігається відступ від демократичних досягнень у бік авторитаризму.
В Африці збереглися 3 монархії. Вони є конституційними. Королівства Марокко та Есватіні – дуалістичні монархії. В них монарх має свободу прийняття рішень, але в заданих Конституцією рамках. Королівство Лесото є парламентською монархією. Там монарх не має влади. Законодавча влада належить парламенту, виконавча – уряду. Монарх виконує лише представницьку та церемоніальну роль.
1. Опрацювати параграф 31. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Бразилії, запам`ятати візитівку країни. Розібрати основні чинники, що визначають місце країни у світі та регіоні. Охарактеризувати населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. З`ясувати особливості струкури економіки Бразилії. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, спеціалізацію сільського господарства та видобування мінеральних ресурсів в країні. Поміркувати, чому більшість стада великої рогатої худоби у Бразилії становить порода нелор, які її характерні собливості. Виконати у робочому зошиті практичну роботу (с. 188 підручника) та дослідження на с. 196 підручника (на вибір). Підготуватися до самостійної роботи з розділу: Америка, повторити параграфи 26 -32.
Член міжнародних організацій – ООН, МЕРКОСУР, БРІКС та ін.
Офіційна мова – португальська
Релігія – християнство (католицтво)
Місце країни у світі та регіоні.
Бразилія – нова індустріальна країна з величезним економічним потенціалом. Вона займає 20 % території американського регіону, в якому проживає 21 % населення Америки. Країна має надзвичайно багаті природні ресурси, унікальні умови для успішного ведення сільського господарства, величезні трудові ресурси. Країна є учасником об’єднання БРІКС – п’яти країн (Бразилії, Росії, Індії, Китаю, Південної Африки), що мають перспективи для стрімкого економічного зростання та трансформацій господарської структури в напрямі інноваційно-інвестиційного розвитку.
Бразилія посідає 9-те місце у світі та 2-ге в Америці (після США) за ВВП, 9-те місце в світі та 1-ше в Америці – за золотовалютними резервами. Значний сплеск у розвитку країни відбувся після Другої світової війни. Цьому сприяли такі чинники, як імміграція та притік кваліфікованих кадрів, кавовий бум, пільги підприємцям та зарубіжні інвестиції. Для Бразилії характерні проблеми корупції та бідності, які є значним бар’єром на шляху подальшого суспільного розвитку. Незважаючи на це, за прогнозами різних, незалежних один від одного, аналітиків приблизно до 2025 р. Бразилія обійде чи хоча б досягне одного рівня із США, Японією та провідними державами Європи.
У країні дбайливо ставляться до футболу та відомого на весь світ традиційного карнавалу. Ось чому футбольні чемпіонати та карнавал – це події, що на певний час змінюють звичайний уклад життя бразильців.
Основні чинники, що визначають місце країни в міжнародному поділі праці.
Місце Бразилії у міжнародному поділі праці визначає ряд чинників:
Економіко-географічне положення.
Бразилія розміщена в східній та центральній частинах Південної Америки й межує з країнами, що розвиваються, які мають різний рівень економічного розвитку, й активно співробітничає з ними. Сусідні держави є політичними та економічними союзниками Бразилії за регіональними міжнародними угрупованнями, такими як Ла-Платська група, Амазонський пакт, Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ), МЕРКОСУР. Бразилія – морська держава: третина її кордонів проходить узбережжям Атлантичного океану. Проте висока транспортна освоєність характерна лише для східних прибережних районів, де основну роль відіграє автомобільний транспорт.
Природно-ресурсний потенціал
Природні умови Бразилії в цілому сприяють освоєнню її території. У рельєфі переважають рівнини: більшу частину території займають Амазонська низовина та Бразильське плоскогір’я.
Клімат більшої частини країни дуже теплий і вологий. На її території формуються переважно такі типи клімату: екваторіальний (протягом року теплий і вологий), субекваторіальний (теплий з вологим літом і сухою зимою) і тропічний морський (теплий і вологий). Крайній південь заходить у субтропічний кліматичний пояс.
Величезні площі в долині Амазонки займають вологі екваторіальні ліси. Завдяки величезним мінеральним, земельним, водним та лісовим ресурсам Бразилія має найсильнішу економіку в Південній Америці. Країна багата на ряд видів мінеральних ресурсів, частину з яких експортує. У країні є невеликі поклади паливних ресурсів, але значні – рудної сировини. Власні нафтові родовища забезпечують потреби господарства лише на 50 %.
Серед рудної сировини Бразилія вирізняється унікальними запасами залізних та марганцевих руд на сході країни в межах щита Південноамериканської платформи. Країна є світовим лідером за покладами залізних руд.
На сході країни в корі вивітрювання сконцентровано одні з найбільших у світі поклади алюмінієвих руд, за запасами яких Бразилія поступається лише Гвінеї та Австралії. На щиті платформи є поклади вольфрамових, нікелевих, поліметалічних, уранових руд. У західній частині країни, у басейні Амазонки, відомі поклади золота та одні з найбільших у світі запасів олов’яних руд. З нерудної сировини розвідано значні поклади алмазів, гірського кришталю та слюди.
Водні ресурси Бразилії дуже значні, але освоєні поки що мало. Основні потреби господарства у воді задовольняє надзвичайно густа річкова мережа. Вирізняються своєю повноводністю річкові системи Амазонки, Сан-Франсиску, Парани. Багато є судноплавних річок. Порожисті річки Бразильського плоскогір’я багаті на гідроенергоресурси. На них збудовано одні з найпотужніших у світі ГЕС.
Найкращі земельні ресурси Бразилії розміщуються на північному сході та сході в зоні саван. Це червоні фералітні та червоно-бурі ґрунти. Їх активно використовують у сільському господарстві.
Бразилія має унікальні лісові ресурси. За запасами цінних порід деревини країна посідає 1-ше місце в світі, а за загальними запасами деревини – 3-тє. Майже 60 % площі країни займає амазонська сельва. В ній є багато цінних порід дерев: гевеї, хінного, червоного (бальзового) та ін. У країні зосереджено понад третину світових запасів деревини екваторіальних лісів.
Працересурсний потенціал
У демографічній ситуації Бразилії відбувся демографічний перехід від II до І типу відтворення населення. Завдяки успіхам медицини скоротився рівень смертності: нині він становить 6,6 осіб/тис. Але рівень народжуваності знизився ще більше: його показник – 14,3 осіб/тис.Природний приріст становить 7,7 осіб/тис. На одну жінку припадає 1,77 дитини, що вже не забезпечує розширеного відтворення майбутніх поколінь. За такої ситуації уже із середини ХХІ ст. кількість населення країни почне скорочуватися. Населення країни молоде: його середній вік становить 31,6 року. Однак унаслідок сучасної демографічної ситуації він зростає. Середня тривалість життя становить 73,53 року.
У зв’язку з високим рівнем безробіття для Бразилії характерне негативне сальдо міграцій. Переважна більшість людей у пошуках роботи їдуть до США або Канади. У країні поширено активні внутрішні міграції працездатного населення. Близько третини бразильців живуть поза межами місць їх народження. Особливо характерними є переміщення людей із сільської місцевості до міст. Крім того, відбувається переміщення сільського населення з півдня та південного сходу на захід та північ через розширення територій, зайнятих під сільське господарство.
Бразилія – однонаціональна країна. Понад 95 % її населення становлять бразильці – нація, яка склалася з представників різних людських рас. Нині понад половину бразильців – білі, майже 40 % – мулати, близько 6 % – темношкірі. Корінні індіанські народи проживають у західній частині країни.
Є в країні півмільйонна українська діаспора. 96,5 % з українців уже народилися у Бразилії і проживають переважно в сільській місцевості на південному сході країни у штаті Парана. Країна достатньо забезпечена трудовими ресурсами. 8,8 потенційно праце здатних осіб припадає на 1 пенсіонера. Рівень письменності дорослого населення становить 92,6 %. Основна частина населення належить до середнього класу, а рівень бідності надзвичайно високий: за межею бідності перебуває 21,4 % населення, в т. ч. 4 % – поза межею крайньої бідності. Нерівність прибутків є основною причиною високого рівня злочинності в країні. Рівень безробіття становить 6,4 % працездатного населення.
Система розселення
Країна має низький показник середньої густоти населення – 24,5 осіб/км². Територія заселена нерівномірно: майже половина населення займає близько 7 % території. Понад 30 % населення проживає у вузькій смузі Атлантичного узбережжя завширшки до 100 км, а найбільшої концентрації досягає на південному сході. В Амазонії ж густота населення знижується до 1 особи/км².
Бразилія має надзвичайно високий рівень урбанізації – 85,4 %. Через великі темпи урбанізації більшість міського населення не має роботи та елементарних умов для існування. Околиці великих міст перетворюються на квартали нетрів – фавели, в яких живуть найбідніші верстви населення. Це квартали, де лютують злочинність та інфекційні хвороби. Уряд країни прикладає багато зусиль для підвищення їхнього рівня життя. У Бразилії 17 міст-мільйонерів. До них належать Сан-Паулу (11,9 млн осіб) та Ріо-де-Жанейро (6,5 млн осіб). Ці міста віднесено до категорії світових міст. Містами-мільйонерами зокрема є: Сальвадор (2,9 млн осіб), Бразиліа (2,9 млн осіб), Форталеза (2,6 млн осіб), Белу-Орізонті (2,5 млн осіб), Манаус (2 млн осіб) та ін. Навколо міст сформувалися міські агломерації. Найбільші з них розміщуються на південному сході країни: Сан-Паулу (20,9 млн осіб), Ріо-де-Жанейро (11,9 млн осіб) та Белу-Орізонті (4,7 млн осіб).
Особливості структури економіки країни, що розвивається
Бразилія – індустріально-аграрна країна, яка завдяки передовим технологіям, іноземним інвестиціям і кредитам високорозвинутих країн досягла значних успіхів у створенні сучасного промислового виробництва. Вона перетворилася з аграрної на нову індустріальну країну. Нині понад половину ВВП країни припадає на сферу послуг. Однак у країні помітний значний розрив між прибутками найбагатших і найбідніших верств населення. Майже всі провідні промислові виробництва концентруються у «великій трійці» міст: Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Белу-Орізонті.
Видобування мінеральних ресурсів
У первинному секторі бразильської економіки особливе місце посідає видобувна промисловість. У Бразилії видобувають понад 40 видів корисних копалин. Найзначнішими є залізні та марганцеві руди. За видобутком залізних руд країна поступається лише Австралії. Близько 90 % товарних залізних руд видобувається найбільшою гірничорудною компанією Vale. Приблизно 80 % видобутої руди експортується. Бразилія посідає 3-тє місце (після Австрії та Китаю) за видобутком бокситів. Для потреб внутрішнього ринку видобувають нікелеві, мідні, цинкові руди, золото. Бразилія є постачальником на світовий ринок стратегічної сировини: вольфраму, ніобію, танталу, цирконію, слюди. Зростає видобуток радіоактивних матеріалів, що містять уран, торій, монацитові піски. Видобуваються алмази, золото, коштовне каміння.
Спеціалізація сільського господарства
Сільське господарство має яскраво виражену експортну спрямованість. Аграрні відносини Бразилії мають певні особливості. Зокрема, 80 % працюючих на селі не мають власної землі. Існують великі землеволодіння – латифундії. Ними володіють 1,5 % власників, у руках яких сконцентровано майже половину земель. Вони здають землю в оренду. Займатися сільським господарством здатний далеко не кожний селянин через високу орендну плату за землю. Провідна роль у вирощуванні експортних культур належить плантаціям. Близько половини зайнятих на плантаціях робітників не одержують зарплати. Існують також іноземні землеволодіння, особливо на Південному Сході країни. Поряд з великими поширені дрібні землеволодіння – мініфундії. Вони становлять основну масу господарств, у яких вирощуються споживчі продовольчі культури. Через несправедливий розподіл земель виникають конфлікти між владою та селянством.
У виробничій структурі сільського господарства переважає рослинництво. На нього припадає близько 60 % вартості сільськогосподарської продукції країни. Рослинництво в Бразилії здатне задовольняти потреби населення в основних харчових продуктах, окрім пшениці (60 % її країна імпортує). За обсягом аграрного експорту країна поступається лише США та Франції. У структурі посівних площ домінують продовольчі культури: кукурудза, рис, пшениця, коричнева квасоля, маніок. Головна зернова культура – кукурудза. П’ять основних експортних культур – кава, какао-боби, бавовник, цукрова тростина та соя – охоплюють понад 30 % посівних площ і становлять понад 35 % вартості продукції рослинництва. Головна експортна культура Бразилії – кава. За її виробництвом країна посідає 1-ше місце в світі й забезпечує 25 % світового виробництва. За виробництвом какао-бобів, цукрової тростини та сої Бразилія посідає 2-ге місце в світі. Бразилія відома значним збором бананів та апельсинів.
На тваринництво припадає близько 40 % вартості сільськогосподарської продукції. У ньому переважає м’ясний напрям розвитку. Провідні виробництва – розведення великої рогатої худоби, свиней, овець та кіз. За поголів’ям великої рогатої худоби Бразилія поступається лише Індії. На півдні Бразилії розвивається вівчарство м’ясо-вовняного напряму.
Лісове господарство
Дві третини лісів Бразилії перебувають у державній або муніципальній власності. Понад 90 % їх розташовано в долині Амазонки. Основною функцією лісів в країні є екологічна: це ґрунто- та водозахисні ліси, заповідники, парки (національні, штатів), державні та приватні заказники. За обсягом заготівлі деревини Бразилія посідає 4-те місце в світі та 2-ге (після США) в Америці. Найбільше значення у лісовому господарстві Бразилії мають збирання латексу дикоростучих каучуконосів (гевеї) у лісах Амазонії, бразильських горіхів, карнаубського воску, плодів пальми та олійного дерева (північний схід), парагвайського чаю та заготівля деревини хвойних порід (південь).
Промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни.
За виробництвом багатьох видів промислової продукції Бразилія входить до топ-10 країн світу. Країна володіє значним промисловим потенціалом. Його основу становлять металургія та машинобудування. У 80-х роках XX ст. у країні виник ряд наукомістких виробництв: радіотехніка, мікроелектроніка, біотехнологія, аерокосмічна промисловість. Традиційно важливими залишаються текстильна та харчова промисловість. Важливе значення має електроенергетика. За загальним виробництвом електроенергії Бразилія посідає 8-ме місце в світі й 3-тє в Америці (після США і Канади). Провідними є гідроелектростанції, на які припадає 89 % всієї виробленої енергії. В країні працює 7 найпотужніших ГЕС планети.
Металургія
Розвиток чорної металургії у Бразилії зумовлений наявністю власних високоякісних залізних і марганцевих руд, а також привізного коксівного вугілля. Металургійні комбінати збудовано на сході країни з орієнтуванням на сировинний чинник у містах Волта-Редонда та Ріо-де-Жанейро. У місті Ітабіра працює завод з виробництва спеціальних сталей. За виробництвом сталі у 2017 р. країна посіла 9-те місце в світі, а в Америці поступається лише США. Понад 45 % виплавленої в країні сталі експортується. Низька собівартість бразильської сталі зумовлена наявністю власної високоякісної сировини, дешевою робочою силою та енергоресурсами. Водночас великим внутрішнім споживачем вітчизняної сталі є машинобудування. Для розвитку бразильської чорної металургії залучено інвестиції з Німеччини, США, Японії, Китаю.
Швидкими темпами в Бразилії розвивається кольорова металургія. Її головним напрямом є виплавка алюмінію. Його виробництво, зорієнтоване на енергетичний чинник, розвивається на сході країни (Белен). Це виробництво контролюють іноземні компанії. Крім того, зростає випуск із власної сировини олова, цинкового концентрату та рафінованого цинку. Всередині країни споживається до 80 % виплавлених кольорових металів. Решта експортується переважно в Перу та Аргентину.
Машинобудування
Найбільш розвинутим промисловим виробництвом Бразилії є машинобудування. На нього припадає понад 30 % усього виробництва промисловості країни. Пріоритетними напрямами економічної стратегії країни стали автомобіле-, судно- та літакобудування, точне машинобудування з широким залученням капіталу західних країн, Японії та Республіки Кореї. Важливе значення має виробництво сільськогосподарських машин і тракторів. Бразилія – великий виробник та експортер зброї.
Країна є однією з провідних у світі за кількістю випущених автотранспортних засобів. Бразилія, посідаючи 9-те місце за цим показником (2017 р.), випереджає такі високорозвинуті країни, як Франція, Велика Британія та Італія. Із загальної кількості складених автомобілів 82 % припадає на легкові, решта – на вантажні та автобуси. Центрами автомобілебудування є Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро.
Першим автомобілем, що його склали у Бразилії ще у 1925 р., був французький Chevrolet. Першу власну марку автомобіля (Romi-Isetta) було випущено через 30 років. Водночас почали в країні з’являтися дочірні автоскладальні підприємства американських (Ford, Chrysler), японських (Toyota), німецьких (Volkswagen), французьких (Simca), а згодом італійських (Fiat) автомобільних компаній, які випускали бразильські модифікації світових автомобільних брендів.
Держава проводить політику протекціонізму щодо вітчизняних автовиробників, підтримуючи високий рівень митних податків на автомобілі. Це робить невигідним імпорт готових автомобілів і стимулює виробництво власних марок. Нині найуспішнішим бразильським автовиробником є компанія Troller, продукція якої реалізується у країнах Південної Америки та Африки. Працюють національні автовиробники Agrale, TAC, залучаючи інвестиції від основних світових автовиробників. Новим напрямом є випуск автомобілів Flex-Fuel, адаптованих до роботи на екологічно чистому спиртовому паливі – біоетанолі, що його добувають під час переробки цукрової тростини. Нині майже 90 % автопарку країни працює на цьому виді палива.
Суднобудування Бразилії спеціалізується в основному на виробництві балкерів (суден для перевезення залізних руд), нафторудовозів і танкерів і перебуває під контролем капіталу Японії. Крім суднобудівної промисловості у Бразилії добре розвинуто судноремонт, за масштабами якого країна займає 1-ше місце в Америці.Ріо-де-Жанейро є найбільшим центром суднобудування та судноремонту. У Сан-Паулу активно розвивається літакобудування.
В країні налагоджено випуск пасажирських, сільськогосподарських, військових та військово-транспортних літаків. В останні десятиліття в Бразилії зросло верстатобудування, в якому переважає капітал Німеччини, Італії, Франції, США. Освоєння нових технологій дало змогу випускати найсучасніші засоби виробництва, в т. ч. верстати з числовим програмовим управлінням. Одним із пріоритетних напрямів розвитку є точне машинобудування із центром у м. Кампінас. За випуском міні- та мікрокомп’ютерів Бразилія поступається лише США, Японії та Німеччині.
Текстильна промисловість
У Бразилії традиційно важливе значення має виробництво тканин. Якщо раніше Бразилія як сировину використовувала переважно власний бавовник, то нині близько 80 % завозять з-за кордону. Головним виробником бавовняних тканин є штат Парана. Останнім часом набуває розвитку виробництво тканин зі штучного (віскоза) та синтетичного (поліестер, нейлон) волокна. Близько половини текстильної продукції дають підприємства Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро.
Харчова промисловість
У виробництві харчових продуктів і напоїв переважає національний приватний капітал. Традиційними для Бразилії є виробництва цукру з тростини, м’ясних консервів і мороженого м’яса, тютюнових виробів. Країна є лідером за виробництвом та експортом консервованого та замороженого апельсинового соку та другою в світі за експертом переробленого м’яса птиці.
Особливості розвитку третинного сектору
Бразилія має різноманітну сферу послуг, що розвивається найбільш динамічно. Розвивається фінансова діяльність. Активно реформується бразильська банківська сфера. Вона забезпечує місцеві підприємства широким спектром послуг та привертає численних іноземних інвесторів, зокрема фінансові фірми США. Фондові біржі Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро піддаються значній консолідації. Банківська система Бразилії досить концентрована: на 10 найбільших банків припадає понад 70 % активів, депозитів і кредитів. Нині в Бразилії функціонує близько 180 приватних комерційних банків, включаючи банки широкого спектра діяльності. Окрім них існує близько 30 комерційних урядових банків розвитку і банків громадських заощаджень, а також банків видачі позик установам, 20 інвестицій них банків та багато інших фінансових установ. Banco do Brasil SA – найстаріший бразильський банк зі штаб-квартирою в столиці. Він контролюється державою.
Швидко розвивається система освіти. До першої половини ХХ ст. у Бразилії не було якісної системи освіти. Нині системою фундаментальної та середньої освіти охоплена більшість населення. Розвивається вища освіта. Університет Сан-Паулу входить до топ-200 найкращих вишів світу.
Міжнародний туризм є одним з ключових напрямів бразильської сфери послуг, що почав швидко зростати лише з початку ХХІ ст. Нині він став однією з основних статей прибутку країни. Країна пропонує для туристів різноманітні види відпочинку. Найбільш популярним є екологічний туризм, головними районами якого є дощові ліси Амазонії та водоспад Іґуасу. Всесвітньо відомі океанічні пляжі Копакабана, Іпанема, Лебанон. Культурним та історичним туризмом славиться штат Мінас-Жерайс. Осередками ділового туризму є Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро та Порту-Алегрі. Величезні маси туристів приваблює всесвітньо відомий карнавал у Ріо-де-Жанейро. У країні добре розвинуто громадське харчування, готельне господарство, послуги з проведення міжнародних зустрічей та перемовин, індустрія розваг та ін.
Активно розвивається транспорт. Однак більшість транспортних магістралей пролягає лише східними прибережними районами країни. Головним видом транспорту Бразилії є автомобільний. За протяжністю автошляхів країна посідає 4-те місце у світі, а в Америці поступається лише США. Але доріг з твердим покриттям у країні лише 1/10. Велике значення для освоєння Амазонії має побудоване в останні десятиліття Трансамазонське шосе. Магістраль є однією з найдовших доріг Бразилії. Вона мала не лише з’єднати східне узбережжя країни з Амазонією, а й сполучити Перу та Еквадор з північно-східними регіонами Бразилії. Важливе значення мають водні види транспорту. До категорії найбільших морських портів світу належать Сан-Луїс, Тубаран, Сантус, Ріо-де-Жанейро, Сан-Себастьян. Судноплавними річками є Амазонка та деякі її притоки, Сан-Франсіску. Роль залізничного транспорту є значно меншою. Широко розвинуто повітряне сполучення між 150 містами країни. В країні – понад 4 200 аеропортів, лише найбільших – 29. Серед них Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Бразиліа, Ресіфі.
17 березня
Тема уроку:
Канада.
Місце країни у світі та регіоні.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 31. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Канади, запам`ятати візитівку країни. Розібрати основні чинники, що визначають місце країни у світі та регіоні. Охарактеризувати населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. З`ясувати особливості струкури економіки Канади. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, характерні риси просторової організації господарства. Поміркувати, чому більшість населення Канади зосереджено у прикорднні з США. За допомогою інтернет джерел знайти інформацію про сучасні відносини між Канадою та Україною.
2. Переглянути нанаступне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал:
Офіційна назва – Канада
Склад території – 10 провінцій, 3 території
Член міжнародних організацій – ООН, НАТО, НАФТА, Співдружність Націй та ін. Офіційні мови – англійська, французька
Загальний ВВП (за даними МВФ, 2017) - 1531 млрд. $
ВВП на 1 особу - 41921 $
ІЛР (місце у світі, 2016) - 10
Форма правління - держава у складі Співдружності
Територіальний устрій - федеративна держава
Місце країни за типізацією ООН - високорозвинута країна "Великої сімки G-7"
Місце країни у світі та регіоні
Канада – одна з найуспішніших економік світу. За площею країна майже така, як уся Європа, а живе в ній людей у півтора раза менше, ніж в Україні. Канада замикає топ-10 країн світу за ВВП. У країні швидкими темпами зростає економіка, бюджет має великий профіцит, а рівень безробіття низький. У країні стабільної демократії існує досконала правова система, рівень злочинності низький.
Стрімке зростання сфери послуг, видобутку корисних копалин і переробної промисловості перетворили колись аграрні колонії Великої Британії та Франції спершу на індустріальну, а згодом – постіндустріальну державу, яка є лідером в області фармацевтики, біотехнології та телекомунікацій. За всю історію розвитку Канада не відчула жодного суттєвого економічного спаду, а її показники економічного зростання – одні з найкращих серед країн «Великої сімки». Водночас країна відчуває велику залежність від капіталу США. В Канаді сформувалася одна з найчисленнішних українських діаспор, яка підтримує активні зв’язки з Україною.
Основні чинники, що визначають місце країни
в міжнародному поділі праці
Місце Канади в міжнародному поділі праці визначає ряд чинників.
Економіко-географічне положення
Канада – величезна за площею країна, що займає майже четверту частину Америки та половину площі субрегіону Північна Америка. Всі її державні кордони по суходолу проходять зі США. Державний кордон між двома країнами є умовним. Велике значення мають прикордонні території в організації спільних виробництв, зокрема автомобілебудування, туризму.
Із загальної площі Канади понад 10 % припадає на острови. На півночі через Канадський Арктичний архіпелаг країна майже на 1800 км простягається за Північним полярним колом. Канада – одна з небагатьох країн світу, яка має вихід до трьох океанів, а також найдовшу берегову лінію. Вихід до трьох океанів, відкриває Канаді можливості для інтенсивного транспортного сполучення з країнами Європи та Східної Азії.
Історичний чинник
Протягом кількох століть територія сучасної Канади перебувала під владою європейських країн. У ХVІІ – ХVІІІ ст. вона стала ареною запеклої боротьби між Великою Британією та Францією. У 1763 р. після тривалої війни Франція втратила всі свої володіння, і Канада стала британською колонією. У 1867 р. вона одержала статус домініону. Повна незалежність країни було визнано у 1931 р. На відміну від більшості розвинутих країн у Канаді на сировинні виробництва припадає понад 25% вартості матеріальної сфери. Інша особливість національної економіка Канади – її велика залежність від іноземних капіталовкладень, особливо США. Так, капітал США нині контролює 100 % виробництва автомобілів і літаків, 99 % видобутку нафти та вугілля, 82 % хімічних виробництв, 70 % транспорту, 67 % видобутку корисних копалин, 52 % виробництва сільгоспмашин тощо.
Природно-ресурсний потенціал
Природні умови Канади дуже різноманітні. У рельєфі переважають рівнини. На заході тягнуться високі сейсмічно активні гори Кордильєри, на сході – давні низькі Аппалачі.
Клімат країни суворий. Більшу частину займають арктичний та субарктичний пояси. Відносно вузька південна частина Канади розташована в помірному кліматичному поясі. З просуванням вглиб материка зменшується зволоження та зростають річні амплітуди коливань температур повітря. Зими в центральній частині суворі, літо спекотне. Це головний район землеробства Канади.
Канада багата на мінеральні ресурси. З паливних корисних копалин країна має великі поклади нафти та природного газу, що зосереджено у Західноканадському басейні в межах передгірського прогину Кордильєр. За запасами нафти Канада посідає 3-тє місце в світі, поступаючись лише Венесуелі та Саудівській Аравії. На її території сконцентровано понад 10 % світових запасів нафти. Є великі поклади т. зв. бітумінозних (нафтових) пісків, що являють собою суміш глини, піску, води та нафти. Запаси газу менші: 19-те місце в світі та 3-тє в Америці (після США та Венесуели). Значні запаси кам’яного вугілля містяться в Західному басейні та сильно виснажені – у Східному.
Канада багата на різноманітні рудні корисні копалини, особливо руди кольорових металів. Їх поклади зосереджено або в межах Канадського щита Північноамериканської платформи (залізні, нікелеві, мідні, уранові, цинкові, кобальтові руди, золото, платина), або у провінції Британська Колумбія в межах сейсмічного поясу Кордильєр (мідні, поліметалічні, вольфрамові, молібденові, срібні руди).
З нерудних корисних копалин у Канаді є світового значення поклади калійної солі у провінції Саскачеван. У країні сконцентровано 58,4 % світових запасів цієї хімічної сировини (1-ше місце у світі).
Водні ресурси Канадидуже великі: на країну припадає 15 % прісної води світу. Річки порожисті, мають великий гідроенергопотенціал. У країні гідроелектроенергія – одна з найдешевших у світі. Через те Канада є другою країною в світі за обсягом виробництва гідроелектроенергії, на яку припадає близько 60 % енергобалансу країни.
Канада має значні площі, вкриті родючими ґрунтами. Найкращі з них – чорноземи – розміщені в центральній степовій частині Канади. На сході та крайньому заході переважають родючі бурі та сірі лісові ґрунти. Сільськогосподарські землі займають лише близько 7 % території Канади.
Канада має надзвичайно багаті лісові ресурси. За запасами деревини на душу населення країна не має собі рівних. Найбільші площі під лісом зайнято в провінціях Британська Колумбія, Квебек та Онтаріо.
Працересурсний потенціал
Канада має значний працересурсний потенціал. Протягом XX ст. кількість населення країни зросла майже в шість разів. Причому аж до 90-х років XX ст. половину приросту забезпечувала імміграція. Канада відчуває потребу в трудових ресурсах. Основну економічну «віддачу» дають незалежні кваліфіковані іммігранти. Водночас частина канадців емігрує до США. Це переважно трудові міграції кваліфікованої робочої сили (інженерів, медичних працівників, дизайнерів), а також випускників канадських вишів у пошуках роботи.
Починаючи із 70-х років XX ст. темпи зростання кількості населення сповільнилися також і внаслідок зменшення природного приросту. Для демографічної ситуації в Канаді характерний І тип відтворення населення. Показники народжуваності та смертності низькі: відповідно 10,3 осіб/тис. та 8,5 осіб/тис. Як результат – низький показник природного приросту населення: 1,8 осіб/тис., що удвічі менше, ніж у США. Як наслідок природного та механічного руху населення змінилася його статево-вікова структура: зростає частка осіб літнього віку («старіння населення») та жінок. Середня тривалість життя становить 81,76 року. Це найвищий показник в Америці та один з найвищих у світі.
Рівень безробіття в країні становить близько 6 % працездатного населення, що є найнижчим за останні 30 років. У Канаді поширено внутрішні міграції трудових ресурсів. Торонто є найсильнішим магнітом внутрішньоканадської міграції на сході країни.
За останні 30 років через імміграційну політику, спрямовану на залучення іноземних громадян для роботи в Канаді, суттєвих змін зазнав етнічний склад населення. З двонаціональної Канада перетворилася на багатонаціональну країну. В ній живуть 34 етнічні групи. «Канадцями» себе вважає лише третина населення. Кожний п’ятий себе вважає англійцем, кожний шостий – французом або шотландцем, кожний сьомий – ірландцем, кожний десятий – німцем, кожний двадцятий – італійцем або китайцем.Корінні жителі Америки – індіанці та ескімоси – становлять разом трохи більш ніж 4 % населення країни. Вони живуть переважно на півночі та північному заході.
Система розселення
Канада має вкрай низький показник середньої густоти населення – 3,6 осіб/км². З природних причин близько 75 % населення зосереджено на півдні країни, у вузькій 160-кілометровій прикордонній смузі зі США, що займає лише 12 % території, яку називають «канадською ойкуменою». Найбільшою мірою населення сконцентроване у приозерній частині держави й у долині річки Святого Лаврентія, де густота населення сягає 120 осіб/км². Водночас на величезних просторах північної Канадигустота населення знижується до 0,3 осіб/км².
Рівень урбанізації високий – 81,6 %. У країні є 3 міста-мільйонери: Торонто (2,6 млн осіб), Монреаль (1,6 млн осіб) і Калгарі (1,1 млн осіб). Половина канадців розміщується у трьох урбанізованих районах: у приозерному краї з центром у Торонто, у провінції Квебек із центром у Монреалі та на узбережжі Тихого океану в смузі між містами Ванкувер та Вікторія. Найбільшою міською агломерацією є Торонто–Гамільтон (6,5 млн осіб). До категорії світових міст належать 5 канадських міст: Торонто, Монреаль, Ванкувер, Калгарі та Едмонтон.
Українська діаспора в Канаді
У Канаді проживає понад 1,2 осіб українського походження. Українці становлять майже 3,9 % від загального населення країни та є сьомою національною меншиною в країні. За своєю чисельністю українська громада Канади є другою в світі (поза межами України) після української громади Росії. Четверта хвиля української імміграції до Канади почалася в 90-х рр. ХХ ст. й триває досі. На території Канади налічується понад 1000 етнічних українських організацій, що відомі в понад 200 містах.
Основними містами організованого канадсько-українського життя є Торонто, Монреаль, Едмонтон та Вінніпег. Головний регіон розселення української діаспори в Канаді – це степові провінції Альберта, Манітоба та Саскачеван. У їх межах проживає понад половину осіб українського походження Канади. У м. Вінніпег (провінція Манітоба) розміщується головний офіс національної координаційної ради усіх українських організацій країни, відомої під назвою «Конгрес українців Канади» (КУК). Ще чверть української діаспори перебуває у провінції Онтаріо: зокрема містах Торонто, Гамільтон, Оттава, Ошава, Садбері. Зростає число українців на канадському Далекому Заході – у провінції Британська Колумбія.
Особливості сучасного розвитку країни
Канада – одна з найбільш високорозвинутих постіндустріальних країн світу. 73,6 % її населення зайнято у сфері послуг. Провідним промисловим виробництвом залишається видобування мінеральних ресурсів; країна експортує до 80 % видобутої сировини. Канада – одна з небагатьох країн-експортерів енергоносіїв у світі. Особливе значення має вивезення нікелю, свинцю, урану, цинку, золота. Крім того, Канада – один з найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції.
У Канаді склалася розвинута ринкова економіка з дещо більшим державним регулюванням, ніж у США, проте з набагато меншим, ніж у деяких європейських країнах. У власності держави перебуває 90 % площ земель, 70 % лісових масивів країни. Держава контролює майже 70 % залізниць, 10 % видобутку вугілля, 16 % потужностей чорної металургії. Державні електростанції виробляють майже 70% електроенергії. Важливе значення в економіці мають приватні акціонерні підприємства, яких в країні працює понад 300 тис.
Національна економіка Канади інтегрована зі світовою й залежить від міжнародної торгівлі, особливо зі своїм найбільшим торговельним партнером США. Будучи прихильником «вільної торгівлі», створюючи спеціальні механізми державної підтримки експортних можливостей, Канада водночас робить чимало для захисту національного ринку і національних виробників.
Домінуючі складові третинного сектору
Небувалого зростання в постіндустріальній економіці Канади зазнала сфера послуг. Найуспішніше розвиваються такі її види: фінанси, страхування і нерухомість, освіта і наука, транспорт, гуртова та роздрібна торгівля, туризм, громадське харчування, охорона здоров’я, телекомунікації, готельні послуги, сфера розваг тощо.
Фінансові послуги – важливе джерело державних прибутків. Головними фінансовими центрами є Торонто та Монреаль. У Торонто розміщується головна фондова біржа країни Toronto Stock Exchange. Вона є другою за активністю в Америці та шостою в світі. Великі фондові біржі також є у Монреалі та Ванкувері.
Важливе значення має наукова діяльність. Учені Канади активно займаються дослідженнями у сфері космічних інновацій. Компанії Канади розробили концепцію дистанційного спостереження, геофізичних аналізів, мають успіхи в галузі біоінженерії та медицини. Колосальний успіх країні принесли дослідження в сфері лазерної хірургії, генетики, пересадки органів.
Підготовку фахівців для національної економіки забезпечує освіта. Велику популярність мають коледжі та технічні інститути. Їх основна функція – підготовка фахівців для ділового, промислового та державного секторів. Вищу освіту в Канаді надають університети, більшість з яких фінансується державою. Дипломи канадських університетів еквівалентні дипломам США та країн Європи. У топ-200 найкращих вишів світу є 10 університетів з Канади, у т. ч. університети Торонто, Британської Колумбії, Монреаля, Альберти.
Важливою статтею прибутків Канади стає міжнародний туризм. За кількістю туристичних відвідувань країна в Америці поступається лише США та Мексиці. Найчастіше туристи відвідують Торонто, Монреаль, Ванкувер, національні парки, Ніагарський водоспад, Скелясті гори. Ванкувер є найкращим курортом Канади.
Найгустіша транспортна мережа сформувалася поблизу кордону із США, де проходять майже всі магістралі. Головну роль у вантажопотоках у межах країни виконують залізниці. За їх протяжністю Канада посідає 5-те місце в світі та 2-ге (після США) в Америці. Найбільшими залізничними вузлами в країні є Монреаль, Калгарі та Торонто.
У пасажиропотоках найважливішим є автомобільний транспорт. Головні міста країни сполучені між собою автострадами. Серед них найдовша - Трансканадська автомагістраль, що простягається на 8 тис. км від Тихого до Атлантичного океану. За протяжністю автомобільних доріг Канада посідає 8-ме місце у світі, а в Америці поступається лише США та Бразилії. В Канаді розвинутий трубопровідний транспорт.
У перевезеннях істотне значення мають водні види транспорту. Для внутрішніх перевезень використовуються річки та озера. У міжнародних – дуже важливим є морський транспорт. Найбільший універсальний морський порт Канади – Ванкувер.Авіаційний транспорт допомагає досягати необжитих районів країни. Найбільші міжнародні аеропорти розташовано в Монреалі, Ванкувері та Калгарі.
Виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни
На світовому ринку Канада знана видобуванням палива та рудної сировини, металургією, машинобудуванням, агровиробництвом.
Видобування мінеральних ресурсів
Канада має високорозвинуту гірничодобувну промисловість. У країні добувають понад 60 видів мінеральної сировини та діють понад 250 гірничозбагачувальних фабрик (ГЗК). Канада є найбільшим постачальником мінеральної сировини.
Найбільшу цінність серед корисних копалин Канади мають нафта і природний газ, на які припадає понад 2/3 загальної вартості видобутку корисних копалин. Близько 90 % канадських нафти і природного газу добувають у провінціях Альберта та Саскачеван у Західноканадському нафтогазоносному басейні. Ведеться видобування кам’яного вугілля на території чотирьох провінцій. Найбільший з них – у Західному басейні на території провінцій Альберта та Британська Колумбія.
Канада посідає 9-те місце в світі за видобутком залізних руд. Канада належить до числа провідних країн світу з видобутку руд кольорових металів, зокрема руд нікелю, вольфраму, цинку, молібдену, кобальту, платини, міді, свинцю, урану, срібла, золота. Переважна більшість копалень розміщується або в центральних та степових провінціях Онтаріо, Манітоба та Квебек, або на заході та півночі країни: у провінції Британська Колумбія, на території Юкон або Північно-Західній території. У країні видобувають нерудну сировину, зокрема калійну сіль у провінції Саскачеван. Сірку в Канаді добувають з природного газу та супутніх газів переробки нафти.
Металургія
В Канаді працює близько 20 підприємств чорної металургії у провінції Онтаріо (Гамільтон) та Нова Шотландія (Сідні). За виробництвом сталі Канада посідає 17-те місце в світі та 4-те серед країн Америки. Продукція чорної металургії повністю забезпечує внутрішні потреби країни. Майже половина виплавленої сталі експортується в США та Японію.
Канада має потужну кольорову металургію. Із власної сировини виплавляють цинк, свинець, мідь, нікель у провінціях Манітоба (Томпсон), Онтаріо (Садбері), Британська Колумбія (Трейл). З імпортної сировини плавлять алюміній у провінціях Квебек (Арвіда) та Британська Колумбія (Кітімат) на підприємствах, розташованих біля електростанцій. За виплавкою алюмінію Канада є лідером серед країн Америки.
Машинобудування
Важливим промисловим виробництвом Канади є машинобудування. Провідна роль у ньому належить автомобілебудуванню. Хоча за кількістю складених автомобілів Канада посідає 11-те місце в світі та 4-те в Америці (після США, Мексики та Бразилії), у Канаді немає власних національних підприємств з виробництва автомобілів. Там працюють філії багатьох американських та японських автомобільних компаній.
Пріоритетними виробництвами є також авіабудування та виробництво поїздів метро. Розвинуто сільськогосподарське машинобудування, виробництво устаткування енергетичного, для гірничодобувної та лісової промисловості. Найбільшим центром канадського машинобудування є Монреаль.
Лісова промисловість
Завдяки багатству ресурсів лісова промисловість Канади набула великого розвитку. Країна експортує багато пиломатеріалів і газетного паперу. За обсягом виробництва пиломатеріалів і фанери Канада посідає 2-ге місце у світі (після США). 2/3 лісопильної промисловості країни зосереджено у провінції Британська Колумбія. За виробництвом паперу і картону Канада поступається лише США та Японії, а за виробництвом газетного паперу посідає 1-ше місце у світі.
Агровиробництво
У сільському господарстві Канади переважають великі фермерські господарства площею 50 га і більше. Вони займають 70 % усіх сільськогосподарських угідь, мають високий технологічний рівень забезпечення.
Зернове господарство посідає провідне місце в агровиробництві Канади. Основні райони вирощування зернових, в основному пшениці, – це степові провінції: Саскачеван (половина усієї пшениці країни), Альберта, Манітоба. За експортом пшениці та ячменю Канада посідає одне з перших місць у світі.
З метою диверсифікації виробництва у степових провінціях вирощують також овес, ячмінь, жито, льон-довгунець, тютюн. В останні роки, зважаючи на зростаючий попит на нові рослини, почали культивувати сочевицю, ріпак та женьшень. Основними районами садівництва та картоплярства є східні провінції країни. На півдні провінцій Британська Колумбія, Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія культивують виноград.
Природні пасовища та значне виробництво зернової продукції сприяють розвитку тваринництва. Переважають найбільш інтенсивні напрями: розведення великої рогатої худоби, домашньої птиці, свиней. Найбільш вирізняється поголів’ям корів м’ясних порід провінція Альберта. Звідси перевозять яловичину до інших провінцій Канади, а також експортують у США. Молочні породи корів розводять у провінціях Квебек та Онтаріо. Виробництвом м’яса курчат та яєць вирізняється Британська Колумбія.
Атлантичні провінції відомі своїм рибальством. Канада – відомий світовий постачальник мороженої риби. Традиційним для країни є хутровий промисел. На острові Принца Едуарда розташована звіринницька ферма, де вирощують норку, лисицю, нутрію, шиншилу.
Характерні риси просторової організації господарства
Для просторової організації господарства Канади характерні диспропорції розвитку різних регіонів. «Економічним серцем» Канади є центральні провінції Онтаріо та Квебек. На них припадає 65 % ВВП країни. Там зосереджено 77 % промислового виробництва країни та більшу частину сфери послуг.
Високими темпами розвивається економіка провінції далекого заходу Канади – Британської Колумбії. Її економічний центр Ванкувер перетворюється на важливий «полюс росту» всього АТР. У зв’язку з видобутком нафти та природного газу зростає також значення провінції Альберта.
Водночас економічне значення чотирьох східних атлантичних провінцій (Ньюфаундленду, Острова Принца Едуарда, Нью-Брансуїка та Нової Шотландії) дуже незначне. На них припадає лише 5 % ВВП Канади.
Для нинішнього етапу розвитку економіки Канади характерний довгостроковий процес переміщення центру її ваги зі східних провінцій у західні. Це впливає на динаміку пропозицій робочих місць та напрямки міграцій всередині країни.
Зовнішні економічні зв’язки
Канада активно залучена до міжнародних економічних зв’язків. Основним торговельним партнером країни є США, на які припадає понад 70 % канадського експорту та 25 % імпорту. Відбувається подальша інтеграція канадської економіки з національним господарством США та їх співпраця в рамках Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА) з Мексикою. Близько 30 % вартості експорту з Канади припадає на мінеральну сировину: нафту, природний газ, кам’яне вугілля, руди металів, калійні солі. Країна вивозить багато лісу, пиломатеріалів, паперу, пшениці, а також прокат кольорових металів, деякі машини та обладнання. Велика частка електроенергії експортується до США. Канада імпортує продукцію точного та електронного машинобудування, тропічні фрукти, овочі, боксити, хімічну сировину тощо.
Міжнародні зв’язки України з Канадою
Канада – одна з перших країн, що визнала незалежність України і встановила дипломатичні відносини. З 2016 р. діє Угода про вільну торгівлю між Україною і Канадою. Вона відкрила для українських експортерів 98 % канадського ринку товарів. Ввізні мита на більшість сільськогосподарських і промислових товарів було скасовано. У структурі українського експорту товарів до Канади переважають поставки ядерних реакторів, котлів і машин, засобів наземного транспорту, залізничних локомотивів, чорних металів, продуктів переробки овочів, молока та молочних продуктів, яєць птиці, меду. У структурі канадського імпорту товарів до України домінують мінеральне паливо, нафта та продукти її перегонки, фармацевтика, рибна продукція.
Між країнами здійснюється культурно-гуманітарне співробітництво. Встановлено прямі міжособистісні контакти між громадянами двох країн, а також безпосереднє співробітництво між культурними організаціями в Канаді та Україні. У багатьох містах Канади діють українознавчі музеї, освітні заклади, культурно-навчальні центри, мистецькі галереї. Усього в Канаді існує близько 1000 об’єктів, що пов’язані з історією українського народу. Щороку в Канаді відбуваються українські фестивалі. У містах Канади встановлено пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, Володимирові Великому, Василеві Стефанику. Крім того, встановлено монументи вшанування пам’яті жертв Голодомору.
20 січня
Тема уроку:
Індія.
Місце країни у світі та регіоні.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 22. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Індії, запам`ятати візитівку країни. Розібрати основні чинники, що визначають місце країни у світі та регіоні. Охарактеризувати населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. З`ясувати особливості струкури економіки Індії. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, характерні риси просторової організації господарства. Поміркувати, чому зберігається кустарне виробництво у цій країні. За допомогою інтернет джерел знайти інформацію про сучасні відносини між Індією та Україною.
В робочому зошиті виконати практичну роботу ст. 124 підручника.
Член міжнародних організацій – ООН, Співдружності Націй, СААРК, БРІКС, БІМСТЕК, План Коломбо та ін.
Офіційна мова – гінді, англійська та ін. (усього 22 мови)
Релігії – індуїзм
Площа країни - 3,3 млн. км²
Населення - 1342 млн. осіб (2017)
Загальний ВВП (за даними МВФ, 2017) - 2488 млрд. $
ВВП на 1 особу - 1875 $
ІЛР (місце у світі, 2016) - 131
Форма правління - парламентська республіка
Територіальний устрій -федеративна держава
Місце країни за типізацією ООН - країна, що розвивається, країна великого потенціалу
Місце країни у світі та регіоні
Індія є однією з країн-велетнів світу в географічному та демографічному сенсі. Водночас вона є достатньо типовою країною, що розвивається, з притаманними їй контрастами розвитку. З одного боку, Індія посідає 7-ме місце у світі та 3-тє в Азії (після Китаю та Японії) за ВВП, 6-те місце в світі та 4-те в Азії – за золотовалютними резервами. За військовою потужністю Індія – четверта держава світу, а в Азії – друга після Китаю. З іншого боку, країна перебуває у другій сотні за ВВП на душу населення, значна частина її населення залишається неписьменною та перебуває за межею бідності. Реформи, що почалися в Індії у 1991 р., перетворили економіку країни на одну з тих, що розвиваються найбільш швидкими темпами у світі.
У ХІХ – першій половині ХХ ст. Індія разом з Пакистаном та Бангладеш входили до складу великої колонії Британська Індія. Після її розпаду у 1947 р. було утворено дві держави за релігійною ознакою. До 1950 р. Індія була домініоном Великої Британії, а потім проголошена республікою, яка стала членом Співдружності Націй.
Сучасна Індіяє важливим регіональним економічним та політичним лідером. У 1974 р. Індія здійснила підземні випробовування ядерної зброї й стала, таким чином,новим членом «ядерного клубу», а у 1980 р. приєдналасядо світового «космічного клубу». Особливості індійської економіки забезпечено дією низки чинників, які визначають місце країни в міжнародному поділі праці.
Економіко-географічне положення
Індія є великою півострівною державою в Південній Азії. Вона межує на заході з Пакистаном та Афганістаном, на півночі – з Китаєм, Непалом та Бутаном, на сході – з Бангладеш і М’янмою. Морем країна межує із Шрі-Ланкою та Мальдівами.
Напруженими залишаються відносини з Пакистаном через його територіальні претензії щодо північної частини штату Джамму і Кашмір. Несприятливими є й кордони з Афганістаном, на території якого протягом кількох десятиліть триває громадянська війна. Складними є стосунки Індії з Китаєм через не врегульованість кордону в Гімалаях та деякі політичні суперечки. Існують спірні ділянки кордону з Бангладеш. Всередині самої Індії політична ситуація є дуже нестабільною. Особливо це стосується штату Пенджаб, жителі якого вимагають незалежності та проголошення власної держави.
Найбільші морські порти розміщено в штучних бухтах (Мумбай, Ченнай) та гирлах річок (Колката).
Природно-ресурсний потенціал
Індія є переважно рівнинною країною. Її більшу частину становить плоскогір’я Декан, розташоване на давній платформі. На півночі плоскогір’я переходить у Індо-Ґанґську низовину, сформовану річковими наносами. На крайньому півночі розкинулася система молодих гір Гімалаїв.
Клімат країни субекваторіальний мусонний. Агрокліматичні умови на більшій її частині сприятливі й дають змогу займатися землеробством протягом усього року. В Індії виділяють три сезони: сухий прохолодний (листопад – лютий), сухий жаркий (березень – травень) та вологий жаркий (червень – жовтень). Понад 40 % орних земель зрошуються.
Індія багата на мінеральні ресурси. До осадового чохла платформи приурочено великі родовища паливних ресурсів, перш за все – кам’яного вугілля. ¾ його видобутку припадає на Східний басейн, який називають «Індійським Руром». Нафту та природний газ видобувають на північному сході та шельфі Аравійського моря. Свої потреби в нафті та природному газі Індія задовольняє лише частково.
На щитах платформи ведеться розробка рудних ресурсів. Індія відома значними запасами залізних та марганцевих руд. Їх родовища концентруються в східній та центральній частинах країни. Покладів руд кольорових металів значно менше. Індія входить до топ-5 країн світу за запасами бокситів. Їх родовища є на сході країни. Там також відомі поклади хромових та цинкових руд, на півночі – мідних руд.
Індія має багаті поклади деякої нерудної сировини. Зокрема країна дає 4/5 світового експорту слюди. Є також поклади графіту (на північному сході) та кухонної солі (на північному заході).
Великі запаси водних ресурсів концентруються в річках, однак їх рівень сильно коливається протягом року. Головною річкою є Ґанґ. Порожисті річки Гімалаїв та плоскогір’я Декан багаті на гідроенергоресурси.
Індія дуже багата земельними ресурсами. Структура земельного фонду вирізняється надзвичайно високим (56 %) рівнем розораності. За загальними площами оброблюваних земель країна поступається лише США. Понад половину ріллі припадає на родючі ґрунти, що сформувалися на річкових наносах Індо-Ґанґської низовини. Дуже родючі тропічні чорні ґрунти (регури) поширені на плоскогір’ї Декан.
Лісові ресурси країни вкрай виснажено. Нині вони вкривають лише 20% території країни і переважно збереглися на сході.
Працересурсний потенціал
Кожний шостий житель планети – індієць. Населення країни можна порівняти з сумарною кількістю людей, які проживають в Африці та Австралії. Щорічний абсолютний природний приріст населення Індії залишається найбільшим у світі (у 2,5 раза перевищує Китай).
Демографічна політика спрямована не лише на зменшення рівня народжуваності, а й на поліпшення матеріального забезпечення родини. За останні півстоліття показник народжуваності знизився майже удвічі. Нині він становить 19,3 осіб/тис. Рівень смертності скоротився до 7,3 осіб/тис.Природний приріст – 12,0 осіб/тис. Зросла й середня тривалість життя: з 27 років (у 30-х рр. ХХ ст.) до 68,13 року (у 2016 р.). Індійці почали пізніше брати шлюб у середньому на 8 – 10 років: чоловіки – у 28 років, жінки – у 22 роки. На одну жінку припадає 2,5 дитини (в минулому було 5 – 6). У країні наявні ознаки ІІ типу відтворення населення. Населення Індії значно молодше, ніж Китаю або Японії: його середній вік 27,6 року.
Трудовим ресурсам притаманні низька вартість оплати праці та поступово зростаючий рівень кваліфікації. Це сприяє розвитку працемістких виробництв, до яких залучаються іноземні інвестиції. Близько 49 % економічно активного населення зайнято в первинному секторі економіки, зокрема в сільському господарстві; 20 % – у вторинному (переробній промисловості, в т. ч. й у кустарному виробництві) та 31 % – у третинному.
Високий рівень безробіття спричинив ще з 30-х рр. ХІХ ст. великі еміграційні потоки з Індії до різних регіонів світу. У повоєнні роки посилилася еміграція до США, Канади та Великої Британії.
За національним складом населення Індія – найбільш багатонаціональна країна світу. На її території проживає понад 150 націй та народностей. З них дві нації належать до найбільших – хіндустанці та бенгальці. У важкодоступних районах Гімалаїв живе близько 400 племен. Англійська мова використовується в ділових колах, освіті, особливо вищій.
Релігійний склад населення Індії є досить складним. Там сповідують індуїзм (80% людей), мусульманство (14 %), буддизм, сикхізм, джайнізм, християнство, місцеві традиційні вірування. Релігія й досі має вплив на життя в країні. На суспільство значно впливають масштабні релігійні зіткнення між мусульманами та індусами, між індусами та сикхами. Індуїзм закріпив поділ людей на стани – групи, які пов’язані зі спадково закріпленими професіями та правилами поведінки.
Соціальні чинники розвитку економіки
Хоча за конституцією Індії поділ людей на стани офіційно скасований, традиції є настільки стійкими, що реально стани продовжують існувати й чинити вплив на соціальний та матеріальний стан людей.
Стійке економічне зростання Індії сприяло розв’язуванню найгостріших соціальних проблем. Проте основні з-поміж них – викорінення бідності та поліпшення якості життя – залишаються пріоритетними завданнями й надалі. Зрушення в цьому напрямі є істотними. Частка індійців, які живуть за межею бідності, за останні півстоліття скоротилася більш ніж удвічі: з 55 до 24 % населення, а ВВП на душу населення зріс майже втричі. Особлива роль у подальшому розвитку національної економіки Індії належить зростаючому середньому класу.
Державні монополії
В індійській економіці існує значна частка державного сектору. У промисловості третина підприємства перебувають у державній власності. На частку державних підприємств припадає більшість видобутку та переробки нафти, видобутку вугілля, виробництво електроенергії, сталі. Крім того, державний сектор контролює оборонну промисловість, атомну енергетику, залізничний транспорт, авіаційний і морський транспорт, зв’язок. Приватний сектор переважає в машинобудуванні, сільському господарстві, легкій, харчовій і медичній промисловості, будівництві, торгівлі, автомобільному транспорті.
В Індії існують державні монополії на здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Це повний контроль держави над імпортом та експортом певних видів товарів. Такі монополії, контролюючи ввезення і вивезення товарів, розв’язують проблему збалансування платежів. В Індії три державні торговельні монополії контролюють імпорт текстильної сировини (бавовнику, шовку, джуту), дві – чорних і кольорових металів, дві – хімічної продукції, по одній – зерна, фруктів, нафтопродуктів.
Система розселення
Індія є густозаселеною країною (406,1 особи/км²). Через природні причини найбільше заселена Індо-Ґанґська низовина – понад 500 осіб/км², найменше – гірські райони півночі – 2 – 4 осіб/км².
Рівень урбанізації – середній: 31,3 %. Нині в країні є понад 300 міст. Темпи урбанізації – високі. Населення концентрується здебільшого у великих містах. Якщо на початку ХХІ ст. в Індії було 35 міст-мільйонерів, то нині їх 54, з них 4 міста-мультимільйонери: Мумбай (12,5 млн осіб), Делі (11,0 млн осіб), Бангалор (8,4 млн осіб) та Ахмадабад (5,6 млн осіб). До категорії світових належать 6 міст: Мумбай, Нью-Делі, Бангалор, Ченнай, Колката та Хайдарабад. Найбільші з міських агломерацій – Делійська (26,5 млн осіб), Мумбайська (22,9 млн осіб), Колкатська (15,0 млн осіб). Витіснене з перенаселеної сільської місцевості незайняте населення осідає насамперед у великих міських агломераціях, утворюючи на околицях міст великі квартали нетрів. Понад 2/3 населення Індії живе в селах.
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇНИ
Особливості структури економіки країни, що розвивається
Індія є аграрно-індустріальною країною зі значним контрастами економічного розвитку. Сучасна Індія з країни легкої та харчової промисловості перетворилася на країну з розвинутою важкою промисловістю та високотехнологічними виробництвами. За виробництвом деяких видів продукції Індія успішно конкурує з провідними країнами світу. Водночас майже усюди поширені кустарні ремесла: ручне ткацтво, ручна обробка рису та інших зернових, кустарне виробництво цукру, гончарство, обробка шкур, виробництво сірників тощо.
Уряд країни виділяє 5 пріоритетних напрямів розвитку економіки та соціальної сфери.
перший – це сільське господарство;
другий – випереджальний розвиток електроенергетики, в т. ч. атомної;
третім пріоритетним напрямом розвитку є інвестиції в освіту і охорону здоров’я;
четвертий напрям – прискорений розвиток інформаційних технологій як ядра нової економіки;
п’ятий – пріоритетна увага до промислових виробництв, що їх називають стратегічними: оборонно-промисловий комплекс, електроніка, авіабудування, аерокосмічна промисловість, телекомунікації.
Уряд країни проводить політику економічної лібералізації. Істотним джерелом надходжень твердої валюти є капіталовкладення індійської діаспори.
Спеціалізація сільського господарства
Основу економіки країни становить багатоукладне сільське господарство, в якому в землеволодінні переважає приватний сектор. У сільському господарстві Індії й дотепер існують великі контрасти: великі поміщицькі плантації, що забезпечують товарне виробництво, розташовані поряд із дрібними селянськими господарствами, в яких вирощують продукцію для власного споживання. Багато селян змушені орендувати землю в поміщиків і віддавати за землекористування від 1/2 до 2/3 урожаю. У сільському господарстві зайнято 49 % робочої сили, а воно забезпечує 19,9 % ВВП. Частка сільгосппродукції продукції в експорті Індії становить 15 %. В аграрному секторі широко проводилася «зелена революція», яка сприяла значному зростанню виробництва основних зернових і технічних культур.
У виробничій структурі сільського господарства Індії яскраво виражена рослинницька спрямованість, що пов’язана з вегетаріанством та релігійними причинами. Рослинництво забезпечує понад 75% всієї вартості сільськогосподарської продукції. Індія увійшла до першої трійки країн світу за вирощуванням пшениці, рису, чаю, цукрової тростини, арахісу, тютюну, картоплі. Вона випереджає всі держави світу за збором просу, джуту, бавовника та бананів. Рослинництво в Індії вирізняється високою працемісткістю. Незважаючи на проведені аграрні реформи та піднесення аграрного виробництва, механізація все ще недостатня. У більшості сіл немає електрики. Проте позитивними наслідками «зеленої революції» стали застосування високоврожайних сортів, добрив, спеціальної техніки, зрошуваних земель. За їх площами Індія поступається лише Китаю. Продовольчими культурами зайнято ¾ посівних площ.
Основними споживчими культурами Індії є рис, пшениця та просо. Важливе місце у продовольстві належить також картоплі та кукурудзі. Основними технічними культурами в Індії є волокнисті: бавовник та джут. Низькоякісні сорти бавовнику культивують на плоскогір’ї Декан, високоякісні – на поливних землях Індо-Ґанґської низовини. Джут росте в дуже вологій дельті Ґанґу. Із цукристих переважає цукрова тростина. Країна посідає 2-ге місце в світі (після Бразилії) за виробництвом цукру. Важливе значення мають олійні, що їх культивують практично повсюдно: арахіс, ріпак, гірчиця, соя, соняшник. З тонізуючих культивують чай (майже 1/3 його світового збору) та каву, з каучуконосних – гевею. Окрім того, вирощують та експортують багато видів тропічних фруктів: апельсини, манго, папайю, ананаси, банани. Разом з тим їх споживання в країні невелике.
На території Індії виділяють три основні сільськогосподарські райони: північний, східний та центральний. У північному головною рослиною є пшениця, а також вирощують цукрову тростину та олійні культури (арахіс, гірчицю, ріпак). У східному районі основні площі зайнято рисом, а також велике значення має культивування джуту та чаю. Центральний сільськогосподарський район спеціалізується на вирощуванні проса та бавовнику, на морському узбережжі – прянощів і кокосової пальми.
Роль тваринництва є другорядною. За поголів’ям великої рогатої худоби (15 % світу) Індія є безперечним лідером через релігійні догмати індуїзму, однак за споживанням м’яса – посідає одне з останніх місць у світі. Велика рогата худоба використовується головним чином як тяглова сила на польових роботах.
Видобування мінеральних ресурсів
Вступ Індії на шлях індустріалізації підвищив роль видобувної промисловості. Головним виробництвом паливної промисловості є кам’яновугільна, що розвинута на сході країни. За видобутком кам’яного вугілля Індія поступається лише Китаю та США. Значно зріс видобуток нафти та природного газу, але й нині Індія забезпечує потреби власної економіки в цих видах ресурсів лише на 20 %. Через те найбільші центри нафтопереробки склалися в морських портах, куди довозять імпортну нафту, переважно з країн Перської затоки. Це морські порти Мумбай, Колката, Ченнай. Особливе значення має видобуток залізних руд, що за останні півстоліття зріс у 10 разів. Нині за видобутком залізних руд Індія посідає 5-те місце в світі.
Промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни
Швидкими темпами розвивається переробна промисловість. За часткою у виробництві ВВП вона вже зрівнялася із сільським господарством. Найдавнішою є харчова промисловість. Провідними її напрямами є кустарне та заводське виробництво цукру, борошна, рослинної олії, тютюнових виробів, пакування чаю, обробка горіхів кеш’ю тощо. Із часів британського панування в Індії склалася алмазна промисловість. Індія – єдина країна, яка виробляє дрібні діаманти; їх називають «індійськими». За рівнем розвитку атомної енергетики Індія є лідером серед країн, що розвиваються: в країні працює 10 ядерних реакторів на 5 АЕС.
Металургія
Чорна металургія демонструє високі темпи зростання: 3 – 7 % на рік. За останнє десятиліття за виробництвом сталі країна піднялася з 8-го на 3-тє місце в світі, нині поступаючись лише Китаю та Японії. На індійських металургійних підприємствах освоєно виробництво широкого асортименту стального прокату та виробів із сталі. Найбільшим металургійним районом став східний (Бокаро, Дургапур, Джамшедпур). Найбільший комбінат чорної металургії країни збудовано в центральній частині міста Бгілаї.
Основним у кольоровій металургії є виробництво алюмінію. Індійська компанія Birla Copper належить до найбільших у світі з виробництва рафінованої міді. У країні виплавляють також свинець, цинк та інші метали. Для потреб машинобудування Індія довозить від 20 до 60 % різних кольорових металів.
Машинобудування
Виробнича структура машинобудування Індії стрімко змінюється. Поряд із старими виробництвами важкого металомісткого машинобудування розвиваються праце- та наукомісткі виробництва, що використовують місцеву дешеву робочу силу. Підприємства, на яких складають мотоцикли, велосипеди, побутову техніку, розробляють комп’ютерні програми, розвиваються у великих містах: Мумбаї, Ченнаї, Колкаті, Бангалорі, Хайдарабаді. Швидкими темпами зростає індійське автомобілебудування. З кінця 90-х років інтенсивно збільшується випуск автомобілів марки Maruti Suzuki за участі японського капіталу. Нині Індія посідає 5-те місце в світі та 3-тє в Азії (після Китаю та Японії) за кількістю складених автомобілів – 4,8 млн на рік (2017 р.), з яких майже 80% становлять легкові. Вкладаються інвестиції в літакобудування, електроніку, телекомунікації.
Швидко розвивається радіоелектронна промисловість. Частину машин та обладнання довозять з-за кордону.
Хімічне виробництво
Індія належить до країн із середнім рівнем розвитку хімічної промисловості. Головним виробництвом є синтез мінеральних добрив. Хімія полімерів на основі нафтопереробки розвивається в Мумбаї.
В останні десятиліття країна досягла значних успіхів у розвитку національної фармацевтичної промисловості, продукція якої успішно експортується. В країні виробляється великий спектр ліків.
Текстильне та швейне виробництва
Текстильна промисловість, що використовує дешеву робочу силу має важливе експортне значення. Вона представлена бавовняною та джутовою промисловістю. В Індії також виробляють тканини та одяг з натурального шовку та вовни. Розвинутими є шкіряно-взуттєва промисловість, килимарство. Індія – експортер тканин і взуття.
Особливості розвитку третинного сектору
В країні стрімко зростає роль сфери послуг. Найбільше уваги приділяється реалізації державних програм розвитку комп’ютерного програмування та ІТ-аутсорсингу.
Особливе значення приділяється розвитку вітчизняної науки. Країна виділяє близько 1 % ВПП на науково-дослідницьку діяльність. У світі все частіше говорять про «індійське технологічне диво». Понад третину співробітників компанії Microsoft є вихідцями з Індії. Через низьку вартість робочої сили країна стала лідером в галузі комп’ютерного програмування. Одним із високоприбуткових напрямів розвитку індійського господарства є постачання на світовий ринок високоякісних комп’ютерних програм, експорт яких забезпечує країні створення близько 6 % ВВП.
Індія посідає домінуюче положення на глобальному ринку ІТ-аутсорсингу передачі спеціалізованим компаніям повністю або частково функцій, що пов’язані з інформаційними технологіями. Офшорне програмування – розробка програмового забезпечення на замовлення іноземних компаній – посідає значну частину загального обсягу ринку індійського ІТ-аутсорсингу. Індійські кол-центри зосереджено у великих містах – Нью-Делі, Мумбаї та Бангалорі.
З початком масштабної лібералізації економіки на початку 90-х рр. ХХ ст. виробництво та експорт програмового забезпечення та ІТ-послуг було остаточно визначено національним пріоритетом. Технопарки розміщено по всій країні майже у 50 населених пунктах, зокрема у Бангалорі (називають «Силіконовою долиною» Індії), Ченнаї, Хайдарабаді, Мумбаї, Колкаті. Це комплексні науково-дослідні центри із розвинутою інфраструктурою, найсучаснішими засобами для наукових досліджень в галузі електроніки та можливостей швидкого запровадження передових технологій і ноу-хау у виробництво. Темпи зростання обсягів експорту індійського програмового забезпечення дуже високі й становлять близько 30 % на рік. Основними ринками збуту індійської ІТ-продукції є США (дає 65 % прибутків) та країни Європи.
У країні зростає роль освіти. Державні витрати на освіту становлять 3,8 % ВВП. Рівень писемності дорослого населення за півстоліття виріс утричі й нині становить 71,2 %. Через релігійні забобони рівень письменних чоловіків значно вищий, ніж жінок. Середня тривалість освіти – 12 років. У країні працює найбільша кількість університетів у світі – близько 380; 5 індійських технологічних інститутів і 4 інститути управління мають особливу, світову репутацію.
В Індії сформувалася система фінансових послуг. Переважна більшість фінансового капіталу зосереджена у великих промислово-фінансових групах. Вони створили промислові об’єднання. У Мумбаї розташована найстаріша в Азії та найбільша в Індії Бомбейська фондова біржа.
Мумбай є центром кіноіндустрії. На місцевій кіностудії знімають найбільше фільмів у світі – до 1 000 на рік.
В Індії сформувалася потужна транспортна система. Головну роль у перевезеннях виконує залізничний транспорт. За протяжністю залізниць Індія поступається США, Росії та Китаю. 40 % залізниць електрифіковано. Головні залізничні магістралі з’єднують чотири найбільші міста держави: Мумбай, Колкату, Делі та Ченнай. Міста також сполучаються автошляхами, проте вихід до доріг з твердим покриттям мають далеко не всі поселення.
Індія – морська держава. До найбільших морських портів світу належать Мумбай та Ченнай. Зростає роль авіатранспорту. В країні діють 346 аеропортів. Міжнародні аеропорти розташовані у «великій четвірці» міст. Найбільшим серед них аеропортом-хабом є Міжнародний аеропорт імені Індіри Ганді в Делі (46 млн осіб). Мережа трубопроводів сполучає місця видобутку сировини та її переробки. За їх протяжністю Індія на 10-му місці в світі. Традиційно використовується гужовий транспорт.
Характерні риси просторової організації господарства. «Коридори зростання»
У зв’язку з відносно зрілою економікою та особливостями адміністративного поділу в розміщенні економіки Індії немає домінування одного центру. Каркас промисловості становить «велика четвірка» міст: Мумбай, Колката, Ченнай та Делі. Вони є головними індустріальними вузлами, а також виконують функції найбільших адміністративних, культурних та релігійних центрів. Основні центри промислового виробництва з’єднано транспортною інфраструктурою, уздовж якої склалися т. зв. коридори зростання. Вони являють собою ряд промислових центрів, формування яких пов’язано з транспортним або сировинним чинниками. Зростає значення міста Бангалор як осередку високотехнологічних виробництв. Там відбуваються міжнародні авіасалони, розвиваються космічні дослідження, працюють обчислювальні центри, складають літаки, засоби зв’язку, зброю.
Зовнішні економічні зв’язки
Роль Індії у світовій торгівлі постійно зростає. Мала вартість робочої сили зробила індійські товари досить конкурентоспроможними. Імпортовані з Індії товари часто витісняють із ринків місцеві товари. Так, на індійські тканини настільки зріс попит у США та країнах Європи, що там довелося вживати спеціальних заходів щодо скорочення споживання текстилю з Індії.
Основу індійського експорту становлять сільськогосподарська й промислова сировина, продовольчі товари, тканини та одяг, фармацевтика, коштовне каміння та ювелірні вироби, машини й устаткування, побутова техніка, сталь та металовироби, а також продукція програмового забезпечення. Провідні статті індійського імпорту – це нафта й нафтопродукти, машини та устаткування, транспортні засоби, прокат кольорових металів, електронні комплектуючі, мінеральні добрива. Найбільші торговельні партнери Індії – Китай, США, ОАЕ, Сінгапур, Велика Британія, Швейцарія.
Міжнародні зв’язки України з Індією
За роки незалежності Україна та Індія налагодили співробітництво в економічній, політичній, науково-технічній, оборонній, культурній сферах. Україна відіграє важливу роль у забезпеченні Індії зброєю. Серед індійських товарів в Україні найбільш відома фармацевтична продукція. Організоване міжнародне співробітництво з навчання студентів обох держав. Відбуваються культурні обміни, спортивні заходи, міжнародні конкурси, конференції тощо.
13 січня
Тема уроку:
Китай.
Місце країни у світі та регіоні.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 21. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Китаю, запам`ятати візитівку країни. Розібрати основні чинники, що визначають місце країни у світі та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Охарактеризувати населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, характерні риси просторової організації господарства. Поміркувати, чому світові міста Китаю переважно розміщені у приморських регіонах. За допомогою інтернет джерел знайти інформацію про ВЕС і СЕС Китаю. Пояснити чинники їхнього розміщення.
Офіційна назва – Китайська Народна Республіка (КНР)
Склад території – 23 провінції; 5 автономних районів; 4 міста центрального підпорядкування: Пекін, Шанхай, Тяньцзінь, Чунцін; 2 спеціальні адміністративні райони: Сянган/Гонконг та Аоминь
Столиця - Пекін
Член міжнародних організацій – ООН, АТЕС, БРІКС та ін.
Офіційна мова – китайська
Релігії – буддизм, конфуціанство, даосизм
Площа країни - 9,6 млн. км²
Населення - 1388 млн. осіб (2017)
Загальний ВВП (за даними МВФ, 2017) - 12263 млрд. $
ВВП на 1 особу - 8833 $
ІЛР (місце у світі, 2016) - 90
Форма правління - парламентська республіка
Територіальний устрій - унітарна держава
Місце країни за типізацією ООН - країна з плановою економікою
Місце країни у світі та Азійсько-Тихоокеанському регіоні
Китай – це друга економіка світу, ВВП на душу населення становить лише одну десяту частку від аналогічного показника високорозвинутих країн. Через те за міжнародними стандартами Китай є країною, що розвивається, а за типом економічної системи – країною з плановою економікою.
Сучасний Китай – це ракетно-ядерна держава, яка є постійним членом Ради безпеки ООН. На початку ХХІ ст. Китай став третьою космічною наддержавою, яка має власну пілотовану космонавтику.
Китай дедалі виразніше заявляє про свою роль як регіонального лідера в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Першочергова увага приділяється нарощуванню обсягів торгівлі та інвестиційного співробітництва з країнами Південно-Східної Азії. Вживаються заходи із інтеграції виробничих і транспортних систем Китаю з країнами АСЕАН. У сферу геополітичного впливу Китаю увійшла Монголія, що її китайський уряд розглядає як продовження своєї території. Але керівництво Монголії орієнтоване переважно на США та Японію. Китай не полишає мрії щодо повернення до свого складу Тайваню.
Елементом менталітету китайців є ідея про перетворення їхньої країни на провідну економічну державу до 2049 р. – століття народної китайської революції. Цьому сприяє низка чинників, що визначають місце країни в міжнародному поділі праці.
Економіко-географічне положення
Китай є величезною державою у Східній Азії. Його площа становить майже чверть території Азії та ледь не досягає площі всієї Європи. Державний кордон тягнеться на 21,5 тис. км, що більш ніж половина довжини екватора. Китай межує суходолом з 13 країнами. Морські межі сягають 15 тис. кілометрів.
Сусідні країни ядерного Китаю є нейтральними позаблоковими країнами. Складними залишають стосунки з Тайванем. Після соціалістичної революції 1949 р. та проголошення Китайської Народної Республіки на острів переселилися не задоволені новим режимом політичні сили і проголосили незалежність.
На сході Китай має широкий вихід до морів Тихого океану та важливих міжнародних шляхів сполучення. Там на узбережжі створено спеціальні економічні зони (СЕЗ). До найбільших у світі універсальних морських портів належать 11 китайських, у т. ч. й топ-лідери Шанхай, Тяньцзінь та Гуанчжоу.
Працересурсний та споживчий потенціал, «людський чинник»
Кожний п’ятий житель планети є громадянином Китаю. Величезна кількість населення, з одного боку, передбачає наявність велетенських трудових ресурсів, а з іншого – стає перешкодою для підвищення прибутків населення, загострює продовольчу та житлову проблеми, знижує можливості працевлаштування.
Китай має величезний внутрішній споживчий ринок з його майже півтора мільярдним населенням. Інвестування в китайську економіку є однією зі стратегій іноземних підприємств для одержання доступу на китайський ринок. Саме ця причина, а не пільговий інвестиційний режим у країні, стала головною для приходу в Китай більшості (400 з 500 найбільших) ТНК світу.
З 60-х рр. ХХ ст. в країні проводилася демографічна політика. Вона виявилася ефективною: природний приріст скоротився втричі. Для природного руху населення характерні зниження коефіцієнтів народжуваності та смертності. Нині вони становлять відповідно 12,4 осіб/тис. та 7,7 осіб/тис. Природний приріст зменшився до 4,6 осіб/тис. На одну жінку припадає усього 1,6 дитини. Китайці почали пізніше брати шлюб: чоловіки – в середньому в 26 років, жінки – у 24 роки. Демографічний перехід спричиняє низку проблем: «старіння нації», потребу в додаткових робочих руках на селі, виховання в родині дитини-одинака. Середній вік населення менший, ніж в Японії або країнах Європи, й становить 37,1 року. Тривалість життя – 75,4 років. Нині з боку держави офіційних обмежень на кількість дітей немає. Однак державні дотації надаються лише на перших двох дітей.
У Китаї великого значення набули внутрішні міграції. Вони мають переважно економічні причини. Люди переселяються із сіл до міст, з освоєних східних районів до малозаселених північно-західних. Зовнішні міграції з Китаю мали широкий розмах у ХІХ – ХХ ст. Нині китайці є майже в усіх країнах світу, проте найбільше їх у Південно-Східній Азії. Багато китайців оселилося на західному узбережжі США та Канади. Сальдо міграцій у Китаї й донині залишається від’ємним.
Китай є багатонаціональною державою. Хоча китайці становлять 91,6 % від всього населення, вони живуть лише на 40 % площі у східній частині країни. Окрім китайців у країні, переважно західній її частині, живе 56 інших націй та народностей. Серед них тибетці, монголи, уйгури, казахи, узбеки, киргизи та інші.
Трудові ресурси Китаю вирізняються весь час зростаючим професійно-освітнім рівнем. У країні розвивається власна система освіти, уряд сприяє навчанню китайських студентів за кордоном, особливо в США та Японії. Надлишок робочої сили дає змогу підтримувати на низькому рівні заробітну плату. Країна залишається практично необмеженим резервом дешевої робочої сили.
Докорінно змінилася структура зайнятості. Багатомільйонна маса людей перемістилася із сільського господарства у промисловість, будівництво та сферу послуг: майже в 8,5 раза збільшилася кількість працюючих у місті і тільки в 2,7 раза – на селі. За розрахунками економістів Китаю, оптимальне співвідношення зайнятих у первинному, вторинному та третинному cекторах має становити 34 % : 32 % : 34 %.
Природно-ресурсний потенціал
За особливостями природних умов суттєво вирізняються східна прибережна, добре освоєна людиною, та західна, з ландшафтами гір та пустель, частини Китаю.
Кліматсхідних районів країни мусонний. Західні частини Китаю розміщені в умовах континентального, посушливого клімату. Там панують пустелі.
Китай надзвичайно багатий на різноманітні мінеральні ресурси. На північному сході в чохлі давньої платформи виявлено величезні поклади кам’яного вугілля. Основним районом видобутку нафти залишається Північно-Східний басейн. Крім того, розвідано запаси на північному заході. Родовища природного газу значно менші. Чисто газові родовища розміщені на південному заході у провінції Сичуань.
На північному сході країни щити давньої Китайської платформи багаті на сировину для чорної металургії: залізні та марганцеві руди. Покладами руд для кольорової металургії вирізняється пояс низьких гір на південному сході та півдні країни. Там сконцентровано 80 % світових запасів вольфрамових та 60% олов’яних руд. Крім того, розробляються ртутні, мідні, поліметалічні, алюмінієві руди. На території країни зосереджено 37 % світових покладів руд рідкісноземельних металів: молібдену, ванадію, сурми.
З нерудної сировини в країні відомі значні ресурси кухонної солі у провінції Сичуань. На півночі є поклади графіту та калійних солей, на півдні азбесту – та фосфоритів.
Китай має значні запаси водних ресурсів. Проте через кліматичні особливості майже 90 % їх припадає на Східний Китай. Найбільші китайські річки Янцзи та Хуанхе використовуються для зрошення, виробництва гідроенергії, судноплавства. Важливе значення в господарстві мають підземні води. У Західному Китаї майже немає постійних водойм.
Східний Китай багатий на земельні ресурси. Там ґрунти змінюються від багатих бурих лісових і кислих підзолистих на північному сході до родючих червоно- та жовтоземів на південному сході. Особливе місце посідають т. зв. рисові землі, що виникли внаслідок тривалого вирощування на них цієї культури.
Лісовими ресурсами відомий Північно-Східний Китай, де збереглися великі масиви тайги. На сході та південному сході тропічні ліси сильно вирубано під ріллю. Лише подекуди там трапляються бамбукові зарості.
Імпорт технологій
Китай відчуває нестачу власних технічних і фінансових можливостей для модернізації національної економіки. Уряд заохочує імпорт технологій, що сприяють розвитку таких прогресивних секторів економіки, як виробництво програмового забезпечення, нових матеріалів, телекомунікаційна індустрія, біотехнологія, охорона здоров’я. В районі міста Хайдань, північніше столиці, створено китайську «Силіконову долину», а в ряді великих міст працюють понад 120 сучасних національних індустріально-технологічних парків. У сфері біотехнології дослідження спрямовані на зростання кількості харчових продуктів, попередження та лікування важких хвороб. Важливими напрямами наукових робіт є освоєння нових видів енергії, розвиток безвідходних виробництв, розвідування корисних копалин, пошук нових видів зв’язку тощо.
Політична система
Різкий злет промислового виробництва Китаю, що розпочався наприкінці ХХ ст., зумовлений передусім розумною й поміркованою державною політикою щодо розвитку економіки. В країні проголошено побудову «ринкового соціалізму», або «соціалізму з китайською специфікою» під керівництвом Комуністичної партії на основі п’ятирічних планів. Принцип розподілу за працею (соціалістичний принцип) поєднується з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістичний принцип). Іноземні компанії розмістили на території Китаю працемісткі складальні виробництва, зорієнтовані на експорт.
Система розселення
Для системи розселення Китаю характерна висока густота населення, що в середньому становить 144,8 осіб /км². Проте у східній частині країни на 40 % площі концентрується 97 % всього населення, а його густота зростає до 200 – 1000 осіб/км². Західні території заселено мало. В окремих місцях навіть є «білі плями».
Процес урбанізації у Китаї має певні особливості. Офіційно рівень урбанізації становить 52,6 %. За прогнозами ООН, частка міського населення в Китаї зросте до 2030 р. до 59,1 % і в цілому досягне середньосвітового значення.
Загальна кількість міст у Китаї перевищує 1600, серед них міст-мільйонерів 123, у т. ч. 17 міст-мультимільйонерів. Очолюють рейтинг світових міст-гігантів китайські Чунцін (30,2 млн осіб), Шанхай (24,2 млн осіб), Пекін (21,1 млн осіб) та Тяньцзінь (14,4 млн осіб). Щоправда, ООН не визнає першості Чунціна, оскільки реально в ньому разом з передмістями живе 7,5 млн осіб, тоді як інша частина – у селах і навіть інших містах. До переліку світових міст належать 5 китайських: Гонконг/Сянган, Шанхай, Пекін, Гуанчжоу, Шеньчжень.
Основними центрами економічного зростання в Китаї стали два велетенські мегаполіси, що сформувалися на південно-східному узбережжі Китаю: Дельта річки Янцзи та Гонконг/Сянган – Гуанчжоу. В них разом проживає 10 % населення країни.
Експортна орієнтація економіки
Відкритість китайської національної економіки, що переважно зорієнтована на експорт, сприяє швидкій інтеграції Китаю зі світовою економікою. Отже, китайська економіка дуже залежна від зовнішнього ринку. За обсягом експорту Китай посідає 1-ше місце в світі. Експорт дає 80 % валютних надходжень. На зовнішній ринок вивозиться близько 20 % валової продукції промисловості та сільського господарства, а перелік експортних товарів налічує 50 тисяч найменувань.
Китайські товари різної якості постачаються майже до всіх країн світу. Паралельно склалися начебто «дві економіки Китаю». Поруч з промисловими велетнями існують тисячі дрібних і найдрібніших кустарних підприємств. Продукція з найвищими стандартами якості надходить до високорозвинутих країн, особливо Японії, США та країн Європи, на які припадає 55 % зовнішньоторговельного обігу країни. Найбільш конкурентоспроможною продукцією є одяг, взуття, іграшки. Зростає в експорті роль електроніки, автомобілів, будівельних машин. В останнє десятиліття Китай став лідером за обсягами високотехнологічного експорту, зокрема офісного та телекомунікаційного обладнання. До країн третього світу потрапляють низькоякісні й дешеві товари китайського виробництва, що їх вироблено на кустарних підприємствах.
Особливості розвитку й розміщення виробництв первинного й вторинного секторів
На початку ХХІ ст. Китай став першою світовою індустріальною наддержавою з дуже широкою спеціалізацією.
За загальною кількістю фабрик і заводів Китай посідає 1-ше місце в світі. Активно розвиваються металургійне, автомобільне та фармацевтичне виробництва. Створено такі сучасні галузі, як електроніка, нафтохімія, авіабудування, металургія рідкісних і розсіяних металів. Китай є надпотужним виробником абсолютної більшості видів промислової продукції у світі: коксу, чавуну, сталі та сталевих труб, алюмінію, цинку, олова, нікелю, автомобілів, телевізорів, радіоприймачів, мобільних телефонів, пральних і швейних машин, велосипедів, годинників, фотоапаратів, мінеральних добрив, цементу, бавовняних і шовкових тканин, взуття.
11 січня
Тема уроку:
Японія.
Місце країни у світі та регіоні.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 20. Згадати з попереднього матеріалу план характеристики країни. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного пложення Японії, запам`ятати візитівку країни. Розібрати особливості постіндустріального розвитку країни, населення, його урбанізаційні процеси, склад, розселення та демографічну ситуацію. Визначити домінуючі складники третинного сектору, промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни, характерні риси просторової організації господарства. Поміркувати яку роль відіграє Японія у міжнародному географічному поділі праці.
Загальний ВВП (за даними МВФ, 2017) - 4514 млрд. $
ВВП на 1 особу - 35794 $
ІЛР (місце у світі, 2016) - 17
Форма правління - конституційна монархія
Територіальний устрій - унітарна держава
Місце країни за типізацією ООН - високорозвинута країна "Великої сімки (G-7)"
Місце країни у світі та Азійсько-Тихоокеанському регіоні
Японія – третя у світі та друга в Азії (після Китаю) країна за ВВП, країна, яка набула статусу наддержави з потужною наукомісткою промисловістю та високоінтенсивним аграрним сектором, і є однією з найбільших експортерів та імпортерів капіталу. Японія відіграє визначальну роль в економічному розвитку Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР), у межах якого взаємодіють понад 30 країн із різними економічними, політичними та соціокультурними параметрами. У списку торговельних партнерів Японії головне значення мають країни АТР: зокрема, Китай, Республіка Корея та країни АСЕАН. Сучасні успіхи японської економіки забезпечено дією низки чинників, що визначають місце країни в міжнародному поділі праці.
Економіко-географічне положення
Японія – це країна-архіпелаг у Східній Азії, що простягнулася вигнутою смугою з півночі на південь майже на 3,5 тис. км. До її складу входять чотири великі острови, що їх японці називають «основною землею»: Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю. Острівне положення далеко на сході призводило до тривалої ізоляції країни від зовнішнього світу. Тепер море з’єднує країну, вкрай бідну на природні ресурси, з торговельними партнерами.
Японія розміщена в центрі АТР. Це дає країні широкі можливості участі в міжнародному поділі праці. Японія користується зручністю свого транспортно- географічного положення.
Японія прагне зберегти дружні відносини з усіма державами й цілеспрямовано здійснює курс на посилення своєї політичної ролі у світі. З Росією ускладнюється політичне співробітництво через територіальні претензії щодо чотирьох південних островів з групи Курильських, що їх японці досі вимагають повернути.
Працересурсний потенціал та «людський чинник»
Демографічна ситуація в Японії суттєво відрізняється від інших азійських країн. Держава вже давно перейшла від ІІ до І типу відтворення населення. За останні півстоліття рівень народжуваності знизився у 3,5 раза! Нині її показник найнижчий серед країн Азії та один з найнижчих у світі – 7,8 осіб/тис. Одночасно в 2,5 раза зменшився й рівень смертності. Скорочення дитячої смертності навіть назвали «японським дивом»: вона зменшилася у 15 разів! Природний приріст у країні від’ємний: –1,8 особи/тис. Такі стрімкі зміни у відтворенні населення Японії одержали назву «демографічної революції». Основною їх причиною є активна демографічна політика.
Відбувається процес «старіння нації». Якщо у 50-х рр. ХХ ст. частка літніх людей становила 5 %, то нині – понад 27 %. За середньою тривалістю життя (84,74 року) Японія поступається лише Монако. Середній вік населення – 46,9 року. Темпи японського «старіння нації» є найвищими на планеті. Очікується, що за нинішніх темпів депопуляції кількість японців до 2050 р. зменшиться до 100 млн осіб, а до 2100 р. – до 64 млн. Це є загрозою для японської економіки.
Японія – однонаціональна держава. 99,7 % становлять японці, мова яких настільки специфічна, що не належить до жодної з мовних сімей.
Трудові ресурси країни вирізняються дуже високим рівнем кваліфікованості. Широко застосовується як чоловіча, так і жіноча праця. Рівень безробіття низький – близько 3,3 %. Переважна частка економічно активного населення зайнята у третинному секторі господарства.
Однією з причин японського «економічного дива» є «людський чинник» як специфічна особливість японця-працівника: традиційний спосіб мислення й поведінки, культурно-духовна орієнтація, колективістська ментальність (відданість родині, фірмі тощо), виховання у молоді працелюбності та трудової дисципліни, неформальна японська «система довічного найму». Все це разом із працею правлячих кіл сприяло позитивному результату в економічному розвитку Японії.
Високий матеріальний рівень життя людей стимулював постійне розширення внутрішнього споживчого ринку, а отже, потужне виробництво товарів, послуг і необхідних благ для великої кількості споживачів. 80 – 83 % всіх вироблених в Японії товарів і послуг споживаються на внутрішньому ринку.
Науковий потенціал і технології
Японська економіка завжди була спрямована на створення великої технологічної бази. На перших етапах стрімкого економічного зростання у 50 – 70-х рр. ХХ ст. країна пішла шляхом перейняття в інших країнах (США, Німеччині, Франції) їх науково-технічного досвіду, придбання патентів і ліцензій.
Згодом ділові кола країни розробили політику, метою якої було домінування Японії у сфері розробок технологічних інновацій. Це відбувалося поступово. Спершу запозичені технології зазнавали якісної переробки. Тоді в Японії з’явилося більше, ніж у США промислових роботів і гнучких автоматизованих систем. Згодом на порядок денний постало завдання технологічної незалежності. Всіляко заохочувався експорт із країни наукомісткої продукції, а пізніше – електронної техніки власного виробництва. В результаті країна з «чистого» імпортера перетворилася на виключного експортера новітньої техніки та передових технологій.
Нині Японія є лідером за видатками на розвиток наукових досліджень – до 4 % ВВП. Стратегічною метою держави є здійснення програми, відповідно до якої по всій території буде створено мережу із 19 технополісів.
Фундаментальні принципи економіки
У бідній на природні ресурси країні традиційно культивується принцип: «Наше багатство – людські ресурси». Для Японії характерним є сприйняття підприємства як «виробничої родини». До найпоширеніших напрямів корпоративної соціальної відповідальності працівників належать такі: система довічного найму на роботу на великих підприємствах, допомога в придбанні житла, стимулювання родинних династій, навчання спеціалістів, фінансова допомога в разі народження дітей, а потім в їхньому навчанні, щедрі вихідні допомоги, корпоративні пенсії.
Фундаментальні принципи японської економіки склалися ще в повоєнні роки. Перший з них – тісна співпраця підприємств, постачальників, дистриб’юторів, банків і великих фінансових груп, що утворюють кейрецу (буквально: «система», «серія», «ряд», «ієрархічний порядок) – великі корпоративні конгломерати і холдинги. Зазвичай кейрецу групуються навколо потужного банку, що забезпечує фінансування всіх компаній групи. Типовим прикладами кейрецу є, зокрема, група Mitsubishi. Вона сформувалася навколо банку Mitsubishi UFJ Bank та об’єднала майже 30 членів групи, які діють у сфері фінансів, будівництва, торгівлі, електроніки, харчової, автомобільної, суднобудівної, нафтопереробної, хімічної, металургійної, паперової промисловості. В Японії великі групи кейрецу існують поряд з малими підприємствами (індивідуальними, родинними, партнерськими), зміцнюються взаємозв’язки великого та малого бізнесу.
Іншими традиційними фундаментальними принципами японської економіки є кооперація роботодавців і профспілок робітників та службовців.
Природно-ресурсний потенціал
Японія – країна-архіпелаг, тому море в її житті відіграє особливу роль. Воно з’єднує острови між собою та державу з материком. Але водночас це й страшенні цунамі, й потужні урагани, що приносять немало лиха.
Японія – країна гір. Близько 80 % території займають молоді середньовисотні сейсмічно активні гори – Японські Альпи, найвищою точкою яких є вулкан Фудзіяма (3 777 м). Щорічно реєструється до 1000 підземних поштовхів різної сили. У країні є 150 вулканів, 15 з яких діючі. На рівнини припадає лише 20 % території, проте на них живе 80 % населення країни. Найбільшою є рівнина Канто, що простяглася вздовж Токійської затоки.
Клімат Японії мусонний. Він втричі вологіший та значно тепліший, ніж на материку. Зима в країні посушлива, літо вологе. У липні – серпні над островами проходять тайфуни, приносячи тривалі зливи та ураганні вітри. Температурні контрасти різних частин країни уможливлюють вирощування різноманітних сільськогосподарських рослин: на півночі – швидкостиглі зернові культури, у центрі – збирати 3 врожаї за 2 роки теплолюбних культур помірного поясу, на півдні – одержувати 2–3 врожаї на рік рису, чаю та цитрусових, а у найтепліших районах культивувати навіть банани та цукрову тростину.
Японія бідна майже на всі види природних ресурсів, мало забезпечена мінеральними ресурсами. Японська промисловість працює майже повністю на імпортній сировині. Завдяки новітнім технологіям рентабельним стає використання мінеральних ресурсів Океану.
Країна недостатньо забезпечена водними ресурсами. Річки порожисті, бурхливі, не придатні для судноплавства, але мають великий гідроенергопотенціал, використовуються для лісосплаву та на півдні в сухий сезон для зрошення. Озера невеликі, але мальовничі, тому є містами відпочинку та туризму. Для водопостачання міст часто застосовують підземні води.
Вкрай обмеженими є й земельні ресурси. Понад третину території зайнято малородючими підзолистими ґрунтами, решта – бурі лісові ґрунти, червоно- й жовтоземи. Показник ріллі на душу населення в Японії є одним з найнижчих у світі – 0,04 га/особу.
Особливу цінність мають ліси, що вкривають майже 2/3 площі. Але більшість з них у горах мають ґрунто- та водозахисне значення і тільки менш ніж третина лісових масивів дає промислову деревину.
Особливості сучасного постіндустріального розвитку країни
З початку 90-х рр. ХХ ст. Японія проводить структурну перебудову економіки, спрямовану на розширення внутрішнього ринку, зростання сфери послуг, розвиток власного науково-технічного потенціалу. У структурі ВВП Японії на сферу послуг припадає 68 %, на переробну промисловість та будівництво – 30,7 %, на сільське, лісове та рибне господарство – лише 1,3 %.
В японській промисловості невпинно збільшується частка новітніх наукомістких виробництв, особливо електроніки, програмового забезпечення, інформатики, фармацевтики, біотехнології, промислових роботів, інформаційних систем.
14 грудня
Тема уроку: Загальна характеристика Азії.
Шановні учні, ми продовжуємо знайомство з регіонами
світу сьогодніта більш детально зупинимося на регіоні Азія.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 16, 17. Згадати які річки Азії є судноплавними, чому українці компактно живуть лише у кількох країнах Азії. Користуючись тематичними картами навчального атласу визначити особливості географічного положення, природні ресурси та умови Азії. Розібрати склад регіону, політичну карту, особливості населення. Визначити типи країн Азії за рівнем економічного розвитку.
Підготувати повідомлення "Великий Шовковий шлях та місце України в ньому".
2. Переглянути наступне навчальне відео
3. Опрацювати наступний матеріал.
Сучасна політична карта Азії
Особливості ЕГП Азії
Регіон Азія (за геосхемою ООН) є другим за площею (після Америки) та першим за кількістю населення регіоном світу. Його територія майже у 1,5 раза перевищує площу Європи й становить 32,7 млн км², або 22 % суходолу. Там проживає понад 4,4 млрд осіб, тобто 59,2 % населення планети, а виробляється 36,5 % світового ВВП. Протягом ХХ – ХХІ ст. населення Азії зросло у 4 рази. Усі суверенні країни Азії є членами ООН.
Транспортно-географічне положення азійського регіону має багато позитивних ознак. По-перше, Азія розташована на перетині важливих міжнародних транспортних шляхів. Регіон має вихід до трьох океанів: Тихого, Індійського та Атлантичного. В Азії працює понад 40 морських портів-велетнів, у т. ч. 11 – у Китаї, 7 – в Японії, 6 – у Республіці Кореї, 4 – в Індії. Три найбільші у світі з них – Шанхай, Сінгапур, Тяньцзінь. Деякі азійські країни мають острівне положення, є країни-архіпелаги. По-друге, в Азії існує 13 континентальних країн, що розташовані всередині материка, тобто не мають виходу до моря. Це може значно стримувати їх економічне зростання. Низка континентальних країн Азії має вихід до Каспійського моря-озера. По-третє, ряд країн Азії сусідять, що сприяє активізації економічних зв’язків.
Сприятливою рисою сусідського положення країн є те, що вони мають партнерські відносини в багатьох політичних і економічних міжнародних угрупованнях. Найбільш перспективним з них є форум Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва. Членом військово-політичного блоку НАТО є Туреччина. Країни західної частини Азії наближені до Європейського регіону, що сприяє налагодженню активних економічних зв’язків з цією розвинутою частиною світу.
Еколого-географічне положення різних азійських країн неоднакове. Екологічно «чистими» є південно-східні та центральні частини Азії. Територіями екологічної кризи є промислові райони Японії, Північно-Східного Китаю, Східної Індії, країн Перської затоки, Казахстану. Район Приаралля, який охоплює території Казахстану, Узбекистану та Туркмені стану, є зоною екологічної катастрофи.
Райони збройних конфліктів і проявів тероризм
Характерною ознакою політико-географічного положення азійського регіону є наявність багатьох осередків політичної нестабільності, значна частина яких пов’язана з колоніальним минулим. Більшість збройних конфліктів мають національне або релігійне підґрунтя. Мирне населення часто стає жертвою тероризму.
З повоєнних років триває протистояння між Ізраїлем та Палестинською автономією, між грецькою та турецькою громадами на Кіпрі. Періодично спалахують конфлікти між Індією та Пакистаном. Не розв’язане питання курдів – народу, який живе на межі трьох країн: Туреччини, Іраку та Ірану й прагне створити власну державу. Не встановлено миру в Афганістані та Таджикистані, де не вщухає війна після виведення радянських військ. Афганістан перетворився на центр виробництва наркотиків, «експорту» тероризму, підготовки ісламських екстремістів для бойових дій в інших державах.
Відстоюючи свої т. зв. геополітичні інтереси, Росія та США неодноразово розв’язували військові дії у різних країнах Азії, зокрема у В’єтнамі, Іраку, Сирії. Новим осередком геополітичного впливу стає Китай.
В Азійському регіоні є держави, що мають ядерну зброю. До «старих» ядерних держав належить Китай. Із часом з’явилися «молоді» ядерні держави: Індія та Пакистан. КНДР проголосила про випробовування ядерної зброї на її території. Нині ядерна зброя є й в Ізраїлю.
Склад регіону
За класифікацією ООН, до регіону Азія відносять 47 суверенних держав. На відміну від Європи в Азії існує багато великих за площею країн. Дві з них, Китай та Індія, належать до групи найбільших (понад 3 млн км²). Територія Китаю майже така, як всієї Європи (без європейської частини Росії), а Індії – як всіх країн Західної, Північної та Південної Європи разом. Водночас у регіоні існують карликові держави: Сінгапур (720 км²), Бахрейн (701 км²) та Мальдіви (298 км²).
Кількість населення двох країн Азії – Китаю та Індії – становить понад 1,3 млрд осіб у кожній. Ще у п’яти азійських державах мешкає понад 100 млн осіб. За ВВП лідерами є Китай, Японія, Індія та Республіка Корея, а за ВВП на 1 особу – Катар, Сінгапур, Ізраїль та Японія.
Внаслідок територіальних конфліктів на політичній карті Азії виникло 5 самопроголошених невизнаних держав (квазідержав):Тайвань, який офіційно є частиною Китаю (визнало 24 країни світу); Турецька Республіка Північного Кіпру (ТРПК), яка існує за підтримки турецьких військ; Республіка Абхазія та Південна Осетія (визнали 4 держави); Республіка Нагірний Карабах (РНК) (ніким не визнана).
За геосхемою ООН, Азія поділена на 5 субрегіонів:Східна Азія (5 держав), Південно-Східна Азія (11 держав), Південна Азія (9 держав), Західна Азія (17 держав) та Центральна Азія (5 держав).
Форми державного правління й територіального устрою країн Азії
За формою правління понад 2/3 держав Азії є республіками. В Азії традиційно багато президентських республік, в яких президент є не лише головою держави, а й очолює уряд (наприклад, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Туреччина, Іран, Вірменія). Парламентськими республіками, де уряд очолює прем’єр-міністр, в Азії, зокрема, є Ізраїль, Індія, Сінгапур, Ірак. Особливу групу серед парламентських республік Азії становлять Китай, В’єтнам, Лаос та КНДР, в яких єдина політична партія має законодавчу владу. Змішаних республік серед азійських країн небагато: Грузія, Ліван, М’янма, Монголія та Сирія.
В Азії існує достатньо багато монархій – 13. Із них абсолютних монархій 4: Катар, Оман, Бруней, Саудівська Аравія. Конституційними монархіями є Японія, Непал, Бутан, Таїланд, Камбоджа, Малайзія, Йорданія та ряд інших країн.
За територіальним устроєм 4/5 держав Азії є унітарними. Федеративних держав в Азії – 6. На їх території поряд з єдиними законами існують автономні територіальні одиниці: в Індії – 25 штатів, Пакистані – 4 провінції, Непалі – 5 регіонів, Іраку – 18 провінцій та Автономний Район Курдистан. Унікальними є азійські федеративні монархії: Малайзія та Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ).
Типи країн Азії за рівнем економічного розвитку
За рівнем економічного розвитку в Азії є всі типи держав: високорозвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою.
Лише 3 азійські держави відносять до типу високорозвинутих країн: Японію – країну «Великої сімки», Ізраїль – переселенську країну та Кіпр – країну середнього рівня розвитку.
32 держави Азії відносять до країн, що розвиваються. Найбільших успіхів у розвитку виробництва серед них досягли нові індустріальні країни (НІК), економіка яких перебуває у фазі стрімкого підйому. Перша хвиля індустріалізації охопила т. зв. далекосхідних тигрів: Республіку Корею, Сінгапур, Тайвань, Гонконг (Сянган). У другу хвилю до них приєдналися Малайзія, Таїланд, Індонезія, а у третю – Туреччина та Філіппіни. Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі – 7 – 12 % на рік. Показники ВВП на душу населення становлять в середньому 15 000 – 25 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9) або середній (0,5 – 0,8). Міжнародною спеціалізацією НІК є виробництво товарів народного вжитку, автомобілів та суден.
До групи нафтодобувних країн з високими прибутками в Азії відносять країни Перської затоки та Бруней. Їх показники ВВП на душу населення сильно коливаються від $5 000 до $60 000 на рік на людину. ІЛР високий або середній. Основна частка ВВП у цих країнах створюється завдяки експорту нафти.
Країни-«дрібні острови» вирізняються спеціалізацією у сфері послуг: туристичному бізнесі та банківській справі. Як наслідок цього вони мають показники ВВП на душу населення від $9 000 до $25 000 на рік на людину. У Південній Азії до таких країн належать Мальдівські Острови. Одним з найбільших нових фінансових центрів на Близькому Сході вважається Бахрейн.
До азійських країн великого потенціалу відносять, зокрема, Індію, Пакистан, Ліван, Йорданію, Шрі-Ланку. Їх показники ВВП на душу населення коливаються від $1 500 до $11 000 на рік. ІЛР – середній. У більшості з них переважає сільське господарство. Промисловість представлена гірничодобувною, харчовою та легкою.
За статистикою ООН, до групи найменш розвинутих країн включено 9 азійських держав: Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ємен, Камбоджу, Лаос, М’янму, Непал, Східний Тимор. У них на одного жителя припадає $500 – $1 500 на рік, питома вага обробної промисловості становить 10 %, частка письменного дорослого населення є менш ніж 20 %. ІЛР низький або середній. Економіка дуже слабка.
До країн з перехідною економікою відносять усі держави Центральної Азії та три країни Західної Азії (Грузію, Вірменію, Азербайджан).
Особливий тип становлять країни з плановою економікою. Головною формою власності є державна. За характером перетворень держави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, є спеціальні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В’єтнам); та країна з централізовано керованою економікою (КНДР).
Міжнародні організації в Азії
Потужним регіональним геополітичним та економічним угрупованням є Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Нині до неї входять 10 країн. Країни АСЕАН проголосили своєю метою сприяння економічному, соціальному та культурному розвитку країн-учасниць, забезпечення спільної оборони, а також надання країнам-учасницям змоги мирного розв’язування спірних питань. Між країнами було створено зону вільної торгівлі, що надала систему тарифних переваг для сприяння вільному потоку товарів у межах АСЕАН.
З метою захисту незалежності та обстоювання інтересів арабських країн було створено регіональну міжнародну організацію Ліга арабських держав (ЛАД). Нині до неї входять 22 країни Західної Азії, Північної та Східної Африки. Штаб-квартира розташована у Каїрі (Єгипет). Ліга арабських держав зіграла важливу роль у підвищенні ролі жінок в арабському суспільстві, сприянні соціального захисту дітей, збереженні арабської культурної спадщини, зростанні рівня грамотності населення. Ліга пропонує заходи щодо боротьби із злочинністю та наркоманією.
13 травня
Підготовка до підсумкового контрольного тестування, яке відбудеться 20.05, у середу .
План роботи.
1. Опрацювати параграфи 38. З`ясувати яка роль ТНК у розвитку економіки України, охарактеризувати міжнародні економічні зв`язки України з регіонами та країнами світу. Уважно опрацювати мал. 120, с.229 підручника та визначити рольУкраїни в імпорті товарів країн Європи у 2001-2016 рр. З`ясувати як представлені в Україні великі ТНК, якя участь України в процесах європейської економічної інтеграції та місце України в системі глобальних економічних відносин у контексті сталого розвитку. 2. Повторити параграфи 33-37.
Я розлучилася з чоловіком три роки тому. Між нами не було спілкування. Сім’ї та друзі порадили мені не забути про шлюб і рухатися далі у своєму житті. Я не хотіла вийти заміж за когось іншого, тому що в глибині душі я все ще люблю свого чоловіка. Я так сильно страждала від болю та розгубленості, що прочитала в Інтернеті рекомендацію про те, як доктор Алаба возз’єднав розірваний шлюб за допомогою своїх духовних сил. Я постійно читав так багато свідчень про те, як він допоміг покласти край розлученню та повернути колишніх коханих людей, і моя віра відновилася. Я повинна негайно зв’язатися з доктором Алабою через кілька хвилин, він відповів мені і дав інструкції, що робити, після того, як я виконала необхідну вимогу через два дні після ритуалу, заклинання змінило моє життя навколо мого чоловіка, щоб більше не зв’язуватися зі мною. Два роки подзвонили мені серед ночі, плачучи і вибачаючись, що це справа рук демонів, тому я досі дивуюся цьому диву, тому прощаю його. Тепер мій шлюб тепер у рівновазі. Ритуал Дралаба спрацював чудово, а шлюб міцніший, ніж раніше, і ніщо не зможе нас знову розлучити. Я відвідав стільки сайтів, на яких шукав допомоги, це було безнадійно, поки я не зв'язався з Дралабою, справжнім чоловіком, який допоміг мені відновити мій розірваний шлюб, якщо у вас є подібна проблема у вашому шлюбі, ви хочете, щоб ваш чоловік або дружина знову полюбили вас . , У вас є хтось, кого ви любите, і ви хочете, щоб він або вона любили вас у відповідь, у вашому житті є виклик, шаблон заклинання доктора Алаби - це рішення і відповідь на вашу проблему, WhatsApp / Viber з його номером телефону: +1(425) 477-2744, зв'яжіться з ним сьогодні, надіславши електронного листа на адресу dralaba3000@gmail.com Не дозволяйте нікому забрати у вас вашого чоловіка.
Этот комментарий был удален администратором блога.
ОтветитьУдалитьЯ розлучилася з чоловіком три роки тому. Між нами не було спілкування. Сім’ї та друзі порадили мені не забути про шлюб і рухатися далі у своєму житті. Я не хотіла вийти заміж за когось іншого, тому що в глибині душі я все ще люблю свого чоловіка. Я так сильно страждала від болю та розгубленості, що прочитала в Інтернеті рекомендацію про те, як доктор Алаба возз’єднав розірваний шлюб за допомогою своїх духовних сил. Я постійно читав так багато свідчень про те, як він допоміг покласти край розлученню та повернути колишніх коханих людей, і моя віра відновилася. Я повинна негайно зв’язатися з доктором Алабою через кілька хвилин, він відповів мені і дав інструкції, що робити, після того, як я виконала необхідну вимогу через два дні після ритуалу, заклинання змінило моє життя навколо мого чоловіка, щоб більше не зв’язуватися зі мною. Два роки подзвонили мені серед ночі, плачучи і вибачаючись, що це справа рук демонів, тому я досі дивуюся цьому диву, тому прощаю його. Тепер мій шлюб тепер у рівновазі. Ритуал Дралаба спрацював чудово, а шлюб міцніший, ніж раніше, і ніщо не зможе нас знову розлучити. Я відвідав стільки сайтів, на яких шукав допомоги, це було безнадійно, поки я не зв'язався з Дралабою, справжнім чоловіком, який допоміг мені відновити мій розірваний шлюб, якщо у вас є подібна проблема у вашому шлюбі, ви хочете, щоб ваш чоловік або дружина знову полюбили вас . , У вас є хтось, кого ви любите, і ви хочете, щоб він або вона любили вас у відповідь, у вашому житті є виклик, шаблон заклинання доктора Алаби - це рішення і відповідь на вашу проблему, WhatsApp / Viber з його номером телефону: +1(425) 477-2744, зв'яжіться з ним сьогодні, надіславши електронного листа на адресу dralaba3000@gmail.com Не дозволяйте нікому забрати у вас вашого чоловіка.
ОтветитьУдалить