1. Опрацювати параграф 12, 13. Згадати з попереднього матеріалу, у яких регіонах світу зосереджено найбільше орних земель, які сільськогосподарські культури вирощують у вашій місцевості.
Уважно розглянути малюнок 33 на ст. 65 підручника та визначити склад рослинництва світу. З`ясувати, які культури називають "трьома хлібами" людства, де їх вирощують. Визначити на які групи поділяють технічні культури, які культури належать до тонізуючих, де у світі поширене картопларство. Охарактеризувати сільськогосподарські пояси світу. З`ясувати, у чому проявляється зональність сільського господарства. Виконати письмово в робочому зошиті практичну роботу №3 с. 70 підручника.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал.
Рослинництво та його виробнича структура
Рослинництво є одним з найдавніших видів людської діяльності. У ньому культивують понад 1,5 тис. видів культурних рослин. Вони дають близько 30 % продукції, що безпосередньо використовується людиною, решта йде на відгодівлю тварин (кормові трави, солома, відходи переробки рослин).
До складу рослинництва входять два виробництва:
рільництво – вирощування на ріллі переважно одно та дворічних культур
садівництво й виноградарство – культивування багаторічних рослин
У рільництві вирощують різноманітні сільськогосподарські рослини, які за призначенням умовно об’єднуються в такі групи: зернові, технічні, бульбоплідні, овочебаштанні та кормові.
Зернові культури
Нині у світі культивують понад 100 зернових рослин. Їх вирощують заради одержання насіння, яке називають зерном.
За призначенням зернові культури поділяють на:
хлібні (пшениця, жито)
зернофуражні – насіння яких зазвичай йде на відгодівлю худобі (овес, ячмінь, кукурудза)
круп’яні – цільне або подрібнене зерно яких використовується для приготування каш (рис, просо, гречка)
зернобобові, насіння яких багате на рослинний білок (горох, квасоля).
Провідне місце належить рослинам, які називають «трьома хлібами людства»: пшениці (дає понад 30 % зерна), рису (майже 28 %) та кукурудзі (майже 25 %). Щоправда, рис і кукурудзу «хлібами» називають умовно, маючи на увазі їх важливе продовольче значення.
Технічні культури
Всі технічні культури вирощують як сировину для подальшої переробки в різних галузях промисловості. Для них характерні такі спільні ознаки: висока товарність, монокультурність та висока працемісткість.
товарність означає, що їх вирощують переважно на продаж.
монокультурність пов’язана з колоніальним минулим. Так, Гана відома експортом какао, Судан – бавовни, Фіджі – цукру з тростини, Бенін – пальмової олії, Малайзія – натурального каучуку із соку гевеї тощо.
працемісткість означає, що в догляді за рослинами переважає важка ручна праця. Через те основними виробниками технічних культур є країни, що розвиваються.
За призначенням технічні культури поділяють на кілька груп: волокнисті, олійні, ефіроолійні, цукристі, тонізуючі, каучуконосні, наркотичні, лікарські та інші.
Волокнисті культури використовуються як сировина у текстильній промисловості. Основними з них є бавовник, джут, льон-довгунець, агава для сизалю.
Для одержання з насіння їстівних та технічних рослинних жирів вирощують олійні культури. До них належать соя, соняшник, арахіс, ріпак, маслини, олійна пальма, рицина.
Сировиною для парфумерної, харчової, фармацевтичної промисловості є ефіроолійні культури. З їх квітів, пагонів та коріння вилучають духмяні, жирні на дотик речовини. Це троянда, м’ята, фенхель, лаванда, аніс, полин.
До цукристих рослин, які мають промислове значення, належать дві: 60 % солодкого продукту людям дає цукрова тростина та 40 % – цукрові буряки.
Рослини, екстракти листя або плодів яких мають стимулювальну та загальнозміцнювальну дію на організм людини, називають тонізуючими. У природі їх відомо багато, але використовують у харчовій промисловості лише кілька. Основні з них: чай, кава та какао. Вони багаті на речовину кофеїн.
З каучуконосних рослин відомим є каучукове дерево, або гевея. Її молочний сік (латекс), що збирають, зробивши зріз на корі дерева, містить натуральну гуму.
Рослини, які містять речовини, що спричиняють збудження, а потім – сильне пригнічення центральної нервової системи, відносять до наркотичних. Більшість з них отруйні, тому вкрай небезпечні для здоров’я людини. Використовуються у медицині як сильний снодійний та знеболювальний засіб, наприклад опійний мак. До наркотичних рослин також відносять тютюн.
Існують господарства, які вирощують лікарські рослини: валеріану, ромашку, нагідки тощо.
Бульбоплідні культури
З-поміж бульбоплідних культур помірного поясу найпоширенішою є картопля. У тропічних країнах вирощують інші бульбоплідні культури, які мають там основну продовольчу функцію: батат (солодку картоплю), таро, ямс, маніок.
Тваринництво
Розведенням, доглядом та використанням сільськогосподарських тварин займається тваринництво. Воно забезпечує людей цінними харчовими продуктами (у тому числі близько 60 % білкової їжі), а легку промисловість – сировиною. Основними виробництвами тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство та птахівництво.
Скотарство, тобто розведення великої рогатої худоби – корів, буйволів, яків, дає людству майже все молоко й третину м’яса. Залежно від порід худоби, кормів та переважаючої продукції виокремлюють кілька напрямів скотарства: молочне, молочно-м’ясне, м’ясо-молочне, м’ясне. Молочне поголів’я утримують, годуючи соковитими кормами (з кормових трав, коренеплодів), періодично заганяючи у стійло. Молочне скотарство розвивається переважно у приміській зоні, оскільки зорієнтоване на швидку переробку або реалізацію продукції. М’ясний напрям переважає на територіях з посушливим кліматом та великими площами пасовищ, де корів утримують на підніжних кормах просто неба.
Свинарство дає людям майже 40 % м’яса, а також сало, шкури, щетину. Відповідно існують такі напрями свинарства: сальний, м’ясо-сальний (універсальний), беконний (м’ясний) та щетинний. Сальні породи свиней утримують на зерні, картоплі. Вони швидко ростуть, додаючи по 700 г на добу. Маса тіла сягає 200 – 320 кг, з яких до 45 % сала. М’ясо-сальні свині ростуть швидко, а дорослі особини набирають до 35 % сала. Раціон харчування беконних порід свиней дуже різноманітний: трава, овочі, харчові відходи. Він має містити достатню кількість протеїнів. Для цього часто використовують сою. М’ясні породи утричі поступаються масою сальним, а вміст сала у їхньому тілі становить 20 – 30 %. Свині щетинних порід дають за рік 150 – 300 г щетини довжиною 10 – 12 см з однієї тварини, яку стрижуть або вискубують. Свиняча щетина йде на виробництво щіток для волосся та одягу, якісних малярних пензликів. Свинарство розвивається переважно у приміській зоні, оскільки свині споживають як корми харчові відходи міст.
Вівчарство є типовою галуззю посушливих районів, а також гірських масивів. Виокремлюють такі напрями вівчарства: тонкорунний (забезпечує текстильну промисловість високоякісною вовною), напівтонкорунний (крім вовни дає м’ясо), м’ясо-вовно-молочний, каракульський (овець розводять заради цінного хутра), курдючний (дає баранячий жир), овчино-шубний (на дублянки).
Птахівництво дає людям близько 20 % м’яса, а також яйця, пір’я, пух. Саме через механізацію цієї галузі вона стала найбільш прогресивною у високорозвинутих країнах. Птахівництво розвивається у приміській зоні, оскільки зорієнтоване на споживача продукції та харчові відходи міст. Розводять курей, індиків, гусей, качок, гаг, страусів ему. Проте абсолютну більшість поголів’я становлять кури. Існують яйценосні, м’ясні (бройлерні), загального користування, декоративні та бійцівські породи курей. Іншими галузями тваринництва є шовківництво, бджільництво, конярство, оленярство, розведення верблюдів, хутрове звірівництво та інші.
10 листопада
Тема уроку:
Сільське господарство світу.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 11. Згадати з попереднього матеріалу, які ресурси називають земельними, чинники від яких залежить розвиток сільського господарства.
Уважно розглянути малюнок на ст. 62 підручника та визначити стуктуру земельного фонду світу та його регіонів. З`ясувати, що таке сільське господарство, яка його структура та чинники розміщення. Звернути увагу на основні типи сільського господарства. Охарактеризувати кольорові революції в сільському господарстві та їх особливості. З`ясувати, що таке аграрні відносини та, що є їх основою Оцінити основні типи аграрних відносин та порівняти їх між собою.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал.
учасні тенденції розвитку сільського господарства
Сільське господарство – один з найдавніших видів діяльності людини. Навіть нині у ньому працює близько половини населення світу. Але є значні відмінності у кількості працюючих в аграрному (від лат. agrarius – земельний) секторі різних країн. У високорозвинутих країнах цей показник становить лише 2 – 9 % населення, тоді як у країнах, що розвиваються, – 60 – 75 %, а в деяких африканських країнах – близько 90 %. У сільському господарстві України нині працює 15,4 % економічно активного населення. Проте повсюдно спостерігається тенденція до скорочення зайнятих у сільському господарстві.
Це пов’язано з рядом причин:
по-перше, внаслідок науково-технологічного прогресу відбулася механізація сільського господарства, яка зумовила зростання продуктивності праці. Насамперед це торкнулося високорозвинутих країн. Так, одне фермерське господарство Данії може забезпечити харчовими продуктами 75 – 80 осіб, тоді як середні селянські господарства країн, що розвиваються, ледь спроможні себе прогодувати;
по-друге, від сільського господарства відокремилися галузі харчової та легкої промисловості. Якщо раніше обробляли шкури, очищували вовну, мололи борошно, давили олію, то нині це стало частиною промислового виробництва міста;
по-третє, у деяких високоурбанізованих розвинутих країнах продовольство завозять переважно зза кордону. Яскравим прикладом тому є Велика Британія. Вона закуповує харчові продукти у своїх колишніх колоніях. У самій же країні в сільському господарстві зайнято лише 2 % економічно активного населення.
Значення сільського господарства у сучасному світі
Скорочення частки працюючих не означає зменшення значення сільськогосподарського виробництва. Адже для людства залишається актуальною продовольча проблема. Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО), яка була створена в 1945 р. з метою підвищення продуктивності сільського господарства та поліпшення системи розподілу харчових продуктів, констатувала, що протягом XX – початку ХХІ ст. приріст населення світу випередив у 1,5 раза темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Тому, за даними цієї організації, кожна дев’ята людина планети голодує або одержує недостатнє харчування. Лише 1/3 людства забезпечена повноцінним харчуванням за вмістом основних поживних речовин: білків, жирів та вуглеводів.
Сільське господарство задовольняє потребу людей у продовольстві на 98 %: з них 88 % їжі дають культурні рослини, а ще 10 % – свійські тварини. Лише решта 2 % – це морепродукти, частину з яких люди вирощують у спеціальних умовах. Окрім того, вона забезпечує харчову та легку промисловість сировиною для переробки на кінцеві товари споживання.
Отже, сільське господарство – це сукупність виробництв матеріальної сфери, яка забезпечує людей харчовими продуктами, а харчову й легку промисловість – сировиною для переробки на кінцеву продукцію.
Природні чинники розвитку сільського господарства
Сільське господарство, як жодне інше виробництво, тісно пов’язане з природними чинниками як важливою передумовою для його розміщення. Перш за все воно пристосовується до кліматичних умов та якості ґрунтових ресурсів. Оскільки вони є зональними, то й сільське господарство має чітко виражену зональну спеціалізацію. Гірські форми рельєфу порушують суцільне зональне поширення сільськогосподарського виробництва. У горах формується своя особлива його спеціалізація. Окрім того, існують природні умови, в яких ведення сільського господарства у відкритому ґрунті взагалі не можливе.
Землезабезпеченість
У сільському господарстві особливий предмет праці – земля.
Земельні ресурси – це вся земна поверхня, придатна для проживання людини і використання у господарській діяльності. Земельні ресурси утворюють світовий земельний фонд, що становить 134 млн км². Найвищий показник земельного фонду мають Євразія та Африка.
Однак за площею землі на душу населення лідером є Австралія, тоді як Азія, де проживає майже 2/3 людства, за цим показником посідає останнє місце. Земельні ресурси є основою для забезпечення людства харчовими продуктами. Завдяки їх використанню людина одержує майже 98% продовольства, лише 2% припадають на біологічні ресурси Світового океану.
Земельні ресурси мають певні особливості:
по-перше, їх не можна замінити іншими ресурсами;
по-друге, вони розміщені на планеті зонально (відповідно до закону широтної зональності);
по-третє, вони є обмеженими (вичерпними).
За характером використання до земельного фонду входять:
сільськогосподарські землі (34 %)
лісовий фонд (30 %)
землі антропогенної забудови (2 %)
незручні для використання землі (34 %).
Серед сільськогосподарських угідь найважливіше значення мають орні землі, або рілля (11 %), та природні луки й пасовища (23 %).
Найбільшу площу під ріллею мають США, Індія, Росія, Китай, Канада, Казахстан, Україна. Максимально розорані землі в Бангладеш (понад 3/4), а також в Індії, Україні, Данії, Молдові, Угорщині (понад 1/2). Природні луки й пасовища в усіх регіонах світу, за винятком Європи, значно домінують над орними землями. Найбільші їх площі мають Австралія, Китай, США, Казахстан, Бразилія.
Аграрні відносини
Ефективність роботи на землі значною мірою залежить від аграрних відносин. Це особливий вид економічних відносин між людьми в суспільстві, господарствами, державою з приводу володіння та використання землі, а також привласнення, обміну та розподілу одержаних на землі результатів праці.
Аграрні відносини – форми землеволодіння та землекористування, що впливають на спосіб виробництва й визначені характером чинних у країні законів про землю.
Головним в аграрних відносинах є розподіл землі. За формою власності на землю та використання земель розрізняють дрібно- і високотоварний сектори.
Дрібнотоварний сектор передбачає виробництво сільськогосподарської продукції для власного споживання селянами-виробниками, тобто панує напівнатуральне господарювання. Рівень агротехніки дуже низький: переважає малопродуктивна фізична праця. Тому одержаних продуктів вистачає лише для себе. Форми власності у дрібнотоварному секторі бувають різними. Більша частина площ припадає на дрібні селянські господарства, де панує родинна власність на землю. Вони переважають у найбідніших країнах Африки, Азії, Океанії.
У ряді країн Латинської Америки з часів колонізації збереглися латифундії (від лат. latifundium – велике земельне володіння) – великі ділянки землі, що перебувають у власності поміщика, який здає їх в оренду селянам. Нині вони стали гальмом на шляху розвитку сільського господарства. У деяких країнах було проведено земельні реформи, які ліквідували таку форму власності на землю.
Високотоварний сектор – це великі, добре організовані господарства, що використовують зрошення земель, мінеральні добрива, сучасну техніку, найману робочу силу. Їхнє виробництво зорієнтоване на продаж одержаної продукції. Такі господарства забезпечують не лише внутрішній ринок країни, а й експорт. У високотоварному секторі переважають державна (у розвинутих країнах становить до 1/3 площ) та приватна форми власності на землю. Основними типами господарства є плантації та фермерство.
Плантації (від лат. plantatio – насадження) – великі рослинницькі господарства, що спеціалізуються на вирощуванні певних експортних культур (кави, какао, цукрової тростини, гевеї, кокосової пальми тощо). Вони склалися як приватна форма власності в період колоніалізму спеціально з метою вирощування екзотичних культур, що вивозилися до країн-метрополій. Плантації мало пристосовуються до кон’юнктури світового ринку: їхня спеціалізація змінюється повільно.
Фермерство є прогресивною формою господарювання на власних чи орендованих землях. Воно виникло із зародженням капіталістичних відносин. Метою такого господарства є вироблення продукції рослинництва чи тваринництва на продаж. Основа організації виробництва – родинна ферма з використанням власної або найманої робочої сили. Ферми мають дуже великі площі. Вони застосовують найсучасніші технології, дуже чутливо реагують на коливання попиту та пропозиції на ринку, тому здатні швидко змінювати свою спеціалізацію.
Стратегічна мета аграрних реформ в Україні полягає у формуванні реального власника землі, що забезпечить дбайливе ставлення до неї. Вітчизняне законодавство передбачає існування усіх форм власності на селі: приватної (фермерство, агрофірма), колективної (кооперативи), державної.
Складники сільського господарства
У сільському господарстві виокремлюються два великі структурні елементи: рослинництво (землеробство) і тваринництво.
Основним виробництвом більшості країн, що розвиваються, є рослинництво. Воно розвивається переважно за рахунок широкого залучення ручної праці. Лише у деяких країнах цього типу переважає тваринництво, що пов’язане з несприятливими природними умовами для розвитку землеробства (гірські території або зони сухих степів, напівпустель, пустель). У високорозвинутих країнах переважає тваринництво, яке дає більшу частину продукції сільського господарства. Саме воно забезпечує населення основними компонентами білкової їжі – м’ясом та молоком. Там тваринництво високоінтенсивне: використовує передові досягнення науки і техніки. Рослинництво у цих країнах часто розвивається для забезпечення свійських тварин кормами
Рослинництво та його виробнича структура
Рослинництво є одним з найдавніших видів людської діяльності. У ньому культивують понад 1,5 тис. видів культурних рослин. Вони дають близько 30 % продукції, що безпосередньо використовується людиною, решта йде на відгодівлю тварин (кормові трави, солома, відходи переробки рослин).
До складу рослинництва входять два виробництва:
рільництво – вирощування на ріллі переважно одно та дворічних культур
садівництво й виноградарство – культивування багаторічних рослин
У рільництві вирощують різноманітні сільськогосподарські рослини, які за призначенням умовно об’єднуються в такі групи: зернові, технічні, бульбоплідні, овочебаштанні та кормові.
03 листопада онлайн-урок
9-А о 9:00
9-Б о 12:00
посилання буде надане у Viber
Тема уроку:
Сучасні тенденції розвитку світового господарства.
План роботи.
1. Пригадати, у чому виявляється регіональна економічна інтеграція. Опрацювати параграф 10.
Виконати тестові завдання за наступним посиланням:
Найважливіші тенденції розвитку світового господарства. У кінці XX – на початку XXI ст. світ вступив у нову епоху глобальної соціальної трансформації, яка вимагає формування єдиних цілей для усіх країн у планетарному масштабі. На це, зокрема, орієнтує прийнята на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро програма дій «Порядок денний на XXI століття» (дата прийняття – 1992 р.).
У наш час все більшого значення набувають тенденції зближення національних економік, які полягають у інтернаціоналізації, інтеграції, інформатизації та глобалізації світу.
Сучасні тенденції розвитку світового господарства
Інтернаціоналізація виробництва та транснаціональні корпорації
На основі міжнародного поділу праці, виробничої та науково-технічної спеціалізації та кооперування відбувається проникнення виробництва з однієї країни на територію інших.
Інтернаціоналізація виробництва – розвиток економічних зв’язків між національними господарствами, коли економіка однієї країни стає частиною світового виробничого процесу.
Наслідком інтернаціоналізації стало створення транснаціональних корпорацій (ТНК), які володіють виробництвами у кількох країнах одночасно. Такі компанії переросли державні кордони й працюють на світовому ринку через численні закордонні філії та дочірні підприємства, які створюються за рахунок експорту капіталу до інших країн. За контролем та капіталом – це національні компанії, але за сферою діяльності – міжнародні. Нині у світі діє понад 70 тис. ТНК, які виробляють понад 20 % світової продукції. Найвідоміші з них: «Дженерал Моторз», «Форд», «Хонда», «Тойота», BMW, «Аеробус», «Еппл», «Інтел», «Байєр», «Фольксваген», «Тесла», «Iвеко», IBM, «Бош», «Монсанто», «Нестле», «Кока-Кола», «Данон», «Філіпс», «Самсунг», «Соні», «Тошіба» та інші.
Ознакою інтернаціоналізації виробництва також є створення спільних між державних підприємств, виробничо-фінансових об’єднань вільних економічних зон (ВЕЗ), до розвитку яких широко залучається іноземний капітал та встановлені пільгові умови для господарювання.
Регіональна економічна інтеграція
Наступним кроком до злиття економік став процес міжнародної економічної інтеграції як нова форма міжнародного географічного поділу праці.
Регіональна економічна інтеграція (від лат. integratio – об’єднання частин) – зближення та поглиблення взаємодії національних економік, розвиток глибоких та стійких взаємозв’язків між ними.
Інтеграція передбачає проведення злагодженої міждержавної економічної політики, наслідком якої є формування міжнародних економічних угруповань країн. Вони можуть бути регіональними, тобто такими, що сформувалися на основі спільного географічного положення країн, або ж профільними, що виникли на основі подібної господарської спеціалізації.
Найвідомішим міжнародним регіональним угрупованням є Європейський Союз (ЄС), до якого нині входять 28 країн Європи. Головною метою організації є економічна та політична консолідація. В ході глибоких інтеграційних процесів був створений єдиний внутрішній ринок країн, вони перейшли до «єдиного простору» з прозорими кордонами для вільного пересування товарів, послуг, капіталів та населення. У 1991 р. у голландському місті Маастріхті 12 перших членів ЄС прийняли угоди про політичний та валютнофінансовий союз. Це означало проведення спільної зовнішньої політики та введення з 1 січня 1999 р. єдиної грошової одиниці євро.
Великим міжнародним регіональним угрупованням є Угода про Північно-Американську зону вільної торгівлі (прийняте скорочення за англійською назвою – НАФТА), до складу якого входять США, Канада та Мексика. Метою організації є усунення усіх обмежень у торгівлі між трьома країнами, взаємне відкриття ринків для державних закупівель, спільний захист інтелектуальної власності і т. ін.
Потужним регіональним угрупованням є Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Нині членами АСЕАН є 10 країн регіону, які проголосили своєю метою сприяння економічному, соціальному та культурному розвитку країн-учасниць, забезпечення спільної оборони.
У 2002 р. на зібранні африканських держав у Південній Африці було проголошено про створення регіональної організації Африканський Союз, до якого вступили 53 країни. Головна мета організації – створення ефективного спільного ринку. Серед перспектив – введення єдиної валюти (афро), створення спільних збройних сил та спільних фінансових установ.
З-поміж профільних міжнародних економічних угруповань найвідомішою є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), на членів якої припадає близько 2/3 запасів та понад 1/3 світового видобутку цієї енергетичної сировини. ОПЕК була створена у 1960 р. для колективного захисту інтересів країн-експортерів нафти, встановлення на неї єдиних цін, підвищення прибутків від продажу сировини та створення власної нафтопереробної промисловості. До ОПЕК входять 12 країн з трьох частин світу: Азії, Африки та Латинської Америки.
Подібне за цілями профільне угруповання Форум країн-експортерів газу (ФКЕГ) існує з 2008 р. До його складу входять 16 країн: Росія, ряд країн Азії, Африки та Латинської Америки.
Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) створене у 1957 р. для використання атомної енергетики у мирних цілях.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) – спеціалізована організація при ООН, заснована у 1944 р. Мета – координація валютно-фінансової політики країнчленів та надання позик. До його складу входить 181 держава, у тому числі й Україна.
З 1995 р. діє Світова організація торгівлі (СОТ) – провідна міжнародна економічна організація, членами якої є 164 учасники (161 суверенна держава, ЄС, а також Сянган (Гонконг) та Тайвань, на які припадає понад 96 % обсягів світової торгівлі. Функціями СОТ є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між її членами на основі підписаних ними угод. Україна набула повноправного членства в СОТ у 2008 р.
Метою економічних інтеграційних процесів є відстоювання країнами спільних інтересів, досягнення спільних цілей. Це, в свою чергу, робить економіки країн залежними одна від одної, що має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Кризові явища при цьому поширюються не лише на одну країну, а й на всіх членів економічного угруповання.
27 жовтня онлайн-урок
9-А о 9:00
9-Б о 12:00
посилання буде надане у Viber
Тема уроку:
Багаторівневість світового господарства.
План роботи.
1. Пригадати, що називають світовим господарством, яку кількість держав і країн налічують на сучасній карті світу. Опрацювати параграфи 8, 9.
Виконати роботу в контурній карті с. 1-2, 3-4.
2. Переглянути наступну презентацію та навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал.
Просторова структура світового господарства
БАГАТОРІВНЕВІСТЬ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА
Ви вже знаєте, що найбільш активними учасниками світового господарства є держави (країни). Водночас до міжнародних економічних відносин залучені й окремі господарські одиниці національних економік (підприємства, організації) та наддержавні економічні об’єднання. Це вказує на те, що світове господарство має складну багаторівневу структуру.
Первинний його рівень становлять підприємства, організації, що безпосередньо здійснюють економічну діяльність (продають або купують товари та послуги, вкладають за кордон капітали або отримують їх звідти, кредитують, купують чи продають акції тощо).
Другий рівень — це органи державної влади, які проводять певну зовнішньоекономічну політику і тим самим сприяють зовнішній діяльності підприємств або обмежують її. Крім того, держави беруть участь у регулюванні міжнародних економічних відносин, укладаючи дво- або багатосторонні угоди, вступаючи в міжнародні економічні організації.
Третій рівень — це регіональні економічні об’єднання країн, у яких створено особливі умови господарювання для їх учасників (наприклад, Європейський Союз).
Четвертий рівень — світові економічні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі (СОТ), Світовий банк (СБ); спеціалізовані установи ООН: Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО), Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародна агенція з атомної енергетики (МАГАТЕ) та інших. Вони формують загальні вимоги щодо доступу на відповідні світові ринки товарів і послуг та механізми їхнього регулювання.
ПРОСТОРОВА СТРУКТУРА СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА.
Багаторівневість світового господарства проявляється і в його просторовій структурі.
Просторова структура світового господарства — це сукупність різноманітних економічних утворень, що формуються на певних територіях і взаємодіють між собою.
Компонентами найнижчого рівня в цій структурі є національні економіки країн світу, вищих рівнів — наднаціональні (міждержавні) регіональні об’єднання й угруповання економічного характеру. Вони можуть об’єднувати кілька чи десятки тісно пов’язаних між собою національних економік і поширюватися на менший чи більший регіон. Таким чином, у просторовій структурі світового господарства вирізняють національний і кілька регіональних рівнів — субрегіональний, власне регіональний, макрорегіональний.
Національний рівень формують, як вам відомо, більш як 220 економік.
На субрегіональному рівні відомі такі відносно невеликі об’єднання країн, як
Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург)
Вишеградська група (Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина)
Союз арабського Магрибу (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс) та ін.
Різноманітні об’єднання та угруповання країн сформувалися на регіональному рівні —
Європейський Союз, до якого входять 28 держав
Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) — Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн
Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — 10 держав
Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) — Канада, Мексика, США
Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР) — 5 держав та ін.
На макрорегіональному рівні в межах цілих частин світу чи материків формуються території взаємодії регіональних і субрегіональних угруповань та держав, що не є їх членами, але пов’язані з ними торговими та іншими економічними відносинами. Наприклад ЄС і ЄАВТ утворюють Європейську економічну зону (ЄЕЗ), що охоплює майже всі країни Західної і Центральної Європи. Решта європейських країн, у т. ч. Україна, співпрацюють з цими організаціями у рамках підписаних угод (зокрема Україна уклала угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС та угоду про вільну торгівлю з державами ЄАВТ). Унаслідок цього формується Європейський економічний макрорегіон. Подібні макрорегіони об’єднують і країни Північної та Центральної Америки, Південної Америки, Африки, Східної та Південної Азії, Північної та Центральної Азії, Австралії та Океанії.
На ще вищому — мегарегіональному — рівні у світі сформувалися три торгово-економічні блоки країн. В основі Європейсько-Західноазійсько-Африканського блоку лежать історичні зв’язки країн Близького Сходу й Африки з європейськими країнами. Сьогодні в зовнішньоекономічній діяльності країн цих регіонів пріоритетними є насамперед відносини з ЄС. В Американському торгово-економічному блоці попри наявність численних регіональних об’єднань надзвичайно важливе значення для країн мають економічні зв’язки зі США. В Азійсько-Тихоокеанському блоці співробітництво на рівні регіональних економічних угруповань проявляється слабко. Однак там розташовані такі велетні сучасної світової економіки, як Китай, Японія, східноазійські нові індустріальні країни, що нарощують зовнішньоекономічну діяльність із країнами цього блоку.
13 жовтня
Тема уроку: Типи економічних систем.
План роботи.
1. Пригадати, які етапи розрізняють у розвитку світового господарства. Опрацювати параграф 7. Охарактеризувати основні типи економічних систем. З`ясувати чим відрізняється ринкова і командно-адміністративна економічні системи. Пояснити які економічні системи переважають у сучасному світі. Визначити чому економічну систему України називають перехідною та які її ознаки.
2. Переглянути наступну презентацію.
3. Опрацювати наступний матеріал.
Що таке економічна система та її головні ознаки?
В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, що забезпечує умови нормальної життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство являє собою складну систему, основою якого є економічна система.
Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, яка спрямована на виробництво, розподіл, обмін, споживання товарів і послуг, а також на регулювання економічної діяльності.
Учасники діяльності економічної системи виконують свої ролі: є виробник товару (продавець), посередник (реалізатор) та споживач (покупець). Ними можуть бути фізичні та юридичні особи (виробничі підприємства, банки, біржі), як вітчизняні, так й іноземні. У ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками економічних процесів складаються різноманітні економічні відносини, які визначають сутність економічної системи суспільства.
Економічна система має кілька основних ознак.
по-перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна;
по-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками;
по-третє, методи ціноутворення на товари.
Ціна – грошове вираження вартості товару. Це кількість грошей, в обмін на яку виробник або продавець готовий передати одиницю товару у власність споживача. Ціна за ринкових умов залежить, з одного боку, від пропозиції (кількості) товару чи послуги на ринку, а з іншого, – від попиту на товар чи послугу з боку споживачів. Зі зростанням пропозиції товару ціна на нього зменшується, натомість зі збільшенням попиту на товар ціна на нього зростає. В одних випадках фіксовані ціни на товар може встановлювати держава, в інших – вони складаються на ринку під час купівлі та продажу товарів.
Залежно від трьох основних ознак, що притаманні економічній системі, історично існує чотири її основних типи: традиційна, класична ринкова, планова (командно-адміністративна) та змішана.
Еволюція економічних систем
Традиційна економічна система
Історично першою виникла традиційна економічна система. Вона заснована на традиціях господарювання, що передаються від покоління до покоління. Традиційна економіка характерна й донині для племен, що живуть в Африці, Південній Америці, Азії, Океанії. Традиційній економічній системі притаманна наявність багатьох форм власності з переважанням племінної, або общинної (колективної) власності на засоби виробництва. Суспільною власністю при цьому є земля, усі знаряддя праці на ній, а також одержана у процесі виробництва продукція. За такої системи панує ручна низькопродуктивна праця. Керують виробництвом самі члени родини. Вони визначають, що саме слід виробляти, у якій кількості та з ким вести обмін виробленої продукції на іншу, якої немає в общини. Економічним стимулом до праці є задоволення елементарних життєвих потреб: у їжі, одязі, житлі. Перевищення доходів над витратами дає змогу вести нормальне життя. Ціни на товари складаються на основі існуючих традицій. Наприклад, 1 кг бананів звикли міняти на 1 кг фініків, а одного верблюда – на п’ять овечок. Економічні ролі членів суспільства визначаються спадковістю та становою приналежністю.
Отже, традиційна економіка – це такий тип економічної системи, за якої традиції і звичаї визначають практику використання ресурсів.
Із часом технічний прогрес поступово привів до заміни ручної праці на машинну, а родинна власність поступилася приватній.
Класична ринкова економічна система
З плином історії та розвитком продуктивних сил традиційна економічна система вичерпала свої можливості й поступилася місцем ринковій.
Першою умовою виникнення ринкової економічної системи був суспільний розподіл праці. Спершу від землеробства відокремилося скотарство. Пізніше від роботи на землі виокремилося ремесло, а з часом виникла велика промисловість. Зрештою з’явилися люди, які займалися торгівлею. Розподіл праці вимагав обміну товарами. Спершу він відбувався лише у межах общини, а потім – між ними.
Одночасно зростала економічна самостійність виробників товарів, які прагнули до задоволення власних інтересів, й відбувся розподіл праці між ними. Так виникла приватна власність, що стала другою умовою функціонування ринкової економіки. Вона дала змогу самостійно визначати, яку саме продукцію виробляти та кому її збувати.
Спершу ринкові відносини розвивалися в межах натурального господарства, виконуючи другорядну роль. Але з часом стало очевидним, що велика спільнота людей не може задовольнити своїх зростаючих потреб у різноманітних товарах і послугах. Тому з поглибленням територіального поділу праці поглибилися спеціалізація та кооперування виробництва. Одні виробники пропонували свої товари в обмін на інші життєво важливі товари для інших. Так ринкова економіка стала панівним типом господарювання у більшості країн світу у ХVІІІ – ХІХ ст., й нині є найпоширенішою.
Отже, класична ринкова економіка – це такий тип економічної системи, за якої роль основного регулятора економічних відносин виконує ринок.
Розподіл товарів відбувається через попит і пропозицію на них. Тому на ринку складаються ціни на товари й послуги. Керує виробництвом конкуренція між виробниками та вільний вибір. Головна ознака ринкової економіки – це відсутність зовнішнього впливу на неї з боку держави. Це економіка цивілізованого підприємництва.
Таким чином, ринкова економіка заснована на таких принципах:
по-перше, переважає приватна власність на засоби виробництва та існує особистий економічний інтерес кожного учасника ринкового механізму як головний стимул розвитку господарства. Підприємницька спільнота прагне збільшити прибуток через підвищення ефективності виробництва. Наймані працівники хочуть підвищити вартість своєї праці. Споживацька спільнота зацікавлена придбати товар за найнижчою ціною;
по-друге, свобода підприємництва та вибору. Це означає, що підприємницька спільнота сама визначає, що виробляти, куди й кому збувати продукцію. Наймані працівники вільні у виборі, де працювати. Нарешті, споживацька спільнота приймає рішення купувати товар, що пропонується на ринку, чи ні;
по-третє, важливим механізмом ринкового господарювання є ринкове ціноутворення. Ринок сам через попит і пропозицію на товар визначає, що й скільки має коштувати. Споживацька спільнота при цьому підтримує лише потрібні їй виробництва, купуючи їх продукцію. Відмовляючись від купівлі непотрібного товару, вона може «обвалити» ціну на нього й зробити банкрутом непотрібне йому підприємство. Регулятором цін на ринку має бути також конкуренція, сутність якої полягає в широкому розпорошенні виробників та споживачів, що не дає змоги монополістам контролювати ціни.
Але треба мати на увазі, що принцип ринкового ціноутворення не може працювати у деяких неприбуткових сферах, зокрема таких, як охорона природи, боротьба зі стихійними лихами, захист інвалідів або пенсійні фонди. Гонитва за прибутком у цих сферах завдає шкоди суспільству в цілому.
Для ринкової економіки характерна економічна нестабільність, тобто розвиток відбувається нерівномірно. Періоди швидкого економічного зростання чергуються з економічним спадом. Усе це супроводжується частими коливаннями цін та інфляцією. В результаті конкуренції на ринку праці виникає безробіття, рівень якого зростає в періоди криз. Ринкова економіка передбачає нерівність людей у розподілі ресурсів та доходів, що суперечить нормам справедливості та загальнолюдської моралі. Усі вади ринкової економічної системи вимагають певного втручання держави в економічні процеси.
Планова (командно-адміністративна) економічна система
Через ряд негативних рис ринкової економіки людство намагалося знайти більш досконалу, соціально спрямовану економічну систему. Так виникла ідея планової економіки. У 20-х роках ХХ ст. існувало дві країни з такою системою господарювання: Радянський Союз та Монголія. Після Другої світової війни до них приєдналися ще 12 країн. Серед них 8 країн Центральної Європи: Польща, Німецька Демократична Республіка (існувала як незалежна держава до об’єднання з ФРН у 1990 р.), Чехословаччина (існувала до розпаду на дві країни у 1993 р.), Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (існувала до розпаду на окремі країни у 1991 р.) та Албанія. В Азії в результаті революцій планова економічна система була встановлена у 1945 р. у В’єтнамі та Північній Кореї (КНДР), у 1949 р. – у Китаї, у 1976 р. – у Лаосі. Країною з плановою економкою в Америці у 1959 р. стала Куба.
Планова економіка – це такий тип економічної системи, за якої економічні ресурси перебувають у державній власності, координація економічної діяльності здійснюється за рахунок центрального планування, керівництва та контролю.
Адміністративно-командна систе ма заперечує існування приватної власності на засоби виробництва пов ністю або частково та протиставляє себе ринковій системі. Вона заснована на монопольному пануванні державної власності у господарстві, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарногрошового обігу.
Координація економічної діяльності регулюється у формі централізованого планування на певний проміжок часу (наприклад, 5 років), управління та контролю. Спеціальний державний орган регулює асортимент та обсяги всіх товарів і послуг, ціни на усі види продукції, розмір заробітної плати усіх громадян. Директивний народногосподарський план є способом розподілу обмежених ресурсів на основі державних завдань, обов’язкових для виконання усіма підприємствами країни. Такий план приймається на партійному з’їзді та через міністерства розсилається на місця. Контроль за виконанням плану здійснюється на основі кримінально-адміністративної та партійної відповідальності.
Обмін товарами також планується з центру та йде до споживача через систему державної торгівлі. Інвестиційні рішення теж приймаються централізовано. В ідеалі така економіка має формувати суспільство без класів, не розшароване на багатих і бідних.
Прибічники планової системи вважають її перевагами відносну економічну стабільність та рівномірний розвиток без економічних криз. Така система забезпечує стабільні низькі ціни та низький рівень інфляції. Держава гарантує соціальну рівність громадян: невисокі зарплати, що несуттєво відрізняються у різних верств населення («зрівнялівка» в оплаті праці). За таких умов панує низька продуктивність праці, у більшості населення формуються споживацьке ставлення до держаних ресурсів, недбале ставлення до них, що завдає шкоди довкіллю та суспільству в цілому. Державні підприємства не зацікавлені у технічній модернізації виробництва, адже їх продукція має гарантований збут відповідно до планів. Водночас у результаті відсутності конкуренції немає зворотного зв’язку між виробником і споживачем. Це призводить до того, що виробник працює, не враховуючи попит споживача. Тому одна продукція не розкуповується, а інша стає дефіцитною. Планова економічна система супроводжується придушенням прав і свобод громадян, згортанням демократії.
У наш час планова економічна система зберігається у чотирьох країнах. З них у Північній Кореї та на Кубі існує чисте командно-адміністративне господарювання. У Китаї та В’єтнамі планова система поєднується з елементами ринкової: працює малий бізнес, широко залучаються іноземні інвестиції в економіку, існує майнове розшарування суспільства.
Змішана економічна система
Оскільки досвід людства виявив, що жодна з економічних систем не є бездоганною, нині шукають способи мінімізації недоліків існуючих економічних систем. Так виникла змішана економічна система, яка має низку характерних ознак. За неї ринковий механізм поєднується з державними методами регулювання економіки, які доповнюють один одного. Високий рівень розвитку продуктивних сил і наявність розвинутої інфраструктури суспільства поєднується з різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарських суб’єктів: приватних, колективних, державних. Посилюється соціальна спрямованість розвитку економіки.
Така економічна модель сформувалася, зокрема, в США. Там держава сприяє підприємницькій діяльності, збагаченню найбільш активної частини населення, стимулює розвиток нової техніки і технологій, підтримує найбільш перспективні виробництва. Розширюються інформаційний та комунальний сектори економіки, ріст внутрішнього попиту перевищує ріст ВНП, значно зростають інвестиції. За рахунок часткових пільг і допомог громадянам створюється прийнятний рівень життя.
Соціально-ринкова економічна система
Основу такого соціально-економічного устрою становить ринок з наданням державі великих повноважень у розв’язуванні соціальних проблем. Фактично це поєднання принципів свободи на ринку з принципом соціальної рівності, тобто поєднання конкуренції із соціальною справедливістю. Така система виходить з вимоги, що ані держава, ані приватний бізнес не повинні мати повного контролю над економікою.
Соціально-ринкова економіка – це економічна система, що організована на основі ринкової саморегуляції, з державним регулюванням соціальної сфери.
Для неї характерні наявність багатьох форм власності: приватної, колективної, державної, конкуренція та сприяння держави для її існування. Кожна людина має найбільше свободи в економічній сфері. Особиста ініціатива при ватних підприємців одержує сприяння і заохочення з боку держави. Водночас передбачається державне втручання у соціальну сферу.
Мета соціально-ринкової економіки – якнайповніше задоволення потреб і якнайвищий добробут кожної людини. Отримання власної вигоди не повинно досягатися за рахунок інших, його слід спрямовувати на загальну користь. Держава відіграє головну роль у розподілі доходів через програми державних видатків на соціальні потреби. Товари і послуги мають розподілятися справедливо. У суспільстві всі повинні мати економічно обґрунтований життєвий мінімум, гідний людини. Встановлено високі податки, які розподіляються на користь соціальних програм та мало забезпечених громадян. Людям, які не здатні себе забезпечити, надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Розвинута система соціального забезпечення: державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам. Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.
Така економічна система створена у Скандинавських країнах: Швеції, Норвегії, Фінляндії. Економічна система Японії заснована на подібних засадах з вимогами до кожної людини суспільства працювати на благо усього народу.
Економічна система в Україні
До розпаду Радянського Союзу економіка України була його частиною й характеризувалася як планова. З початку 90-х рр. ХХ ст. наша країна почала кардинально змінювати напрям свого розвитку, що передбачало перехід від планової до ринкової економіки.
Перехідна економічна система характерна й для інших країн, що відходять від командно-адміністративної моделі. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально економічними потрясіннями, кризовими явищами. Саме таке становище характерне для сучасної України.
У ході економічних реформ відбулося роздержавлення багатьох підприємств. Таким чином з державної у приватну власність перейшли засоби виробництва. Було створено ринкову інфраструктуру, яка є неодмінною умовою розвитку всіх суб’єктів господарювання, полегшує реалізацію їхніх цілей.
Так виникла організаційно-технічна інфраструктура: товарні біржі, оптові ринки, аукціони, торговельно-промислові палати, сервісні центри, колекторські фірми тощо. Склалася потужна фінансово-кредитна інфраструктура: банки, фондові та валютні біржі, страхові компанії, пенсійні фонди тощо. Сприяє розвитку ринкових відносин державно-регуляторна інфраструктура: біржі праці, митна система, державні фонди. Науково-дослідницьке та інформативне забезпечення ринкових відносин реалізують юридичні контори, рекламні агенції, аудиторські й консалтингові фірми, спеціальні навчальні та науково-дослідні заклади. Нині Україну визнано державою з ринковою системою економіки. Використовуючи іноземний досвід ринкових відносин, слід коригувати його відповідно до українських реалій.
Тема уроку: Типи країн.
План роботи.
1. Пригадати, які країни є світовими лідерами за показниками ВВП та індексу людського ровитку. Опрацювати параграф 8. З`ясувати за якими показниками розрізняють типи країн та об`єднують у групи. Охарактеризувати економічно розвинені країни, які підгрупи серед них виокремлюють. З`ясувати які з постсоціалістичних країн досягли найкращих успіхів у проведенні економічних реформ. Охарактеризувати підгрупи країн які розрізняють у групі країн, що розвиваються. Визначити до якого типу країн належить Україна, які риси властиві цій групі.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал.
Що таке типізація країн?
Кожна країна є своєрідною та неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, кількістю населення, особливостями географічного положення, державним устроєм. Але найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається перш за все за показником валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, а також індексом людського розвитку (ІЛР).
Соціально-економічна типізація – це поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці.
При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті. За класифікацією ООН, країни поділяють на чотири типи:
високорозвинуті країни (31)
країни, що розвиваються (понад 130)
країни з перехідною економікою (28)
країни з плановою економікою (4)
Економічна система має кілька основних ознак.
по-перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна;
по-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками;
по-третє, методи ціноутворення на товари.
Високорозвинуті країни
На високорозвинуті країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає тільки понад 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового світового продукту. Країни є членами міжнародних економічних організацій, 28 країн входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військовополітичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виокремлюють кілька підтипів високорозвинутих країн: країни «Великої сімки», малі високорозвинуті країни Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.
Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7) включають США, Японію, Німеччину, Францію, Велику Британію, Італію та Канаду. Для них властиві показники ВВП на душу населення 36 000 – 55 000 доларів США на рік та дуже високий (понад 0,9) та високий (0,8–0,9) рівні ІЛР. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 70 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику. Всі вони (крім Японії) є членами НАТО. Осередком цієї організації є США. Велика Британія, США та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.
Малі високорозвинуті країни Європи – це 15 різних за площею держав. До цієї групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Їх показники ВВП на душу населення зазвичай перевищують показники країни «Великої сімки»: 40 000 – 98 000 доларів США на рік на людину. Ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІЛР. Провідне місце в економіці посідають галузі високого технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значний дефіцит сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезну роль. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90 % вироблених годинників. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави мають незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни.
Особливий підтип становлять переселенські країни. Нині це розвинуті країни, а в минулому – колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка та Ізраїль. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як високорозвинуті країни вони вирізняються високим показником ВВП на душу населення (у середньому 35 000 доларів США) та високим рівнем індустріалізації. Австралія та Нова Зеландія мають дуже високий рівень ІЛР, Ізраїль та Південна Африка – високий. З іншого боку, вони мають аграрно сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте ці країни мають високу продуктивність праці та позитивний торговельний баланс.
До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту. Показник ВВП на душу населення в них становить у середньому 35 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9). Ці країни є індустріально-аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Іспанія, Португалія та Греція є членами НАТО.
Країни, що розвиваються
Найчисленнішою групою країн сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає 1/2 площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/5 ВВП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВВП і місцем у світовому господарстві. Проте всі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.
Країни, що розвиваються, як правило, мають низькі стандарти демократичних урядів, вільної ринкової економіки, соціальних програм та гарантій прав людини. Більшість країн, що розвиваються, мають низький рівень індустріалізації, тобто є аграрними суспільствами. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним (від грец. monos – один), тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія – алмазів та уранових руд, Ефіопія – кави, країни Гвінейської затоки Африки – какао-бобів, країни «американського перешийку» – тропічних фруктів і т. д. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.
У країнах, що розвиваються, активно йде індустріалізація. У повоєнні роки це поширилося на виробництво промислових товарів для власного споживання, що скоротило їх експорт. Тепер до країн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані працемісткі та технологічно нескладні (автоскладання, легка промисловість) або ж екологічно брудні (чорна та кольорова металургія) галузі. В окремих країнах розвиваються наукоємні галузі (зокрема, точне машинобудування). Водночас зростає залежність більшості країн, що розвиваються, від іноземного капіталу та збільшується їх зовнішня заборгованість.
Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та показників ВВП на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинуті країни.
Групою країн, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК). Нині до них належить ряд країн Азії та Америки. Про них почали говорити в середині 70-х рр. ХХ ст. Тоді до них відносили так званих «далекосхідних тигрів»: Республіку Корею, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. У 80х рр. ХХ ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х рр. ХХ ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а на початку ХХІ ст. – Туреччину, Філіппіни.
Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-х рр. ХХ ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наситили внутрішній ринок. Але згодом вони пристосувалися до потреб світового ринку, наповнивши його за рахунок дешевої робочої сили недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК використовували обладнання та технології розвинутих країн. Нині ж ними створюється власний науково-технологічний потенціал, підвищується кваліфікація працюючих за рахунок реформи системи освіти. У країнах виникають науково-промислові парки, де розробляються нові технології у мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких займаються розробками сучасних технологій сільськогосподарського виробництва. Тепер деякі НІК вкладають свій капітал в економіку інших країн.
Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі – 7 – 12 % на рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. В останній час темпи уповільнилися і становлять 4 – 7 % на рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинуті країни Європи мають показники 2,5 % на рік). Показники ВВП на душу населення НІК становлять в середньому 15 000 – 25 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9) та середній (0,5 – 0,8). Водночас в окремих НІК цей показник значно більший: Сінгапур – понад 85 000 доларів США, Тайвань – майже 47 000 доларів США, Республіка Корея – понад 36 500 доларів США. Тому, за типізацією Міжнародного валютного фонду (МВФ), ці країни відносять до високорозвинутих країн.
Галузями міжнародної спеціалізації НІК є виробництво товарів народного вжитку: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі авто і судноскладанням, металургією.
Існує дві основні моделі розвитку економік НІК: азійська та латиноамериканська.
Азійська модель характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси, безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними, національна економіка розвивається з орієнтацією в основному на зовнішній ринок.
Латиноамериканська модель передбачає розвиток національної економіки з орієнтацією на імпортозаміщення. Найближчим часом перелік НІК може розширитися за рахунок деяких нових країн Азії та навіть Африки.
Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати – ОАЕ, Ірак), а також Бруней, Лівія, Габон та інші. Їх показники ВВП на душу населення суттєво коливаються від 15 000 доларів США у великих країнах з високою кількістю населення до 50 000 – 132 000 доларів США на рік на людину. ІЛР переважно середній. Всі ці країни мають вузьку спеціалізацію та одноманітну структуру експорту, тому є дуже залежними від світового ринку. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти. Їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В останній час нафтодобувні країни розвивають й нові види господарської діяльності: зокрема нафтопереробну промисловість і туризм.
До країн з високими доходами відносять країни-«дрібні острови»у Карибському морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та інші), Сейшельські Острови, Бахрейн та ряд інших. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають показники ВВП на душу населення від 15 000 до 25 000 доларів США на рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають у Центральній Америці Багамські Острови та Барбадос, на Близькому Сході – Бахрейн.
Найчисленнішим підтипом країн, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об’єднує близько 50 держав Азії, Латинської Америки та Океанії. Їх показники ВВП на душу населення коливаються від 2 000 до 4 000 доларів США на рік на душу населення. ІЛР середній та низький. Це переважно аграрні країни, деякі монокультурні. У більшості з них промисловість представлена гірничодобувною, харчовою та легкою. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві – переважно на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.
Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинутих країн. Вони займають майже 1/3 площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя припадає менш ніж 500 доларів США на рік, питома вага обробної промисловості становить менш ніж 10 %, частка письменного дорослого населення – менша за 20 %. ІЛР низький. Економіка дуже слабка, люди та ресурси зазнають впливу природних стихій. Групу найменш розвинутих країн було виділено у 1971 р. Тоді до неї було включено 25 країн. В останні роки цей список збільшився до 48. Тенденція до зростання кількості найменш розвинутих країн непокоїть світову громадськість. Найбідніші держави світу зосереджені переважно в Африці – 34 країни, в Азії – 9 найменш розвинутих країн, в Океанії – 4, в Латинській Америці – 1.
Статус найменш розвинутої країни дає право цим державам одержувати від міжнародного співтовариства фінансову допомогу для розвитку економіки, яка має тут монокультурний аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але за величезного зростання кількості населення водночас гостро постає проблема голодування.
Країни з перехідною економікою
Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них відносять країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан), країни колишнього соцтабору Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентноспроможна продукція підприємств була зорієнтована передусім на внутрішній ринок. Господарство більшості країн у 90-х рр. ХХ ст. перебувало у кризовому стані. Було взято курс на перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи у різних країнах відбувалися неоднаковими темпами: дуже стрімко у Польщі; поступово у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; достатньо повільно у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі. ІЛР переважно середній. Показники ВВП на душу населення відчутно коливаються: від 2 749 доларів США у Таджикистані до близько 30 000 доларів США в Чехії, Словенії, Словаччині та Естонії. Тому, за типізацією МВФ, ці чотири країни відносять до високорозвинутих.
У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали 12 країн: Польща, Чехія, Угорщина (у 1999 р.), Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словаччина, Словенія (у 2004 р.), Албанія та Хорватія (у 2009 р.). Ряд країн є претендентами на вступ до цього військовополітичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН.
Країни з плановою економікою
Особливий тип становлять країни з плановою економікою. Вам уже відомо, що до них належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна. За характером перетворень країни поділяють на країни з елементами ринкової економіки, до розвитку яких залучається іноземний капітал; поруч з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В’єтнам); країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).
07 травня онлайн-урок
9-А о 10:00
9-Б о 13:00
посилання буде надане у Viber
Тема уроку: Наукова і освітня діяльність у світі та Україні.
План роботи.
1. Пригадати, чому наукова та освітня діяльність належить до третинного сектору економіки, як розвиток науки й освіти впливає на розвиток суспільства. Опрацювати параграф 41, 42, 43. З`ясувати які напрями науково-технічного прогресу є пріорітетними в сучасному світі. Охарактеризувати технополіс, які перспективи їх розвитку в Україні. Визначити які навчальні заклади України є серед кращих у світі.
Опрацювати письмово рубрику "шукайте в інтернеті", с. 232 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу.
bbondarenko.prudka.natalija@gmail.com
2. Переглянути наступну презентацію та навчальне відео.
30 квітня онлайн-урок
9-А о 10:00
9-Б о 13:00
посилання буде надане у Viber
Тема уроку: Туризм в Україні.
План роботи.
1. Пригадати, які існують види рекреаційних ресурсів, чому рекреаційно-туристична спеціалізація господарства є перспективною для України. Опрацювати параграф 40. З`ясувати на які природні рекреаційні ресурси багата Україна. Пояснити які чинники гальмують розвиток туризму в Україні, які заходи потрібно вжити щодо подолання цієї проблеми. Опрацювати мал. 178 на с. 225 підручника, назвати об`єкти Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні.
Опрацювати письмово рубрику "шукайте в інтернеті", с. 226 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу.
bbondarenko.prudka.natalija@gmail.com
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал:
Що таке туризм?
В період механізації та автоматизації праці у людини виникає більше часу, що його можна використати на власний розсуд – так званий вільний час. Нині виникла особлива частина сфери послуг, яка покликана зробити цей час змістовним та корисним для фізичного та духовного збагачення людини.
Рекреація – це система заходів, пов’язана з використанням вільного часу людей для їхньої оздоровчої, культурної та спортивної діяльності на спеціалізованих територіях, що розташовані поза їх постійним помешканням.
Рекреація охоплює всі види відпочинку: на спортивних майданчиках, на лоні природи, у музеї, театрі, під час туристичних подорожей, відвідування національних парків, архітектурних пам’яток тощо.
Однією з форм рекреації є туризм.
Туризм – вид послуг, який пов’язаний з тимчасовим виїздом особи з місця її постійного проживання з оздоровчою, пізнавальною, діловою або іншою метою без здійснення оплачуваної діяльності у місці перебування.
Особа, яка подорожує в місцях поза межами її постійного перебування впродовж періоду, що не перевищує одного року, з метою дозвілля і відпочинку, лікування, спорту та оздоровлення, відвідання знайомих і родичів, вирішення службових питань без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності, вважається туристом (від фр. tour – прогулянка). Під час мандрівки турист має право здійснювати лише діяльність, що не заборонена законом, та зобов’язаний залишити місце подорожі у заздалегідь визначений термін.
Чинники розвитку туризму
Вам вже відомо, що рекреаційні ресурси використовуються для відпочинку, туризму та охорони здоров’я. Вони є основним чинником для розвитку туризму. До природно-рекреаційних ресурсів належать морські та озерні узбережжя, гірські області, території з комфортним температурним режимом. Їх використовують для таких видів туризму: пляжний (Лазуровий берег Франції, Італійська Рив’єра, Золоті піски Болгарії, острови Середземного й Карибського морів, Океанії), зимовий (Альпи, Скандинавські гори, Карпати, Піренеї, Кордильєри),
екологічний (відвідування національних парків та неосвоєних територій).
Культурно-історичні ресурси – це пам’ятки історії та архітектури, видатні заклади культури: театри, картинні галереї, музеї.
Важливе значення у використанні рекреаційних ресурсів в нас час має економічний потенціал території, включаючи розвинуту інфраструктуру та наявність спеціально підготовлених для обслуговування туристів трудових ресурсів. Рекреаційна інфраструктура передбачає наявність дорожньотранспортної мережі, культурнорозважальних закладів (клубів, спортивних майданчиків, ресторанів). Обслуговувати туристів покликані медичний та технічний персонал, екскурсоводи, а також системи банків, магазинів, салонів краси, ательє. Важливі засоби комунікації: зв’язок, телебачення, Інтернет.
Сучасна індустрія туризму
Колосальне зростання туристичної сфери відбувається завдяки ряду причин, передусім механізації та автоматизації виробництва, що підвищило продуктивність праці. Це, з одного боку, задовольнило попит людей у продукції першої необхідності, а з іншого, вивільнило час для відпочинку широким верствам населення. По-друге, зі зростанням добробуту в суспільства виникло більше можливостей витрачати кошти на задоволення духовних потреб. Й нарешті, бурхливий розвиток нових видів транспорту уможливив достатньо швидке подолання відстаней. Усе це перетворило колишні поодинокі мандрівки для обмеженого кола людей на цілу індустрію туризму для широких верств населення, яка охоплює багато видів людської діяльності. Існують спеціальні туристичні фірми та агенції, які попередньо розробляють перелік туристичних послуг, що реалізуються за визначеною ціною.
Туристичні послуги передбачають комплекс видів:
транспортні (круїзні лайнери, власне для туристів яхти, автобуси)
громадське харчування (ресторани, бари, кав’ярні, їдальні).
Увесь цей комплекс послуг називають туристичним продуктом, який реалізується за зумовлену суму коштів. Нині також існують спеціальні навчальні заклади, де готують фахівців з туризму та готельної справи.
Види туризму
За географічним принципом туризм буває внутрішнім та міжнародним.
Внутрішній туризм відбувається у межах країни постійного проживання. На нього припадає 80 – 90 % усіх туристичних поїздок.
Міжнародний туризм – це подорожі осіб за межі країни постійного проживання. Близько 70 % таких поїздок здійснюється з метою розваг і відпочинку. Для запобігання незаконній міграції міжнародні туристи оформлюють закордонні паспорти та візи, проходять митний, валютний і медичний контроль.
Важливою ознакою туризму є мета поїздки. Найбільш масовою формою туризму є рекреаційна, тобто з метою відпочинку. Він характеризується тривалістю подорожі, невеликою кількістю міст, що входять до маршруту, широким використанням авіаційного транспорту і насамперед чартерних рейсів. Мета такого туризму може бути різною: відвідування театру, фестивалів, полювання, ознайомлення з пам’ятками архітектури, заняття спортом, здійснення походів, екзотичний відпочинок тощо.
Оздоровчий (санаторно-курортний) відпочинок має, як правило, індивідуальний характер.
Курортом (від нім. kurort – місце лікування) називається природна територія, яка має певні лікувальні ресурси, що їх можна використати з метою лікування та профілактики певних хвороб. Залежно від напряму лікування курорти можуть бути кліматичними, бальнеологічними або spa-курорти (лікування мінеральними водами та грязями), морськими, гірськими та іншими. Зазвичай тривалість оздоровчого туру значно більша, ніж інших видів туризму.
Подорожі з метою розширення кругозору й поглиблення знань передбачає пізнавальний туризм. Його провідною формою є екскурсія. Основним транспортом для такого виду туризму слугують приватні автомобілі та автобуси, що надає більші пізнавальні можливості.
Поїздки представників ділових кіл у справах бізнесу на міжнародні форуми передбачає діловий туризм. Існують спеціальні туристичні фірми, які спеціалізуються на пошуку інформації про торгових партнерів, надають послуги перекладачів, організовують ділові зустрічі. Спеціально для цього створюються великі конгрес-центри, які мають зали для засідань і засоби для розміщення відвідувачів.
Мета наукового туризму полягає в участі людей (як учених, так і інших людей) у роботі науковопрактичних семінарів, конференцій, з’їздів, експедицій тощо. Нині його поділяють на три види: ознайомлювальний (туристів-аматорів ознайомлюють з науковими знаннями), допоміжний (туристів залучають як обслуговуючий персонал до виконання певних наукових робіт) та самостійний (туристи особисто залучаються до наукової роботи).
Великою популярністю користується спортивний туризм, мета якого – забезпечення можливості туристам займатися обраним видом спорту. Такий вид туризму вимагає наявності необхідної матеріальної бази: спортивного інвентарю, спеціальних трас, підйомників, спортивних майданчиків, басейнів. Спортивні тури залежно від мети подорожі бувають активними та пасивними. Перші здійснюються заради особистих занять певним видом спорту, другі – для відвідування спортивних змагань: чемпіонатів, олімпіад, матчів.
Якщо метою подорожі за кордон або до іншого міста в межах країни є придбання товарів народного споживання для їхньої подальшої реалізації або власного споживання, ці поїздки називаються шоп-турами, або «човниковим туризмом». Він відчутно збагачує бюджет країн, з яких вивозять товари, залишаючи там мільярди доларів. Тому уряди цих країн усіляко підтримують шоптуризм.
Пригодницький туризм забезпечує не лише перебування туристів у при вабливому місці, а й заняття незвичайним видом діяльності: сафарі (полювання на диких тварин), риболовлею, яхтингом (морськими або річковими подорожами на невеликих суднах), тематичними походами тощо. Цей вид туризму належить до дорогих розваг, і його можна віднести до розряду елітарного відпочинку. Зазвичай пригодницькі тури є груповими. Їх географія і тематика досить різноманітні. Для пригодницького туризму необхідний штат висококваліфікованих інструкторів, оскільки він пов’язаний з ризиком для життя туристів.
Зростає зацікавленість до паломницького туризму. Паломником, або прочанином, називають віруючу людину, яка мандрує до місць, які вважає святими. Мета такої подорожі – поклоніння релігійним реліквіям. Крім того, організують пізнавальні поїздки для ознайомлення з релігійними пам’ятками, історією релігії, культурою. Існують і наукові поїздки фахівців, які займаються питаннями релігії.
Ностальгійний вид туризму ґрунтується на потребі людей у відвідуванні родичів, місць народження і проживання. Ностальгією вважають відчуття туги за рідною землею. Такий вид туризму поширений у ряді країн світу з численною діаспорою, зокрема Ізраїлі, Вірменії, Греції, Україні, Італії. Нашу державу часто відвідують представники української діаспори. Це займає важливе місце в міжнародному туристичному обміні України з країнами Америки, Європи, Австралією.
Мета екотуризму – створення економічних стимулів для збереження навколишнього середовища. Він охоплює широкий спектр подорожей: від невеликих пізнавальних турів для дітей до зоопарків, дендропарків, ботанічних садів до регулярних туристичних програм з відвідання національних парків та заповідників. Прибуток від цього виду туризму частково можна направляти на природоохоронні заходи.
Останніми роками з’явилися тури, які вражають своєю незвичайністю, такі як
дайвінг – підводне плавання, рафтинг – сплавлення гірськими річками на легких надувних плотах, банджі-джампінг – стрибки з висоти. Усе це види екзотичного туризму.
До нього належать подорожі до Антарктиди, в Арктику на криголамах, у підводний світ на прозорій субмарині. До екзотичного також належить космічний туризм – польоти у космос або на навколоземну орбіту з розважальною або науководослідною метою власним коштом. Вартість туру на орбіту становить 30 – 40 млн доларів США. Оприлюднено ціну нової послуги – виходу космічного туриста у відкритий космос – 15 млн доларів США. Європейське космічне агентство (ESA) вважає, що подорожі в космос найближчим часом стануть доступнішими.
Види пригодницького та екзотичного туризму, які пов’язані з ризиком для життя і вимагають підвищеної уваги до безпеки туристів, називають екстремальним туризмом. Його метою є випробування сил людини в складних обставинах. Він набуває популярності особливо серед молоді, яка має змогу випробувати себе на витривалість та загартованість. До екстремальних видів туризму належать альпінізм – вид відпочинку, метою якого є підкорення гірських вершин.
На заможних туристів розрахований елітарний туризм. Для цієї категорії споживачів рівень цін на ринку не має особливого значення, але вони висувають підвищені вимоги до якості пропонованих товарів і послуг. За це елітарний туризм називають «туристичним локомотивом». Адже він відіграє значну роль у підвищенні якості туристичного бізнесу, оскільки сприяє утвердженню і поширенню нових високих стандартів обслуговування.
23 квітня онлайн-урок
9-А о 10:00
9-Б о 13:00
посилання буде надане у Viber
Тема уроку: Торгівля в Україні.
План роботи.
1. Пригадати яке значення мають окремі види транспорту в розвитку національної економіки. Опрацювати параграф 38. Пояснити які події останнього часу і як вплинули на розвиток зовнішньої торгівлі України. Назвати глобальні та внутрішні чинники, що впливають на зовнішню торгівлю України. З`ясувати які товари становлять основу українського експорту, а які товари Україна імпортує. Пояснити, які види послуг становлять найбільшу частку в загальному обсязі їх експорту та імпорту. Поміркувати, як глобалізаційні процеси позначилися на роздрібній торгівлі в Україні.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Виконати тестові завдання за наступним посиланням:
1. Пригадати яке значення мають окремі види транспорту в розвитку національної економіки. Опрацювати параграф 37. Охарактеризувати торгівлю як сферу діяльності. З`ясувати які є види торгівлі, чим вони відрізняються. Охарактеризувати сучасну структуру міжнародного ринку, як вона пов`язана із функціями торгівлі. Визначити що є показниками зовнішньої торгівлі, чим експорт відрізняється від імпорту. Охарактеризувати сучасні тенденції розвитку світового ринку сировини, готових виробів та послуг.
2. Переглянути наступну презентацію.
3. Опрацювати навчальний матеріал:
ТОРГІВЛЯ ЯК ВИД ПОСЛУГ
Торговельні послуги
Процес обміну товарами, послугами, цінностями або грошима забезпечують торговельні послуги. Цей вид підприємницької діяльності передбачає купівлю-продаж товарів та послуг як власного виробництва, так і посередницьку діяльність між виробником та споживачем не лише з безпосередньої реалізації товару, а й у просуванні його на ринку. Торговельні послуги передбачають маркетинг, інжиніринг (експертно-консультативні послуги), фінансування, технічний супровід товару тощо. Під час торговельних операцій відбувається процес обміну товару на гроші або інший товар (бартер).
Форми торгівлі
Торгівля буває внутрішньою і зовнішньою. Внутрішня торгівля реалізує товари всередині країни. Вона охоплює як обіг засобів виробництва, так і предметів особистого споживання. Внутрішня торгівля ведеться у двох формах: гуртовій та роздрібній. Гуртова торгівля полягає в придбанні товару значними партіями з метою його просування від виробника або дилера (особи, яка займається купівлею та продажем товарів) до підприємств роздрібної торгівлі чи безпосередньо споживача. Гуртова торгівля здійснюється за цінами нижчими, ніж у роздрібній. Найвпливовішими гуртовими структурами є великі торговельні фірми, торгові доми, дистриб’юторські фірми тощо. Роздрібна торгівляреалізує товари у невеликій кількості для задоволення потреби у них споживача та отримання прибутку. Вона відбувається у торговельних установах, які розміщуються у зручних для споживача місцях та мають зручний для покупців графік роботи.
Показники зовнішньої торгівлі
Найстаріша форма економічних зв’язків між країнами – зовнішня (міжнародна) торгівля. Вона, з одного боку, забезпечує додатковий ринок збуту продукції, а з іншого – завезення найдешевшої сировини та найновітнішого обладнання.
Зовнішня торгівля – це обмін товарами і послугами між національними господарствами та між транснаціональними корпораціями.
Вона включає експорт (вивезення на світовий ринок) та імпорт (ввезення) товарів та послуг. Співвідношення вартості експорту та імпорту країни за певний проміжок часу (як правило, за рік) називають торговельним балансом. Якщо експорт більший за імпорт, баланс вважається активним, якщо навпаки – пасивним.
Україна у 2015 р. здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 217 держав та територій світу. Експортувалися товари до 191 країни, імпортували – із 201. Експорт товарів становив $38,1 млрд, імпорт – $37,5 млрд.
Основні напрями зовнішньоторговельних зв’язків
Країни, які домінують у світовій торгівлі і міжнародних фінансах, передусім США, Велика Британія, Японія, Швейцарія, є одночасно країнами базування транснаціонального капіталу. Саме цим зумовлена відносно висока узгодженість геополітичних інтересів їх національної еліти і світової олігархії.
Нині істотно змінилася товарна структура міжнародної торгівлі. Зросла купівля та продаж готових товарів, скорочуються – сировини та продовольства. Виникла нова форма торгівлі – технологіями: ліцензіями, патентами, технічним досвідом. Головним продавцем технологій на світовому ринку є США, а покупцем – Японія.
У наш час суттєво зростає роль міжнародної торгівлі послугами. Раніше це були переважно транспортні послуги. Під впливом науково-технічного прогресу зросла роль експертно-консультативних послуг (інжинірингу). Це стосується передусім таких видів діяльності, як проектування та будівництво, модернізація промислових підприємств, геологічні розробки тощо. Послуги можуть бути: фінансові, рекламні, готельні, охоронні, медичні, роялті (періодичні виплати як компенсація за використання патентів, авторських прав, природних ресурсів тощо), а також пов’язані з використанням інтелектуальної власності.
Для цього має бути мережа установ на території інших держав. 90 % світового експорту послуг і 80 % його імпорту припадають на високорозвинуті країни. Перші місця у торгівлі послугами посідають Японія, США та Німеччина. Японія відома експортом банківських послуг, США – інжинірингових, рекламних, готельних та страхових.
Світова організація торгівлі (СОТ)
Вам вже відомо, що провідною у сфері зовнішніх економічних зв’язків є Світова організація торгівлі (СОТ), членами якої є 164 учасники (у тому числі й Україна), частка яких становить понад 96 % обсягів світової торгівлі. Головна функція СОТ – це встановлення правил міжнародної системи торгівлі. За останні роки значно розширилася сфера діяльності СОТ, яка на сьогодні виходить за рамки торговельних стосунків. Членство в СОТ стало обов’язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство. Штаб-квартира СОТ розміщується у Женеві (Швейцарія). Цілі організації визначено в преамбулі Марракеської угоди про її утворення. Основними з них є підвищення життєвого рівня країн-учасниць, забезпечення повної зайнятості громадян, постійне зростання доходів і ефективного попиту, розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними, оптимальне використання світових ресурсів, захист і збереження навколишнього середовища, забезпечення для країн, що розвиваються, такої участі в міжнародній торгівлі, яка відповідала б потребам їх економічного розвитку.
Головні регіони світової торгівлі
Головний обсяг товарообігу припадає на високорозвинуті країни. Головний її осередок – Європейський Союз. Основними його цілями є:
по-перше, створення економічного союзу, що передбачає спільну зовнішню економічну політику, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу та праці;
по-друге, створення монетарного союзу з єдиною валютою євро;
по-третє, створення політичного союзу зі спільною зовнішньою політикою, а також впровадженням спільного громадянства.
Другим за товарообігом є Східно-азійський регіон. Головними суб’єктами міжнародної торгівлі там є Китай, Японія, Індія, нові індустріальні країни (зокрема Республіка Корея, Сінгапур, Сянган, Тайвань) та нафтодобувні держави Перської затоки. Потужним регіоном світової торгівлі стає Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Країни-учасниці цієї організації проголосили своєю метою створення внутрішнього ринку, сприяння економічному, соціальному та культурному розвитку регіону.
Третє місце за обсягами зовнішньої торгівлі посідає Північна Америка з національними господарствами США, Канади та Мексики, які створили торговельну організацію НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю). Організація має континентальні масштаби. Вона об’єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни й має всебічний характер. Метою НАФТА є запровадження ефективного механізму співпраці між країнами-учасницями, розвиток тристоронньої, регіональної та багатосторонньої економічної співпраці, створення умов для справедливої конкуренції, збільшення доцільності інвестування.
Також помітним є значення у світовому товарообігу Росії, Австралії, Бразилії та Південної Африки. Роль інших регіонів у світовій торгівлі значно менша.
Другим за товарообігом є Східно-азійський регіон. Головними суб’єктами міжнародної торгівлі там є Китай, Японія, Індія, нові індустріальні країни (зокрема Республіка Корея, Сінгапур, Сянган, Тайвань) та нафтодобувні держави Перської затоки. Потужним регіоном світової торгівлі стає Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Країни-учасниці цієї організації проголосили своєю метою створення внутрішнього ринку, сприяння економічному, соціальному та культурному розвитку регіону.
Третє місце за обсягами зовнішньої торгівлі посідає Північна Америка з національними господарствами США, Канади та Мексики, які створили торговельну організацію НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю). Організація має континентальні масштаби. Вона об’єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни й має всебічний характер. Метою НАФТА є запровадження ефективного механізму співпраці між країнами-учасницями, розвиток тристоронньої, регіональної та багатосторонньої економічної співпраці, створення умов для справедливої конкуренції, збільшення доцільності інвестування.
13 квітня
Тема уроку: Транспорт України.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 36. Пригадати, що таке пасажирообіг та вантажообіг, пасажироперевезення та вантажоперевезення, які види транспорту залежать від природних умов. Визначити головні особливості транспорту України. З`ясувати географію залізничного, автомобільного, водного та повітряного транспорту України. Визначити особливості трубопровідного транспорту України. Пояснити, які транспортні вузли сформувалися на Україні, які міжнародні транспортні коридори проходять територією України.
2. Переглянути наступні презентації.
3. Опрацювати наступний матеріал:
Структура транспортної системи України
Україна належить до держав з густою транспортною мережею. Транспорт є важливою складовою її національного господарства, яка забезпечує виробничі зв’язки між окремими регіонами країни, а також здійснює перевезення пасажирів. В Україні є практично усі види транспорту: наземні (залізничний, автомобільний, трубопровідний, електронний), водні (морський, річковий), повітряний (авіаційний).
За протяжністю доріг переважають автошляхи: їх прокладено в України 163 тис. км, з яких переважна більшість – з твердим покриттям. За протяжністю автодоріг Україна посідає 32-ге місце у світі та 10-те серед країн Європи (0,2 % автодоріг світу). Трубопровідні шляхи представлено газо-, нафто- та нафтопродуктопроводами. За їх загальною протяжністю (45,6 тис. км) Україна 5-та у світі й поступається лише таким гігантам за площею, як США, Росія, Канада та Китай. У нашій державі також склалася розгалужена мережа залізниць, загальною протяжністю близько 21 тис. км, майже половина яких електрифікована. За протяжністю залізниць Україна на 15-му місці у світі і 4-му серед країн Європи. В Україні також створена мережа аеропортів, морських та річкових шляхів сполучення. Крім того, прокладено майже 22,5 тис. км магістральних та міждержавних ліній електропередачі (ЛЕП) різної напруги. Через ЛЕП великої напруги (750 – 1 500 кВ) українська електроенергія йде на експорт.
Роль різних видів транспорту не однакова в обсязі перевезення вантажів та пасажирів. 82,7 % обсягу перевезень вантажів та 99,8 % пасажирів забезпечують два види транспорту: залізничний (є лідером за вантажними перевезеннями) та автомобільний (домінує в пасажироперевезеннях). Помітна роль трубопровідного транспорту в обсязі перевезення вантажів (16,2 %), але лише певних видів. Поволі зростає роль авіаційного транспорту в перевезенні пасажирів. Проте через високу собівартість польотів частка цього виду у перевезенні вантажів є незначною. Значення водних видів транспорту (особливо річкового) незначне.
У 90-х роках ХХ ст. Україна була залучена до програми розбудови пан’європейських міжнародних транспортних коридорів, яку запропонував Європейський Союз з метою активного залучення постсоціалістичних країн у загальноєвропейські проекти.
Міжнародний транспортний коридор (МТК) — це комплекс транспортних магістралей визначеного напрямку з відповідною інфраструктурою, включаючи допоміжні споруди, під’їзні шляхи, прикордонні переходи, сервісні пункти, вантажні та пасажирські термінали, що відповідають вимогам Європейського Союзу. Основні функції сучасних транспортних коридорів — доставка вантажів найкоротшим шляхом і максимально швидко. Окрім того, має здійснюватися перевантаження з одного виду транспорту на інший, оброблення, пакування, сортування цих вантажів.
Чотири з десяти транс’європейських коридорів проходять територією України. Це три автомобільно-залізничні: № 3 (Дрезден — Краків — Львів — Київ); № 5 (Венеція — Будапешт — Ужгород — Львів); № 9 (Гельсінкі — Санкт-Петербург — Київ — Кишинів — Бухарест — Александрополіс, Греція), а також водний — № 7 (Дунайський). Україна проводить активну політику підтримки європейських ініціатив щодо МТК, пропонує європейському співтовариству свої варіанти коридорів. Створення транспортних коридорів та входження їх до міжнародної транспортної системи визнано пріоритетним загальнодержавним напрямом розвитку транспорту в Україні. Вигідне географічне положення України зумовлює пролягання її територією інших міжнародних транспортних коридорів. Зокрема в рамках міжнародної Організації співробітництва залізниць через територію нашої країни пролягає кілька залізничних коридорів із Центральної Європи в Центральну та Східну Азію. Ще один грандіозний проект — участь у формуванні МТК ТРАСЕКА (Європа — Кавказ — Азія).
Залізничний транспорт
Основною частиною транспортної системи України є залізничний транспорт. Його діяльність сприяє нормальному функціонуванню всіх виробництв, соціальному й економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, забезпечує міжнародне співробітництво країн. Залізниці здійснюють значні обсяги перевезень як вантажів, так і пасажирів на значні відстані, тому вирізняються найбільшим вантажо та пасажирообігом.
Перша залізниця на території України довжиною 97,6 км була прокладена у 1861 р. й з’єднала міста Львів та Перемишль (нині – територія Польщі). Через 4 роки з’явилася нова залізнична гілка Одеса – Балта довжиною 213 км, яка з’єднала найбільший у ті часи хлібний порт Європи з хліборобськими районами. Ще через рік Львів було з’єднано залізницею з Чернівцями та Яссами (Румунія). А у 1870 р. залізниця від Балти дійшла до Києва. Активно будували залізниці в нашій державі у першій половині ХХ ст., і в цілому їх мережа склалася вже у той час і мало змінювалася пізніше.
Залізнична мережа – сукупність усіх залізниць, що їх експлуатують у країні та регіоні.
Окрім загальної протяжності залізниць більше уявлення про ступінь її розвитку дає густота залізничної мережі. Це ступінь насиченості території дорогами, яка обчислюється як відношення протяжності залізниць до загальної площі території, й вимірюється у км/тис. км². Середня густота залізниць в Україні становить 34,8 км/тис. км². Це у 2–3 рази менше, ніж у більшості країн Європи (Німеччина – 130,4 км/тис. км², Бельгія – 115,1 км/тис. км², Італія – 80,3 км/тис. км²), але це значно перевищує показники Росії – 5 км/тис. км², США – 3 км/тис. км², Китаю – 2 км/тис. км². Густота залізниць неоднакова в межах України.Найбільшою їх густотою вирізняються східні (Донецька область – 62,5 км/тис. км²) та західні (Львівська та Чернівецька області – відповідно 60 та 57,7 км/тис. км²) частини держави. До найменших показників густота залізниць спадає у північній (Чернігівська область – 28 км/тис. км²) та південній (Крим – 23,9 км/тис. км² та Херсонська область – 16,1 км/тис. км²) частинах країни.
Нині усі залізниці перебувають у власності державного підприємства «Укрзалізниця», яке було створене у 1991 р. й об’єднує 1 684 залізничних станцій, деякі з них є залізничними вузлами. Ця організація є монополістом у сфері залізничних перевезень в Україні. «Укрзалізниця» складається з 6 окремих залізниць. Найстаріша з них «Південно-Західна залізниця», створена у 1878 р. Вона обслуговує північну та частково центральну частини України. Там великими вузловими станціями є Жмеринка, Козятин, Шепетівка, Коростень, Новоград-Волинський, Київ, Ніжин, Бахмач, Конотоп.Львівська залізниця обслуговує західні області України. Найбільшими залізничними вузлами там є Львів, Ковель, Здолбунів, Сарни, Чоп. Східні регіони України обслуговують Південна та Донецька залізниці з великими вузловими станціями Лозова, Кременчук, Куп’янськ, Дебальцеве. Центральні та південні частини України контролюють Придніпровська та Одеська залізниці з такими вузлами, як Знам’янка, П’ятихатки, Синельникове, Джанкой.
Найважливіші внутрішні залізничні магістралі: Донбас – Кривий Ріг, Київ – Львів, Львів – Одеса, Харків – Нижньодніпровськ – Херсон. Вихід до європейських країн здійснюється через лінії: Володимир-Волинський – Катовіце (Польща), Львів – Краків (Польща), Чоп – Прага (Чехія), Чоп – Будапешт (Угорщина). Залізнична поромна лінія Чорноморськ – Варна дає вихід на Балкани.
Значною проблемою залізничного транспорту була його екологічність. Її вдалося розв’язати за рахунок електрифікації залізниць. Водночас залишається невисокою пропускна спроможність трас, що суттєво знижує швидкість руху. На залізничному транспорті України впроваджується рух пасажирських поїздів із підвищеною швидкістю (до 160 км/год), однак при цьому слід вирішити проблему розподілу мережі на вантажні та пасажирські лінії.
1. Опрацювати параграф 35. Пригадати, які є види транспорту, що таке пасажирообіг та вантажообіг. З`ясувати географію залізничного, автомобільного, морського транспорту світу. Визначити у чому полягають переваги повітряного транспорту. Пояснити у яких країнах та регіонах світу сьогодні відбувається стрімкий розвиток транспорту. З`ясувати які види транспорту ровинені в м. Суми.
2. Переглянути наступні презентації.
Загальна характеристика транспорту світу
Транспорт є один з найважливiших видів діяльності людини у сучасному світі. Він забезпечує функціонування світового господарства і потреби людей в усіх видах перевезень. Транспорт є основою міжнародного географічного поділу праці. Усі транспортні шляхи світу утворюютьсвітову транспортну систему. Різні види транспорту використовують їх залежно від конкретних умов.
Залежно від рівня розвитку транспортної системи розрізняють країни, що мають:
а) високорозвинені всі види транспорту (держави Європи, США, Канада);
б) високий рівень більшості видів транспорту (наприклад, Японія не має трубопровідних та річкових перевезень; Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка майже не мають річкового транспорту);
в) переважно один вид транспорту (зокрема, залізничні перевезення є домінуючими в Індії, Аргентині, Марокко, автомобільні — в Афганістані, Саудівській Аравії, Ефіопії, річкові — у Судані, Конго, Парагваї).
Найбільш розвинутими є транспортні системи країн Європи, Північної Америки, де зосереджено понад половину залізничних колій, рухомого складу, автомобільних шляхів, автопарку тощо. У цих країнах досягнуто високого технічного рівня розвитку транспорту: великі швидкості, регулярність сполучення, відносна дешевизна, масові перевезення вантажів та пасажирів, відносна безпека, постійне оновлення засобів транспорту. Серед країн з високим рівнем розвитку транспорту вирізняються Японія, Республіка Корея, Тайвань, нафтодобувні країни Перської затоки. Швидкими темпами розвивається транспорт Китаю.
Більшості країн, що розвиваються, властивий низький рівень розвитку транспорту, застарілий малопотужний рухомий склад. У багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки часто використовують в’ючний та гужовий транспорт.
Робота різних видів транспорту характеризується багатьма чинниками: довжиною мережі шляхів сполучення, кількістю рухомого складу, кількістю зайнятого економічно активного населення на транспорті, а також обсягом перевезень, вантажо- та пасажирообігом.
Залізничний транспорт
Першу залізницю було збудовано у Великій Британії в 1825 р. Проте основна залізнична мережа склалася на початку XX ст. Нині залізниці є приблизно в 160 країнах світу, і цей вид транспорту посідає 2-ге місце в світі за вантажо- та пасажирообігом. Існують країни, де залізниць немає зовсім, наприклад Афганістан, Лівія, Чад, Нігер, Папуа Нова Гвінея, деякі країни-архіпелаги, які складаються з дрібних островів.
У наш час загальна довжина залізниць становить 1,37 млн кілометрів. Проте тенденції до зміни протяжності доріг неоднакові в державах різних типів. У країнах, що розвиваються, будуються нові залізничні траси, тоді як у високорозвинутих державах їх довжина навіть почала скорочуватися. Так, за останні півстоліття зросла залізнична мережа в Китаї та Індії, водночас у США та Франції вона скоротилася майже в 1,5 раза, у Великій Британії – удвічі. Залізниці витісняються автошляхами та авіаційними лініями. Проте лідером за довжиною залізниць залишаються США – майже 21,5 % їх світової протяжності. За ними йдуть Китай (14 %), Росія (6,4 %), Індія (4,6 %) та Канада (3,4 %). Серед країн Європи протяжністю залізниць вирізняються Німеччина, Франція, Італія, Україна та Польща. У Європі також залишається найбільшою густота залізниць – понад 100 тис. км².
У високорозвинутих країнах залізниці почали втрачати своє колишнє значеннячерез неекологічність та недостатню швидкість. Під впливом науковотехнічного прогресу було підвищено їх екологічність внаслідок електрифікації. Так, майже всі залізниці електрифіковано в Швейцарії – 99,5 %, більш як половину їх переведено на електричну тягу в Нідерландах, Швеції, Італії, Австрії, Україні. У США електрифікованих залізниць мало – лише 0,5 %.
Завдяки впровадженню нових двигунів та безколісних потягів вдалося значно збільшити швидкість на залізницях. Швидкісними вважаються магістралі, якими потяги рухаються зі швидкістю не менш ніж 200 км/год. Батьківщиною швидкісних магістралей стала Франція (перші дороги Париж – Марсель та Париж – Бордо). Європа й нині залишається основним регіоном поширення швидкісних залізниць. Там створено загально європейську мережу швидкісних залізниць, яка сполучає між собою ряд країн ЄС. Їх основу становлять швидкісні залізничні магістралі Франції, Італії, Німеччини, Швейцарії, Іспанії. В Японії мережа швидкісних залізниць охоплює усю країну. Але найдовшу мережу швидкісних ліній має Китай. Її протяжність перевищує сумарну довжину усіх подібних залізниць Європи та Японії разом – понад 13 тис. км. Нині у Китаї відбувається бум високошвидкісного залізничного будівництва. Розширення швидкісного руху проходить як за рахунок модернізації звичайних залізниць, так і створення нових, спеціально під надшвидкісні потяги. У країні була прокладена перша у світі комерційна лінія для руху потягів на магнітній подушці – Шанхайський маглев (від «магнітної левітації»). Працюють швидкісні дороги у США (Бостон – Вашингтон), Росії (Москва – Санкт Петербург, СанктПетербург – Гельсінкі (Фінляндія), Москва – Нижній Новгород), Республіці Кореї (Сеул – Пусан), Узбекистані (Ташкент –Самарканд). Проектується значне розширення мережі швидкісних залізниць у США, спорудження у Польщі, Канаді, Бразилії, Аргентині.
У наш час залізниці прокладають і під дном моря в тунелях. В Японії споруджено найдовший залізничний тунель «Сейкан» (54 км), 23 км якого пролягають на глибині 100 м під дном протоки між островами Хонсю і Хоккайдо. У 1994 р. було розпочато регулярне залізничне сполучення між Парижем і Лондоном. Відрізок дороги завдовжки 37 км проходить тунелем, прокладеним на глибині 40 м під дном протоки Ла-Манш.
Автомобільний транспорт
Нині на автомобільний транспорт припадає 70 % усієї довжини світової транспортної мережі, а кількість автомобілів неухильно зростає. Якщо 20 років тому їх було на усій планеті близько 500 млн, то нині – понад 1,15 млрд автомобілів. Автотранспорт є першим у світі за пасажирообігом та четвертим – за вантажообігом.
Із середини ХХ ст. довжина автодоріг зросла у 8 разів й тепер становить 64,3 млн кілометрів. Особливо важливими є дороги з твердим покриттям, багатосмужні магістралі з кількарівневими розв’язками, автобани, які підвищують швидкість пересування. Найбільшу довжину автомобільних доріг мають США (10 % світової автомережі), Індія (7,5 %), Китай (7 %), Бразилія (2,8 %), Росія (2,2 %), Японія (1,9 %).
Найбільша густота автодоріг – у країнах Європи та в Японії. Важливу роль відіграють міжнародні транспортні коридори, які сполучають протилежні береги материків: наприклад європейський маршрут E85 (від Балтійського моря до Чорного), Трансамазонське шосе (від східного берега Південної Америки до західного), Панамериканське шосе (від Канади до Аргентини). Прокладена через Сахару асфальтована дорога сполучила узбережжя Середземного моря з країнами Гвінейської затоки. Трансазійська магістраль пролягла через території 15 держав регіону.
Водночас автомобільний транспорт є неекологічним. Автомобілі дають половину всіх шкідливих викидів в атмосферу. Нині намагаються застосовувати нові види палива, які менше забруднюють довкілля: рідкий водень, спирт, природний газ. Створено автомобілі, що працюють на сонячних батареях. Переходять до масового виробництва електромобілів. Однак автотранспорт залишається найбільш аварійно небезпечним. У світі під колесами автомобілів щорічно гинуть близько 200 тис. осіб. Виходом із цієї ситуації є поліпшення якості доріг та підвищення культури водіння.
Морський транспорт
Одним з найдавніших видів транспорту є морський, проте й нині він зберігає свою першість у вантажоперевезеннях.70 % світового товарообігу припадає саме на нього. Бурхливому розвитку морського транспорту в другій половині XX ст. сприяло зростання залежності більшості високорозвинутих країн від заморського постачання палива та сировини, а також від збуту власної продукції. Тому 80 % морських перевезень є міжнародними і лише 20 % – каботажними. Одночасно із зростанням ролі морського транспорту в перевезеннях вантажів через низьку швидкість він втрачає значення в пасажиропотоках.
Сучасний торговельний флот світу налічує понад 80 тис. морських суден, які плавають під прапорами близько 160 держав. Найбільший за тоннажем флот мають дві невеликі країни, що розвиваються: Панама та Ліберія. Це пояснюється тим, що судна під прапором цих країн мають пільги у вигляді зменшеного оподаткування, дешевої робочої сили тощо. Свій прапор «продають» також Багамські Острови, Антигуа і Барбуда, Мальта, Кіпр, Греція, Шрі-Ланка, Вануату та деякі інші держави. Такі держави називають країнами «дешевого (або зручного) прапору». Великий торговельний флот мають Китай, США, Норвегія, Велика Британія, Італія, Республіка Корея, Німеччина, Японія, Росія.
Основним товаром, який перевозять морем, є нафта, тому майже 1/3 всього торговельного флоту становлять судна для рідких вантажів – танкери (від англ. tank – бак, цистерна). У них також перевозять кислоти, спирт, патоку, китовий жир, а останнім часом – скраплений газ. Третина флоту світу припадає на балкери – судна для перевезення насипних вантажів. Якщо раніше вони були універсальними, то нині – спеціалізованими: рудо-, вугле-, лісо-, зерно-, банановози та ін. Швидко зростає частка контейнеровозів, що їх завантажують не вертикальним, а горизонтальним способом. Тропічні фрукти, м’ясо та іншу продукцію, що швидко псується, перевозять рефрижераторами (від лат. охолоджую).
Географію морського транспорту визначає мережа морських портів, їх у світі понад 30 тис., проте найважливіших, що мають міжнародне значення, – близько 2 700. Найбільше портів у Європі – понад 900. Основним показником роботи порту є його вантажообіг. Найбільшими вважаються морські порти, що приймають понад 50 млн тонн вантажів щороку. Є порти універсальні, які працюють з різноманітними вантажами, і спеціалізовані, зорієнтовані на один товар. Універсальних портів-велетнів у світі понад 70.Найбільшим морським портом світу є Шанхай у Китаї. Через нього проходить 697 млн тонн вантажів щороку.
До найбільших портів світу належать також Сінгапур (561 млн тонн на рік) та Тяньцзінь у Китаї (477 млн тонн на рік). Найбільше велетенських портів мають Китай, США та Японія. Найбільшим портом у Європі є Роттердам у Нідерландах (440 млн тонн на рік). Його називають «морськими воротами» Європи. У ньому одночасно можуть розміститися 375 суден. Це шостий у світі за вантажопотоками морський порт. До найбільших європейських морських портів належать Антверпен (Бельгія), Гамбург та Бремен (Німеччина), Марсель та Гавр (Франція), Валенсія та Барселона (Іспанія), Трієст та Генуя (Італія), Берген (Норвегія). Серед морських портів США найбільші – Х’юстон, Нью-Йорк, Лонг-Біч (біля ЛосАнджелеса), в Африці – Дурбан (Південна Африка), Порт-Саїд (Єгипет), в Австралії – Мельбурн.
Найважливіші міжнародні морські транспортні коридори проходять Атлантичним океаном. На нього припадає майже 2/3 морських перевезень. Зростає роль Тихого океану, частка якого вже становить 1/4. Це пояснюється швидким економічним піднесенням багатьох країн на його узбережжі. На Індійський океан припадає понад 1/10 обсягу морських перевезень. Більшість шляхів у ньому спрямовані до Перської затоки. Значення Північного Льодовитого океану невелике.
Міжнародними морськими каналами є Суецький (споруджений у 1869 р., довжина – 193 км), Панамський (працює з 1920 p., довжина – 82 км) та Кільський (відкритий у 1895 р. на території Німеччини, довжина – 99 км). Найважливішими для морського судноплавства протоками вважаються Ла-Манш, Ересунн, Гібралтарська, Ормузька, Малаккська, Босфор.
Внутрішній водний транспорт
Внутрішній водний транспорт використовує для судноплавства річки, озера та внутрішні судноплавні канали. Він обслуговує переважно внутрішні потреби держав і поступається за пасажиро- та вантажообігом перед іншими видами.
Найбільший річковий та озерний флот мають США, хоча за протяжністю внутрішніх водних шляхів вони поступаються Китаю та Росії. У США 3/4 усіх шляхів припадають на штучні водойми, в тому числі найдовший – Береговий канал (5 580 км). Головним районом внутрішнього судноплавства Північної Америки є система Великих Американських озер та річка Святого Лаврентія. Для внутрішніх перевезень у США важливе значення має річка Міссісіпі. У Європі найбільшими міжнародними судноплавними річками є Дунай і Рейн; в Азії – Тигр, Ганг та Меконг; в Африці – Ніл, Нігер та Замбезі; в Латинській Америці – Парана і Ріо-Гранде. Для внутрішніх перевезень у Росії найбільше використовуються річки Волга, Об, Єнісей, Лена та кілька судноплавних каналів, що сполучають Балтійське море з Чорним та Каспійським; у Китаї – Янцзи та Великий канал; у Бразилії – Амазонка.
Трубопровідний транспорт
Трубопровідний транспорт виник у середині XIX ст. у США, проте найбільшого значення набув у XX ст. Цей вид транспорту є найдешевшим для доставки рідких та газуватих вантажів. Нині трубопровідний транспорт посів 3-тє місце за вантажообігом, поступившись лише морському та залізничному. Він перекачує 97 % нафти та майже весь природний газ.
Трубопроводи є у 125 країнах світу. Їх загальна довжина перевищує 3,6 млн км. З них 2,9 млн км становлять газопроводи, майже 300 тис. км – нафтопроводи, решту – продуктопроводи, якими транспортують різні хімічні речовини (амоніак, етилен, гас тощо). За довжиною трубопроводів провідні місця посідають США (2,2 млн км), Росія (260 тис. км), Канада (100 тис. км), Китай (86,9 тис. км) та Україна (45,6 тис. км). Найдовший у світі нафтопровід працює у Китаї – 8 700 км. Він починається у Туркменістані й тягнеться територією Китаю до гирла річки Янцзи.
Нині прокладено підводні трубопроводи, загальна довжина яких перевищує довжину земного екватора. Найдовшим (2,5 тис. км) з-поміж них є середземноморський газопровід, що сполучив Алжир з Італією. Найбільша мережа підводних трубопроводів працює у Північному морі та Мексиканській затоці. Працюють пульпопроводи, якими транспортують подрібнене вугілля, руди металів, фосфорити, вапняк.
Повітряний транспорт
Наймолодшим є авіаційний транспорт. Він за темпами розвитку випереджає всі інші види транспорту. Через високу собівартість перевезень повітряний транспорт використовуються для транспортування вантажів, що швидко псуються: тропічних фруктів, екзотичних квітів, а також пошти й коштовностей. Роль повітряного транспорту в перевезеннях людей зростає. За цим показником він поступається лише автомобільному та залізничному, а в міжконтинентальних перевезеннях є навіть першим. Перші позиції за авіаперевезеннями пасажирів посідають США, Японія, Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Австралія. 55 % усіх перевезень припадають на міжнародні лінії, 45 % – на внутрішні.
Основу світового повітряного транспорту становить мережа аеропортів. У світі їх налічується близько 25 тис. Найбільшими вважаються аеропорти, пасажирообіг яких становить понад 10 млн осіб на рік. Значна їх частина розташована у США. Найбільше пасажирів приймають аеропорти «Хартсфілд-Джексон» (Атланта) у США (92,5 млн щорічно), «Пекін-Столичний» у Китаї (77,4 млн), «Хітроу» (Лондон) у Великій Британії (69,4 млн), «О’Хара» (Чикаго) в США (66,6 млн), «Міжнародний аеропорт Токіо» в Японії (62,3 млн). Серед аеропортів Європи (окрім британського «Хітроу») вирізняються за пасажиропотоками «Шарль де Голь» (Париж) у Франції (61 млн), «Франкфурт» (Франкфурт-на-Майні) у Німеччині (56,4 млн), «Схіпхол» (Амстердам) у Нідерландах (49,8 млн), «Мадрид Барахас» (Мадрид) в Іспанії (49,6 млн).
26 березня
Тема уроку: Транспорт, його роль у національній економіці.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 34. Пригадати які види господарської діяльності належать до третинного сектору економіки. Навести приклади впливу транспортного чинника на розміщення виробництва. Вивчити поняття "пасажирообіг" та "вантажообіг", як іх можна обчислити. З`ясувати склад транспорту (мал. 152, с. 189). Уважно розглянути мал. 153 та мал. 154 ст. 190 підручника та визначити структуру світового пасажирообігу та вантажообігу. З`ясувати особливості роботи різних видів транспорту, визначити переваги та недолікі в їх роботі. Сформувати поняття транспортні системи та визначити відмінності щодо рівня розвитку основних регіональних транспортних систем.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
23 березня
Тема уроку: Харчова промисловість України.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 33. Згадати з попереднього матеріалу, що є сировиною для виробництва продуктів харчування і напоїв, розміщення яких виробництв харчових продуктів орієнтується на споживача.
Визначити особливості харчової промисловості в Україні. Уважно розглянути малюнок на ст. 182 підручника та виконати роботу з картою. З`ясувати значення харчової промисловості в Україні та які чинники впливають на її роміщення. Звернути увагу на географію виробництва продуктів харчування. Поміркувати які підприємства з виробництва харчових продуктів працюють у нашій місцевості.
2. Переглянути наступне відео.
3. Опрацювати навчальний матеріал:
Місце харчової промисловості у господарстві Україні
Україна має надзвичайно сприятливі умови для розвитку харчової промисловості: широка сировинна база, місткий внутрішній ринок, достатня кількість трудових ресурсів. Наша країна вже вийшла на світові ринки з окремими видами продукції харчової промисловості й має великий потенціал для подальшого розширення асортименту якісної продукції харчових товарів, які спрямовані як на внутрішнє споживання, так і на експорт.
Харчова промисловість – група виробництв, що забезпечують переробку сировини сільського, рибного та лісового господарства на харчові продукти та напої.
За кількістю зайнятих й обсягом валової продукції харчова промисловість належить до одного з найважливіших виробництв у господарстві України. Останнім часом відбуваються позитивні зрушення у технологічному рівні забезпечення виробництв, збільшенні обсягів та урізноманітненні асортименту продукції харчової промисловості, залученні вітчизняного та іноземного капіталу. Водночас вітчизняні харчові продукти витісняються з внутрішнього й зовнішнього ринку продовольчих товарів, зменшуються обсяги надходжень до бюджету та валютних надходжень у країну від експортних операцій. У зв’язку з використанням харчових добавок, барвників, консервантів зростає термін зберігання продовольчих товарів, але водночас погіршується їх якість та виникає небезпека їх споживання. Для України, як для одного із значних виробників сільгосппродукції, залишається актуальним нарощування потужностей харчової промисловості з метою не лише повного забезпечення населення якісними та різноманітними харчовими продуктами вітчизняного виробництва, а й зростання частки в експорті готових товарів, а не сировини.
Чинники розміщення підприємств, що виробляють харчові продукти
Харчова промисловість України складається з понад 20 виробничих напрямів, які дають як готову продукцію, так і напівфабрикати. Основними чинниками їх розміщення є або сировинний, або чинник споживача. Це залежить від низки причин.
Перша з них – матеріаломісткість виробництва. Якщо витрати сировини перевищують вихід кінцевої продукції у кілька разів, то виробництва розміщуються біля джерел її постачання. Також чинник сировини є визначальним у разі, якщо сировина нетранспортабельна, тобто втрачає якість за тривалого перевезення. До таких виробництв належать:
олійно-жирове;
цукру;
тваринних жирів та сиру;
перероблення та консервування фруктів і овочів;
перероблення та консервування риби;
розлив мінеральних вод.
Витрата сировини на 1 т кінцевої продукції у цих виробництвах дуже висока. Наприклад,
на 1 т соняшникової олії залежно від якості насіння йде від 4 до 8 т сировини;
щоб одержати 1 т цукру, витрачають 7,3 т цукрових буряків;
для виробництва вершкового масла витрачається 23 т молока
твердого сиру – 9,4 т молочної сировини.
Під час далекого транспортування псуються овочі, фрукти, природні мінеральні води, а в коренеплодах цукрових буряків зменшується вміст цукру. Через те усі зазначені виробництва зорієнтовано на чинник сировини.
Ті виробництва харчової промисловості, кінцева продукція яких має короткий термін зберігання або втрачає якість під час транспортування, а на виробництво 1 т продукції витрачається близько 1 т сировини, тяжіють до чинника споживача. Це виробництво
хліба, хлібобулочних і борошняних виробів
виробництво кондитерських виробів
виробництво молочних продуктів
виробництво пива та безалкогольних напоїв.
Ці виробництва мають широку географію й розміщуються у багатьох населених пунктах.
Деякі виробництва харчової промисловості, витратити сировини в яких трохи більші, ніж 1 т на 1 т кінцевої продукції, можуть бути зорієнтовані або на чинник сировини, або на чинник споживача. Це виробництво
м’яса та м’ясних продуктів
борошномельно-круп’яне виробництво
виробництво виноградних та плодово-ягідних вин
виробництво тютюнових виробів.
4. Виконати тестові завдання за наступним посиланням:
1. Опрацювати параграф 32. Згадати з попереднього матеріалу, які зернові хлібні культури вирощують в різних регіонах світу.
Уважно розглянути малюнок на ст. 176 підручника та визначити склад харчової промисловості світу. З`ясувати значення харчової промисловості та які чинники впливають на її роміщення. Звернути увагу на географію виробництва продуктів харчування. Охарактеризувати країни лідери з виробництва цукру, олії, молока та молочних продуктів, тонізуючих напоїв. Поміркувати які ТНК працююь у сфері виробництва продуктів.
Традиційні виробництва харчової промисловості окремих країн світу.
Із сільським господарством традиційно пов’язана харчова промисловість. У всіх країнах світу вона складалася протягом тривалого часу. Проте деякими виробництвами та продовольчими товарами країни знані у всьому світі. Найбільш різноманітною є харчова промисловість країн Європи. Виходячи з багатовікових традицій та природних умов, там складалося неповторне виробництво харчових товарів.
Світове виробництво молока й молочних продуктів збільшується, оскільки зростає споживання в країнах, що розвиваються. Провідними виробниками молока у світі є США, Індія, країни ЄС, Китай, Бразилія, а головні виробники молочної продукції — компанії економічно розвинених країн, наприклад французькі Lactalis («Лакталіс») і Danone («Данон»). Зокрема, Lactalis є світовим лідером з виробництва сирів відомих торгових марок President, Galbani і Parmalat. Свою продукцію компанія виробляє у понад 40-ка країнах, а продає у 80-ти. Так, «молочною фермою» Європи називають Данію. Найбільше сиру постачають на експорт країни Європи - Швейцарія, Нідерланди. Лідером є Франція, де в промислових масштабах виробляють 365 сортів сиру. Сир — здебільшого продукт споживання населення розвинених країн світу північної півкулі.
Виробництво вершкового масла скоротилось у США та країнах Західної Європи через зміни у структурі харчування населення. Проте воно зросло у країнах Азії, особливо в Індії. Значною мірою це пов’язано з необхідністю переробки молока, адже ця країна — третій у світі його виробник. Зростає також маргаринове виробництво у країнах, що розвиваються, через значно меншу його вартість.
М’ясна промисловість світу дуже різноманітна. Обсяг виробництва визначається культурними, історичними й релігійними переконаннями населення різних країн. Так, країни Перської затоки визначаються на тлі інших країн Азії високим обсягом споживання яловичини. М’ясні продукти є основним джерелом високоцінних тваринних білків, тому зростання їхнього споживання є одним з основних показників підвищення добробуту населення. Виробництво м’яса на душу населення в середньому у світі становить лише 36 кг на рік, тоді як у Данії воно сягає 365 кг проти 4,6 кг в Індії.
Збільшення споживання м’яса птиці (особливо курятини) у світі зумовлено такими чинниками, як:
впровадження промислових інтенсивних методів відгодівлі птиці;
зосередження більшості виробництва товарної продукції в рамках великих вертикальних холдингів;
швидкий обіг коштів та високий рівень рентабельності виробництва м’яса птиці;
курятина має найнижчу ціну серед усіх видів м’яса на ринку, тому вона може задовольнити постійно зростаючий споживчий попит у країнах, що розвиваються.
У світі більш ніж половину м’яса птиці виробляють птахофабрики з вирощування курей-бройлерів. Вони розміщенні в переважній кількості країн світу, адже щодо її споживання відсутні релігійні чи культурні обмеження. Найбільше виробляють і споживають курятину в США. Друге місце з виробництва та споживання займають Китай і Бразилія, яка є найбільшим її експортером у світі. Лідерами зі споживання курятини на душу населення є ОАЕ, Кувейт, Бразилія й Гонконг/Сянган (САР Китаю).
Розміщення виробництва м’яса у світі має певні особливості:
більш ніж половину світового виробництва м’яса зосереджено в країнах, що розвиваються;
головним регіоном з виробництва м’яса є Азія, де триває зростання обсягів його виробництва та споживання;
майже вдвічі зменшилася його частка у Східній Європі;
провідним експортером м’яса у світі (47 %) є Західна Європа;
Північна Америка зберегла друге місце за обсягами експорту м’яса у світі (20 %), а Австралія й Нова Зеландія — третє (12 %).
Серед регіонів світу лідерами у продукуванні м’яса є Азія, Європа і Північна Америка, а серед країн — Китай, США, Бразилія, країни ЄС. Найбільшими експортерами м’ясної продукції є Австралія, Нова Зеландія, Данія, Нідерланди, США. На експорт працює м’ясоохолоджувальна промисловість Аргентини та Уругваю.
Рибна промисловість виробляє удвічі менше товарної продукції, ніж м’ясна промисловість. Риболовецький флот і спеціалізовані порти з підприємствами з глибокої переробки морепродуктів дозволяють забезпечувати необхідний рівень їхнього споживання. На країни басейну Тихого океану припадає більше 70 % усіх рибо- та морепродуктів світу. Лідерами за уловом є Китай, Перу, Чилі. Одне з перших місць у виробництві товарної продукції рибної промисловості зайняла аквакультура. У Норвегії, наприклад, лосося вирощують більше, ніж виловлюють у відкритому морі. Провідні відповідні рибницькі господарства не лише виловлюють, а й здійснюють переробку риби. Впровадження сучасних індустріальних технологій інтенсивного рибництва зумовило концентрацію виробництва окремих видів ставкових риб у малих країнах Європи. Наприклад, Данія постачає на експорт більшу частину форелі, яку вирощено та перероблено в її рибницьких господарствах.
У світовому олійному виробництві переважають пальмова і соєва олії. Лідерами з її виробництва є Індонезія, Китай, Малайзія і країни ЄС. Індонезія та Малайзія є найбільшими постачальниками на світовий ринок пальмової олії, Аргентина і Бразилія — соєвої, Канада — ріпакової, а Україна й Росія — соняшникової. Серед найбільших імпортерів олії — Індія, Китай, країни ЄС. Багато соняшникової олії вивозить на світовий ринок Аргентина.
Виробництво оливкової олії налагоджене у багатьох країн Середземномор’я, але лідерами є Іспанія (36% світового виробництва), Італія (25%) та Греція (18%).
Переробкою та консервуванням овочів та фруктів займаються країни південної та центральної Європи: Італія, Болгарія, Угорщина.
Батьківщиною макаронної промисловості є Італія.
Ковбасами та пивом славиться Німеччина.
На весь світ відомі тютюнові вироби Болгарії, Греції, Македонії, Албанії, Боснії і Герцеговини.
Останнім часом набуло розвитку використання напівфабрикатів та роз ширилася мережа швидкого харчування «фаст-фуд», батьківщиною яких є США. США вирізняється виробництвом м’ясних, молочних та овочевих консервів.
Потужна харчова промисловість склалася у країнах Латинської Америки. Головне її виробництво – цукрова промисловість, яка основана на переробці цукрової тростини. Особливого розвитку вона набула у Бразилії, Мексиці, Колумбії, на Кубі та інших країнах Карибського басейну. Найбільшими виробниками й водночас експортерами цукру є «тростинові» країни — Бразилія, Індія, Таїланд, Мексика, Гватемала, а також європейські країни — Франція, Німеччина, що виробляють буряковий цукор. Водночас США, Китай, Індонезія, маючи немалі обсяги виробництва, належать до найбільших споживачів та імпортерів цього солодкого продукту.
У виробництві кави, чаю, какао між виробниками сільськогосподарських культур і головними споживачами готової продукції склалася традиційна спеціалізація в рамках міжнародних організацій країн експортерів та імпортерів цієї продукції. Виробники (країни, що розвиваються) постачають первинно оброблену сировину, а споживачі (переважно економічно розвинені країни) пристосовують її для власних потреб і нерідко стають потужними експортерами готової продукції (США, Велика Британія, Швейцарія, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія). Водночас країни-виробники чайного листа виступають також значними постачальниками готового чорного і зеленого чаю (Індія, Шрі-Ланка, Кенія, Китай, Індонезія), фасуванням какао (Кот-Д’Іваур, Гана, Нігерія, Індонезія), кави (Бразилія, Колумбія, Індонезія).
Виробництво вина загалом поширене у восьми десятках країн, які умовно поділяють на виробників вин Старого Світу (Європа і Близький Схід) і Нового Світу (інші регіони). Провідні виноробні регіони світу зосереджені в середземноморських субтропіках або сусідніх помірних широтах. Найбільшими виробниками вина є країни Південної і Західної Європи — Італія, Франція та Іспанія, які продукують близько половини його світового річного обсягу. Виноробство є також «візитівкою» Болгарії, Молдови та Грузії.
У пивоварній промисловості лідерство за Китаєм, США, Бразилією, Німеччиною, Мексикою, Росією. Американські, британські, нідерландські та данські компанії контролюють світовий ринок пива. Сучасною тенденцією розвитку у виробництві напоїв є зростання попиту на безалкогольну продукцію. Американська харчова ТНК Coca-Cola — найбільший у світі виробник концентратів, сиропів і безалкогольних напоїв. Свою продукцію компанія постачає у понад 200 країн світу.
В країнах Азії та Африки харчова промисловість розвивається швидкими темпами. Вона представлена переважно первинною переробкою сировини. Розширилося експортне значення консервованої продукції: екзотичних тропічних фруктів. Важливого значення набула олійна промисловість, яка представлена виробництвом пальмової та арахісової олії. Низка країн відома виробництвом тростинного цукру, фасуванням какао, кави та чаю.
ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ХАРЧОВУ ПРОМИСЛОВІСТЬ
У процесі глобалізації світової економіки дедалі більший сектор світового ринку стає підконтрольним ТНК. Вони є дуже потужними виробниками харчових продуктів, які контролюють окремі сегменти світового ринку продовольства. Найбільшими компаніями є:
«Бунге» із США (виробництво рослинної олії, маргарину, майонезу та цукру);
«IнБев» з Бельгії (виробництво пива);
«Кока-Кола» із США (виробництво сокових концентратів, сиропів і безалкогольних напоїв);
«Крафт Фудс» із США (виробництво виробів із шоколаду, кави, солоних снеків і печива);
«Нестле» зі Швейцарії (виробництво розчинної кави, мінеральної води, морозива, бульйонів, молочних продуктів, кондитерських виробів, дитячого харчування);
«САБМіллер» з Великої Британії (виробництво пива);
«Юнілевер» з Великої Британії (виробництво морозива, сирів і чаю)
22 січня
Тема уроку: Видобування металічних ресурсів.
План роботи.
2. Переглянути наступну презентацію та відео 1. Опрацювати параграф 19. Згадати з попереднього матеріалу, у яких виробництвах використовують рудну сировину, з видобутку яких руд Україна є лідером.
Уважно розглянути малюнки на ст. 102-104 підручника та визначити частку країн світу у загальних світових запасах залізної руди. З`ясувати які країни є лідерами з видобутку залізних, марганцевиз руд, бокситів та міді. Звернути увагу на видобування металічних руд в Україні. Охарактеризувати запаси і видобуток залізних та марганцеих руд в країні. Оцінити можливості розвитку в Україні видобування руд кольорових металів. Розроблення родовищ яких кольорових руд є перспективним.
Рудою називають мінерали та гірські породи, які містять у своєму складі певну частку одного або кількох металів та які економічно доцільно використовувати для переробки. За призначенням рудні ресурси поділяють на ті, що є сировиною для чорної металургії (залізні й марганцеві), кольорової металургії (алюмінієві, мідні, поліметалічні, олов’яні та інші), рідкісноземельні та благородні метали.
Руди чорних металів
Ті руди, що є сировиною для чорної металургії, яка виплавляє чавун та сталь, вважають рудами чорних металів. Найважливішими з них є залізні та марганцеві руди.
Переважна більшість залізних руд має магматичне походження. Її поклади різної якості виявлено у 98 країнах світу; їх оцінюють у близько 200 млрд тонн. Понад 87% з них – це бідні (з умістом руди до 20 %) та середні (20 – 50 %) й вимагають додаткових витрат на збагачення, тобто відокремлення від пустої породи. Лідерами за покладами залізних руд у перерахунку на корисну речовину є Бразилія (19 % світових запасів), Росія (18 %), Австралія (14 %), Китай (10 %) та Україна (9 %). Також є значні запаси залізних руд у Індії, Казахстані, Канаді, Венесуелі, Південній Африці, Швеції.Найбагатші руди з умістом металу понад 60% є в Ліберії, Індії, Австралії, Бразилії, Венесуелі, Україні.Найбільшим залізорудним басейном в світі нині вважається Курська магнітна аномалія в європейській частині Росії. Розвідані запаси тут становлять близько 30 млрд тонн. Цей басейн виявлений у другій половині ХVІІІ ст. за аномальною поведінкою магнітної стрілки компаса.
Видобувають залізні руди понад 50 країн в обсязі 2,4 млрд тонн на рік. 80% усього їх видобутку припадає на три країни: Китай (43 % світового видобутку), Австралія (20 %) та Бразилія (17 %). Багаті на вміст заліза руди постачають на світовий ринок Індія, Австралія та Бразилія. Видобуток ведеться переважно кар’єрним способом. У зв’язку з поступовим виснаженням ресурсів усе більше зазнають переробки залізні руди з низьким умістом заліза. Поблизу місць видобутку відбувається збагачення руд. У більшості країн Європи родовища залізних руд виснажено. Україна дає близько 3 % світового видобутку залізних руд, посідаючи 6-те місце в світі та 1-ше в Європі. Значний їх видобуток веде Швеція.
Поклади марганцевої руди утворилися у давній корі вивітрювання, яка сформувалася внаслідок руйнування поверхні щитів на давніх платформах. Світові запаси марганцевих руд оцінюють у 21,3 млрд тонн, понад 95% яких зосереджено у 13 країнах: Південній Африці, Україні, Казахстані, Габоні, Бразилії, Китаї, Австралії та ін. Ці країни дають понад 70% світового видобутку даної сировини. Видобуток марганцевих руд здійснюється переважно кар’єрним способом з використанням високопродуктивних екскаваторів. Найбільше марганцевих руд видобувають Південна Африка, Україна, Казахстан, Габон, Бразилія, Китай, Австралія. У перспективі є намір видобувати залізомарганцеві конкреції з ложа Тихого, Індійського та Атлантичного океанів. Їх сумарні запаси перевищують у кілька разів усі розвідані родовища на суходолі. Розробляються проекти з освоєння залізомарганцевих конкрецій за допомогою пірнаючих суден, підводного телебачення та драг.
Руди кольорових металів
Сировиною для кольорової металургії є руди кольорових металів, які поділяють на легкі (вміст корисної речовини в яких достатньо високий: алюмінієві, магнієві, титанові руди) та важкі (з малим умістом металу: мідні, свинцевоцинкові, олов’яні руди). Більшість руд кольорових металів мають магматичне походження й залягають у надpax землі у поясах складчастості різного віку. Так, мідні та поліметалічні руди знаходять у складчастих поясах Кордильєр-Анд та Альпійсько-Гімалайському поясі, вольфрамові та олов’яні руди – у Тихоокеанському рудному поясі в Азії. У наш час у господарстві найбільше значення мають мідь та алюміній.
Мідь міститься у понад 200 мінералах, з яких промислове значення мають лише близько 20, більшість з яких є сполуками із Сульфуром, вміст металу – 0,3 – 5,0%. Найбільшими мідними поясами є Кордильєри-Анди (Чилі, Перу, Мексика, США, Канада) та «мідний пояс» Африки (Замбія, Демократична Республіка Конго), що сформувався уздовж розлому земної кори в межах Африканської платформи.
Понад 1/3 мідних руд видобуває Чилі. До найбільших країн, що видобувають цю сировину, також належать США, Перу, Китай, Австралія, Росія, Індонезія, Канада. У Європі мідні руди видобувають у багатьох країнах, але великим обсягом видобутку вирізняється лише Польща.
Алюмінієві руди формуються в корі вивітрювання. Освоєними районами їх поширення є північ Австралії, країни Гвінейської затоки, Карибського басейну, Середземномор’я. Алюміній міститься у близько 250 мінералах, але промислове значення мають лише кілька. Найбагатшими з них на вміст металу є боксити (30 – 60% алюмінію). Їх розвідані запаси становлять 30 млрд тонн. Понад половину їх покладів припадає на Гвінею (27 % світових запасів) та Австралію (25 %). Також значні запаси бокситів є у Бразилії, Ямайці, Росії, Китаї, Індії.
За видобутком бокситів вирізняються Австралія, Бразилія, Гвінея, Китай, Ямайка. Серед європейських країн видобуток бокситів ведеться в Угорщині, Греції, Хорватії, на півдні Франції.
Рідкісноземельні метали
Усього нині відомо 17 рідкісноземельних металів та близько 250 мінералів, до складу яких вони входять. Рідкісноземельні метали зазвичай залягають разом по кілька видів у одному зразку гірської породи. Найпоширенішим у земній корі з цієї групи є церій, найменш поширеними – тулій та лютецій.
Залягають рідкісноземельні метали у корі вивітрювання на щитах давніх платформ та прибережних морських розсипах. Лідерами за їх покладами є Китай (41 % світових), Росія (18 %) та США (12 %), а за видобутком – Індія, Китай та Бразилія. Відкриті значні поклади рідкісноземельних металів на дні Тихого океану в районі Гавайських остовів та Французькій Полінезії. Найбільше використовують рідкісноземельні метали у скляній промисловості для суттєвого підвищення прозорості скла, а також для виробництва скла певного призначення: що поглинає ультрафіолетові промені сонця, пропускає інфрачервоні промені, жаростійкого скла. Крім того, рідкісноземельні метали широко застосовують у хімічній промисловості для одержання високоякісних фарб, лаків, пігментів. У нафтопереробній промисловості ці метали слугують каталізаторами.
Благородні метали
До благородних належать 8 металів: золото, срібло, платина, а також 5 металів з групи платини (іридій, осмій, паладій, родій та рутеній). Свою назву вони одержали через високу хімічну стійкість та гарний зовнішній вигляд в ювелірних виробах. Хоча використовуються вони не лише в ювелірній справі. З них виготовляють контакти з великим ступенем надійності, що стійкі до корозії. Благородні метали та їх сплави використовують у виробництві хімічного та лабораторного обладнання, медичних інструментів, електротехнічного обладнання, мобільних телефонів, комп’ютерів, акумуляторних батарейок, космічної техніки. Метали групи платини тугоплавкі, тому широко застосовуються в техніці. Благородні метали (переважно золото) мають функцію валютних металів, визначаючи рівень золотовалютних запасів країни, а також з них виробляють колекційні монети та зливки. Нині найбільший золотовалютний запас мають США (8 133,5 т), Німеччина (3 384,2 т) та Італія (2 451,8 т). Загальний запас золота усіх країн ЄС (10 784 т) робить валюту євро найбільш забезпеченою у світі.
Благородні метали мають магматичне походження, тому їх родовища розвідуюють на щитах давніх платформ або у поясах складчастості. Часто знаходять зливки самородного золота та платини. Інші благородні метали трапляються у складі гірських порід, а також на берегах річок у вигляді розсипів металів, які мають осадове уламкове походження. Попит на благородні метали постійно зростає.
Найбільшими запасами золота вирізняються Південна Африка, США, Канада, Австралія, Індонезія та Росія. Через високі темпи видобутку меншає в світі кількість родовищ цього жовтого металу. Його нові поклади відкривають лише у Південній Африці. Левову частку видобутку золота здійснюють Китай (17,5 %), Австралія (10,4 %), Росія (9,5 %), США (9,1 %), Південна Африка (6,8 %), Перу (7,3 %), Канада (5,1 %), Мексика (4 %), Гана (3,9 %) та Індонезія (3,8 %).
Щорічні обсяги видобутку срібла на початку ХХІ ст. зросли втричі. Людство вже використало 95 % усіх відомих запасів срібла, тому найближчим часом на нас очікує його дефіцит. Найбільші запаси срібла нині сконцентровані у Перу (20 % світових), Польщі (14,2 %), Чилі (12,8 %), Австралії (11,5 %) та Росії (11,3 %). Найбагатші родовища срібла розташовані у Мексиці, Перу та Китаї. Натомість найбільше срібла видобувають Мексика (19 % світового видобутку), Китай (17 %), Перу (16,5 %), Австралія (8,5 %) та Росія (6,7 %).
Родовища платини та металів її групи зазвичай трапляються у покладах нікелю, міді та золота. Вони є одними з найбільш рідкісних металів у земній корі. До середини ХVІІІ ст. платина була відома лише в Америці. У Старому Світі про неї взагалі не знали. Серед нечисленних родовищ найбільш відомі – у Південній Африці (87,5 % покладів), Росії (8,3 %) та США (2,5 %). Важка й м’яка платина широко використовується у ювелірній справі, для виробництва монет, у медицині, виготовленні дзеркал для лазерної техніки, елементів опору, дисплеїв, у механізмах автомобілів. У світі видобувають платини у 14 разів менше, ніж золота – 183 т. Майже 98 % усього видобутку припадає на 5 країн: Південну Африку (72,7 %), Росію (13,4 %), Зімбабве (6 %), Канаду (3,8 %) і США (2 %).Японія також виробляє платину та метали її групи, але не з власних родовищ, а вилучає як побічний продукт з імпортних руд кольорових металів.
Видобування та збагачення руд для чорної металургії
Для розвитку чорної металургії Україна має велику, компактно розміщену сировинну базу. Ви вже знаєте, що сировиною для чорної металургії є залізна й марганцева руда. Україна повністю забезпечує себе власною залізною і марганцевою рудою. Основним районом розвитку залізорудної промисловості є Придніпров’я. Там розташований унікальний Криворізький басейн, у якому сконцентровано 68,5 % української залізорудної сировини й переважає кар’єрний спосіб видобутку. Видобувають руди різної якості: від багатих (50 – 67 % заліза) до середніх (23 – 35 %). Оскільки руда містить окрім корисної речовини багато пустої породи, після її видобутку необхідний процес збагачення на гірничозбагачувальних комбінатах (ГЗК). Процес збагачення полягає у відокремленні пустої породи від руди.
Найпоширенішим способом збагачення є флотація. Перед збагаченням руду подрібнюють до маленьких часточок та змішують із водою. У воду добавляють спеціальні синтетичні речовини, які змочують мінеральні частинки, що містять метал, і не змочують пусту породу. Потім вводять спеціальні речовини, що утворюють на поверхні води піну. Частинки руди прилипають до піни і спливають на поверхню. Часточки пустої породи осідають на дно. Збагачена руда називається концентратом. Саме він йде на виплавку металу. Якщо руда містить декілька металів, то проводять багатостадійну флотацію. Інколи використовують хімічні методи збагачення руд. При збагаченні залізних руд окрім флотації запроваджують сучасніший магнітний метод у слабкому електричному полі. Для зручності перевезення збагаченій залізній руді надають форму кульок, які називають окотками.
Збагачення криворізьких залізних руд відбувається на п’яти гірничозбагачувальних комбінатах (ГЗК). Серед них найбільше гірничозбагачувальне підприємство у Європі – Північний ГЗК у Кривому Розі.
Запаси Кременчуцького залізорудного району в 5 разів менші. Переважають руди середньої якості. Для їх збагачення працює Дніпровський ГЗК.
Перспективними для освоєння є багаті руди з вмістом заліза 70 % Білозерського родовища.
Бідні залізні руди Керченського залізорудного басейну через низьку рентабельність виробництва повністю припинили розробляти.
Марганцеворудна промисловість також сконцентрована у Придніпров’ї на базі унікального за покладами Південноукраїнського басейну у складі Нікопольського, Великотокмацького та Інгулецького родовищ. Тут переважає відкритий спосіб видобутку руди. Поряд з кар’єрами працюють збагачувальні фабрики.
Видобування та збагачення руд кольорових металів
Хоч Україна має незначні поклади руд кольорових металів, деякі з них мають суттєве значення для розвитку виробництва.
Україна – одна з небагатьох країн світу, де є поклади титанових руд. У нашій країні сконцентровано близько 20 % їх світових запасів. Україна посідає 8-ме місце у світі та 1-ше в Європі за покладами ільменіту – мінералу, у якому міститься близько 30 % титану. Всього розвідано на нашій території близько 40 родовищ цього мінералу, одне з яких належить до категорії унікальних. Основні запаси титану в Україні належать до розсипних родовищ, де ведеться їх кар’єрний видобуток: Іршанське (Житомирська область) та Самотканське (Дніпропетровська область). На їх базі працюють ГЗК: відповідно Іршанський ГЗК та Вільногірський державний ГЗК. Їх спільна потужність становить майже 20 % світового випуску ільменітового концентрату. Розвідано та готують до промислового освоєння інші родовища титанових руд на Житомирщині та Київщині. Україна вирізняється найнижчою у світі інтенсивністю використання цієї сировини.
На Кіровоградщині біля селища Побузьке склалася група родовищ, де видобувають бідні окиснені нікелеві руди, вміст металу у яких становить 0,4 – 1,5%.
Достатні поклади ртутних руд тривалий час розроб лялися на Донбасі (Микитівське родовище) в межах Донецької складчастої області та на Закарпатті (Вишково). Їх видобуток нині повністю припинений через скорочення попиту на ртуть. Крім того, є певні запаси поліметалічних, алюмінієвих, мідних, олов’яних руд.
1. Опрацювати параграф 18. Згадати з попереднього матеріалу, які мінеральні ресурси використовують як паливо, на які паливні корисні копалини багаті надра України.
Уважно розглянути малюнки на ст. 96-98 підручника та визначити частку регіонів світу у загальних світових запасах вугілля, нафти та газу. З`ясувати які країни є лідерами з видобутку вугілля та нафти. Звернути увагу на видобування паливних ресурсів в Україні. Охарактеризувати запаси і видобуток кам`яного вугілля на Донбасі та визначити перспективи його експлуатації. Оцінити запаси та видобуток нафти і природного газу в Україні. Порівняти їх із світовими.
Виконати в контурній карті практичну роботу № 4 (підручник ст. 101). Інформацію для практичної роботи розміщена нижче.
Основними паливно-енергетичними ресурсами світу є нафта, природний газ та кам’яне вугілля.
Значно рідше використовуються горючі сланці та торф. З розвитком атомної енергетики зросло значення мінеральних ресурсів, що містять ізотопи радіоактивних елементів, передусім уранових руд. Залежно від будови земної кори їх запаси розміщені вкрай нерівномірно.
Спершу люди використовували як паливо вугілля. Навколо басейнів його видобутку склалися старі промислові райони у Європі та Північній Америці. Тому й донині багато вугільних басейнів сконцентровано у розвинутих країнах. Нафтуі природний газ почали використовували значно пізніше. Європейські держави за безцінь вивозили їх для розвитку власного господарства зі своїх колоній, які, звільнившись, почали проводити незалежну цінову політику щодо енергоносіїв. Оскільки переважна більшість нафтогазоносних басейнів розміщена в країнах, що розвиваються, а використовується в розвинутих країнах, нафта і природний газ є важливим товаром на світовому ринку.
Структура світових запасів вугілля
Розміщення родовищ кам’яного та бурого вугілля
Нині розвідані запаси вугілля не перевищують 10 % від загальних. Видобувають як кам’яне вугілля, на яке припадає 60 % вугільних ресурсів світу, так і буре вугілля. Найбагатшими на вугілля регіонами світу є Азія (54 %), Північна Америка (28 %) та Європа (9 %). Більшість вугільних басейнів розміщується на території США (23,3 % світових запасів), Індії (18,8 %), Китаю (13 %), Росії (10,3 %) та в Південній Африці (10,2 %). До найбільших кам’яновугільних басейнів світу належать Аппалацький (у США), Кузнецький, Ленський та Тунгуський (у Росії), Північно-Східний (у Китаї), Південно-Східний (в Австралії), Східний (в Індії), Карагандинський та Екібастузький (у Казахстані). В Європі кам’яновугільні басейни світового значення – це Рурський (у Німеччині), Донецький (в Україні та Росії), Верхньосілезький (у Польщі). Україна посідає 7-ме місце у світі та 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за покладами вугілля. На території нашої держави зосереджено 3,8 % світових запасів вугілля, серед яких 45 % припадає на кам’яне вугілля, а решта 55 % – на буре.
Структура світового видобутку вугілля у 2014 р.
Видобування вугілля
Найстарішим видом палива, що видобувається промисловим способом, є вугілля. Нині його родовища розробляють майже у 60 країнах світу. Вугілля, як правило, споживається на місці видобування. Лише 10 % його видобутку йде на експорт. Перевезення низькоякісного вугілля нерентабельне, тому об’єктом торгівлі є тільки високоякісне енергетичне та коксівне вугілля. Транспортують вугілля переважно морськими суднами та залізницями. Найбільше вугілля видобуває Китай (46,6 % від світового видобутку). А до першої «десятки» країн, які дають понад 90 % видобутку цього виду палива, належить багато розвинутих країн. Хоча більшість старих вугільних басейнів Європи виснажена, а деякі шахти закрито, ще й донині багато вугілля видобувають Німеччина та Польща. Видобуток вугілля у світі шахтним способом згортається, натомість кар’єрним – зростає й нині становить близько половини. Головними експортерами кам’яного вугілля на світовий ринок є Австралія, США та Південна Африка, на які припадає майже 70 % світового морського перевезення енергетичних марок вугілля. Пропонують своє вугілля на світовому ринку також Росія, Польща, Китай, Канада. Основними його імпортерами є Японія, країни Європи та Латинської Америки.
Структура світових запасів нафти
Розміщення родовищ нафти і природного газу
Родовища нафти та природного газу часто трапляються разом. Розвідані запаси цієї сировини в світі постійно зростають в результаті пошуку й освоєння нових родовищ. Особливо це стосується дна Світового океану. Серед багатьох тисяч нафтогазоносних районів вирізняються родовища-велетні. Їх відомо близько 50. У кожному з них запаси нафти оцінюються від 500 млн тонн і вище, а запаси природного газу – понад 1 трлн тонн.
Родовища нафти і природного газу поширені вкрай нерівномірно. Майже половина родовищ-велетнів сконцентрована в країнах Близького Сходу. Понад 85% світових запасів нафти та майже 80% природного газу зосереджено у 10 країнах світу. Серед країн, багатих на нафту, понад половину світових покладів зосереджено у чотирьох: Венесуелі (17,5 %), Саудівській Аравії (15,7 %), Канаді (10,2 %) та Ірані (9,3 %). Серед країн, багатих на газ, майже чверть світових запасів припадає на Росію (24,6 %) та ще майже третина – на Іран (16,9 %) та Катар (12,2 %).
Родовища зосереджені у великих за площею нафтогазоносних басейнах. Найбільшим у світі є басейн унікальної концентрації нафти і газу Перської затоки. Він охоплює території 11 країн Південно-Західної Азії й має площу майже 3 млн км², десята частина якої розташована на шельфі. Перші родовища нафти там були відкриті на початку ХХ ст., а активна розробка басейну почалася після Другої світової війни. Родовища нафти і газу розташовані у потужному осадовому чохлі Аравійської платформи переважно на глибині 1 – 3 км. З-поміж надпотужних нафтогазоносних родовищ світу (із запасами понад 5 млрд тонн) половина сконцентрована у басейні Перської затоки.
Серед нафтогазоносних басейнів Росії найбільш відомими є Західносибірський та Волго-Уральський. Західносибірський – найбільший за площею нафтогазоносний басейн світу (3,5 млн км²), розміщений в межах потужного осадового чохла молодої платформи на глибині 2 – 3 км. Там видобувається 70 % російської нафти і 90 % природного газу. Басейн почав розроблятися після Другої світової війни. Звідси починаються одні з найдовших у світі газопроводів, якими надходить природний газ до країн Європи. Волго-Уральський басейн розробляється з 20-х рр. ХХ ст. й дає близько чверті російської нафти. Він сформувався на глибині 1,8 – 3,0 км в осадовому чохлі у східній частині Східноєвропейської платформи. Звідси починаються найдовші нафтопроводи, якими нафта надходить до України та інших країн Європи.
В Азії значним є Зондський басейн, у межах якого видобуток ведуть Бруней, Індонезія. Середньоазійський басейн відомий значними родовищами газу у Туркменістані, Казахстані та Узбекистані.
Країни Європи мало забезпечені нафтою і природним газом. Найбільшим серед басейнів є Північноморський, де родовища розробляють Норвегія, Велика Британія, Нідерланди.
В Африці у 50-ті рр. ХХ ст. були відкриті Сахарський нафтогазоносний басейн (площею 2,5 млн км² на території Алжиру, Лівії та Єгипту) та басейн Гвінейської затоки(Нігерія, Габон, Ангола).
Серед нафтогазоносних басейнів Америки найбільшими є Центрально-американський (Карибський) переважно в межах Венесуели та Еквадору;Західноканадський; на території США – Техаський, Аляскинський та Каліфорнійський, а також Мексиканської затоки в межах США та Мексики.
Україна посідає 26-те місце у світі та 3-тє місце в Європі (після Норвегії та Нідерландів) за покладами природного газу, які становлять 0,5 % від світових.
Структура світового видобутку нафти (за даними ОПЕК, 2014 р.)
Видобування та первинна переробка нафти
Нафтова промисловість у світі представлена нафтовидобувною та нафтопереробною. Нафтовидобувна промисловість розвивається в світі від початку XX ст. Нафта нині вважається найефективнішим й найзручнішим видом палива. Близько 75 країн світу розробляють нафтові родовища, зокрема на шельфі – 45. Але більш як половина нафти споживається за межами місць її видобування. Через те нафта стала важливим товаром на світовому ринку, а також предметом політичного тиску. Головними засобами її транспортування є танкери та нафтопроводи. Країни чітко поділено на експортерів та імпортерів нафти. Основними постачальниками нафти на світовий ринок є країни, що розвиваються, а її споживачами – високорозвинуті держави.
90 % покладів та 75 % видобутку нафти нині припадають на країни, що розвиваються. Проте до першої «трійки» за цим показником увійшли Росія, Саудівська Аравія та США, у яких видобувається майже 40 % світових запасів нафти. Але все ж осередком світової нафтової промисловості є країни-члени організації ОПЕК. На них припадає майже 80% запасів, понад 40% видобутку й 45% світового експорту сирої нафти. ОПЕК встановлює квоти видобутку нафти, впливаючи таким чином на рівень цін.
Роль України у світовому видобутку нафти незначна – 0,06 % (46-те місце). Лідером за видобутком нафти серед європейських країн, які в цілому мало забезпечені власними запасами, є Норвегія (понад 2 % світового видобутку). Україна посідає 7-ме місце в Європі за цим показником.
Найбільшими експортерами нафти є країни Перської затоки (дають на світовий ринок понад 30 % нафти), Росія, країни Північної (Алжир і Лівія) та Західної (Нігерія, Габон, Ангола) Африки, Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Еквадор), Південно-Східної Азії (Індонезія, Бруней). Великими імпортерами й споживачами нафти є Японія, країни Європи, США. Експерти, що вивчають ринок нафти, вважають, що залежність основних її споживачів від імпорту зростатиме й надалі.
Нафтопереробна промисловість у світі налічує близько 700 нафтопереробних заводів (НПЗ), які розміщені переважно у високорозвинутих державах. Майже 22 % нафтопродуктів виробляється у США, близько 20 % – у країнах Європи. Проте відчутне поступове переміщення нафтопереробки до країн, що розвиваються. Надпотужні НПЗ вже працюють у Сінгапурі, Індії, Саудівській Аравії, Венесуелі, на Багамських Островах.
Видобування природного газу
Важливого значення у середині XX ст. набув видобуток природного газу. Його роль в енергопостачанні постійно зростає. Вам вже відомо, що родовища природного газу часто розташовуються поряд з нафтовими, переважно в країнах, що розвиваються. Якщо раніше газ вважали шкідливою домішкою у нафті, і він безцільно згоряв у факелах на нафтопромислах, то нині його видобуток неухильно зростає. Доведено, що це – найбільш екологічно чистий вид палива.
Частка найбільших країн у світових запасах природного газу
Природний газ видобувають понад 90 країн світу. Безперечними лідерами є США та Росія, які забезпечують майже 40 % світового видобутку. Найбільшими його експортерами є Росія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Індонезія. Лише 15 % видобутого газу йде на експорт. Основним способом його транспортування в межах материків є газопроводи, якими перевозять майже 80 % газу. Найдовші міждержавні газопроводи перекачують блакитне паливо з Туркменістану до Китаю, з Канади до США, з Нідерландів через Німеччину та Швейцарію до Італії.
Україною проходять магістральні газопроводи«Союз» та «Прогрес», що постачають газ із Росії до європейських країн.
Видобування кам’яного вугілля, нафти та природного газу в Україні
Структура паливної промисловості України
Паливна промисловість забезпечує енергоносіями виробництво, а електроенергетику – сировиною. Передумовою для її розвитку в Україні є різноманітна сировинна база. Проте не всіма видами палива Україна забезпечена однаковою мірою. Наша держава має великі поклади бурого вугілля. До окупації частини територій Донецької та Луганської областей під контролем України були також унікальні поклади кам’яного вугілля. Водночас рівень забезпеченості природним газом становить 20 – 25 %, нафтою – 5 – 7 %.
Головними за значенням галузями паливної промисловості в Україні є вугільна, газова та нафтова. Їх розвиток залежить від географії паливних природних ресурсів, а також від надходження імпортної сировини.
Вугільна промисловість тривалий час була домінуючою у вітчизняній паливній промисловості в зв’язку з багатою сировинною базою. Вона була представлена кам’яно та буровугільною. У зв’язку з військовими діями на Донбасі більша частина покладів кам’яного вугілля опинилася на непідконтрольній українській владі території. Газова та нафтова промисловість частково забезпечені власною сировиною, тому переважно працюють на імпортних ресурсах. Нафтову промисловість поділяють на нафтовидобувну та нафтопереробну. В минулому чільне місце у паливно-енергетичній промисловості України посідала торфова промисловість. Нині торф здебільшого використовують як органічне добриво. На початку 60х рр. ХХ ст. на Кіровоградщині було відкрито найбільше в світі родовище горючих сланців – Бовтиське. Нині воно законсервоване й не розробляється.
Вугільна промисловість
Вугільна промисловість в економіці України має тривалу історію. За походженням та геологічним віком вугілля поділяють на буре (наймолодше), кам’яне (давнє) та антрацит (найдавніше). Чим вугілля старше, тим вища його теплотворна здатність через більший вміст вуглецю. Вугілля, крім того, характеризується зольністю – вмістом у відсотках неспалимого залишку (золи), що утворюється з домішок до вуглецю. Також визначають вміст сірки у вугіллі. За якістю розрізняють кілька марок вугілля. Понад 3/4 вугілля, що його видобувають в Україні, належать до енергетичних, які використовують на ТЕС. Найбільш якісна марка енергетичного вугілля – антрацит (А): його теплотворний коефіцієнт становить 1,2, містить 92 – 97 % вуглецю, горить без полум’я, диму і запаху. Також існує довгополуменева (Д) марка енергетичного вугілля з теплотворним кое фіцієнтом 1, що містить 75 – 90 % вуглецю. Найменш якісним є буре вугілля (Б). Вугілля, що його використовують у чорній металургії, називають коксівним (К). На відміну від енергетичних марок воно під час нагрівання без доступу повітря спершу переходить у пластичний стан, а потім твердне. Воно середнє за геологічним віком, має низьку зольність та низький вміст сірки.
Україна має великі запаси кам’яного та бурого вугілля. Розвідані запаси кам’яного вугілля оцінюють у 15,4 млрд тонн (8-ме місце в світі і 1-ше в Європі), бурого вугілля – 18,5 млрд тонн (6-те місце в світі і 2-ге в Європі після Німеччини). Сучасна вугільна промисловість України зосереджена у Донецькому та ЛьвівськоВолинському кам’яновугільних басейнах та Дніпровському буровугільному басейні.
Видобування кам’яного вугілля
Донецький вугільний басейн (Донбас) був відкритий у 1721 р. російським рудознавцем Григорієм Капустіним поблизу Лисичанська. Там у 1795 р. була споруджена перша в Україні кам’яновугільна шахта. Вугленосні площі в Донбасі становлять понад 150 тис. км², там зосереджено близько 98 % запасів кам’яного вугілля України. З них близько 1/3 припадає на Донецьку область. Вугілля Донбасу дуже якісне: майже 45 % від загальних запасів становить коксівне вугілля, багато висококалорійного антрациту. Геологічні умови розробки вугленосних шарів надто складні: вони залягають тонкими прошарками, чергуючись з пустою породою, і зім’яті в складки в результаті герцинської епохи горотворення. Верхні, зручні для розробки горизонти, виснажено через тривалу експлуатацію басейну. Тепер ведуться розробки на значних глибинах. У деяких шахтах вони сягають 1000 – 1400 м. Негативними ознаками вугілля Донбасу є висока зольність та домішки сірки. Все це визначає високу собівартість вугілля. Існує 275 шахт, з яких діє 154. Значною проблемою є застаріле обладнання шахт, їх висока аварійність, що призводить до великих людських втрат. Незважаючи на існуючі проблеми, Донбас і надалі залишатиметься головним вугільним басейном України.
Львівсько-Волинський басейн є досить важливою паливно-енергетичною базою на заході країни. Він був відкритий у 50-х рр. ХХ ст. й почав працювати у 1952 р. Площа басейну становить близько 10 тис. км². На основі розробки родовищ виникли міста Червоноград, Шахтарськ, Нововолинськ. Нині басейн дає 2% кам’яного вугілля України, яке видобувають шахтним способом. Глибина залягання вугленосних шарів у середньому – 300 – 700 м. Їх товщина невелика: 0,6 – 2,8 м. Існує 21 шахта, з яких нині діє 15. Вони перебувають під контролем компаній «Львівугілля» (17 шахт) та «Волиньвугілля» (4 шахти). У зв’язку з невеликими покладами вугілля в перспективі працюватиме лише 2 шахти. Вугілля басейну – високої якості. Переважають енергетичні марки кам’яного вугілля, близько третини коксівного. Водночас воно високозольне, забруднене сіркою. Вугілля басейну є важливою хімічною сировиною, оскільки придатне для одержання кам’яновугільної смоли, напівкоксу. У цілому собівартість видобутку нижча, ніж на Донбасі.
Максимальні обсяги видобутку кам’яного вугілля в Україні було досягнуто у середині 70-х рр. ХХ ст. – понад 218 млн тонн. З того часу видобуток знизився майже втричі й становив у 2013 р. 88,2 млн тонн. Частина шахт приватизована. Найбільша приватна енергетична компанія, що контролює вугільну промисловість Донбасу, – ДПЕК (Донецька паливно-енергетична компанія), яка створила повний виробничий ланцюг: від видобутку та збагачення вугілля до генерації та продажу електроенергії. Її підприємства розташовані у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях.
Найважливішими сучасними проблемами кам’яновугільної промисловості є технічна відсталість, нерентабельність, зростання собівартості видобутку вугілля. Щорічно на шахтах відбуваються аварії через вибухи газу метану. До цього часу не впроваджуються технології з його утилізації або використання. Вугілля потребує збагачення. З цією метою в басейнах діють десятки збагачувальних фабрик, які є великим джерелом забруднення довкілля. Вони викидають в атмосферу отруйні речовини, нагромаджують відходи вугільної промисловості – терикони. Великих збитків завдають нелегальні міні-шахти Донбасу, так звані копанки. Вони виникли з кінця 90-х років ХХ ст., коли влада почала ліквідацію діючих шахт, і тисячі гірників залишились без роботи. Нелегальний вуглевидобуток сягає 6 млн тонн на рік. У копанках гине багато шахтарів. У зв’язку з окупацією частини Донбасу Україна змушена імпортувати вугілля з Австралії, США, Казахстану, Південної Африки.
Видобування нафти
Незважаючи на те, що в Україні відкрито багато родовищ нафти і природного газу, вона лише частково забезпечує свої потреби в цих видах паливної сировини. Найчастіше райони видобутку нафти і природного газу поєднано.
За видобутком нафти Україна посідає 46-те місце в світі та 7-ме в Європі. За видобутком природного газу відповідно 32-ге та 4-те місця.
У нашій державі склалися три нафтогазоносні регіони:80 % сировини дає Східний, решту – Західний та найбільш перспективний – Південний.
Нафтова промисловість представлена нафтодобувним та нафтопереробним виробництвами, які виникли ще на початку ХІХ ст. у Передкарпатті – значному на той час у світі районі розвитку цієї галузі. Нині цей басейн сильно виснажений.
В основному Східному регіоні виявлено 121 родовище: 17 нафтових, 37 нафтогазових, 67 газових. Нафтові поклади лежать на глибині до 4,5 км, газові – 5 – 5,8 км; нафта малосірчиста, газ – метан. Перша нафта тут була виявлена у 1939 р., а промислова розробка почалася з 1952 р. Сьогодні на Сумщині видобувають половину нафти України. Нафта там залягає на глибині 8 – 9 км.
Великі надії покладають на нові родовища нафти в межах шельфової зони Чорного моря. Там для видобутку нафти використовують свердловини, естакади, плавучі платформи. Нині Україна видобуває 3,6 млн тонн нафти на рік за більшої у 12 разів господарської потреби.
Через низьку забезпеченість на власну нафту Україна залежна від імпортної сировини, яка надходить з Росії нафтопроводами «Дружба» (транзитний до країн Європи) та Придніпровським. Нафтопровід «Одеса – Броди» був споруджений на початку ХХІ ст. для транспортування нафти з Азербайджану та арабських країн до Європи. Він мав стати транзитним у Польщу. Однак він нині працює в зворотному напрямку.
Нафтопереробна промисловість України
В Україні сформувалася потужна нафтопереробна промисловість. Потужність нафтопереробних заводів становить до 80 – 90 млн тонн сирої нафти щороку. Недоліком є застарілі технології та обладнання цих заводів, що призводить до неповної (неглибокої) переробки нафти (50% порівняно з 90% в розвинутих країнах). Для отримання нафтопродуктів необхідні стабілізація та крекінг нафти.
Найбільші в Україні нафтопереробні заводи (НПЗ) виникли на шляхах транспортування нафти:вздовж нафтопроводів Придніпровського, «Дружба», Одеса – Броди та у морських портах. Найбільш потужні з них – у Кременчуку та Лисичанську.
Кременчуцький нафтопереробний завод – найбільше підприємство з виробництва нафтопродуктів в Україні. Заснований у 1966 р., Кременчуцький НПЗ забезпечував понад 30 % українського ринку нафтопродуктів. Нині це єдиний НПЗ, що працює в Україні і переробляє 7 тис. тонн нафти за добу, що у декілька разів нижче за його проектну потужність. Підприємство займає вигідне географічне положення, перебуваючи в центрі України і використовуючи розвинуту транспортну мережу.
Лисичанський нафтопереробний завод (ПАТ «ЛІНІК») – наймолодший з НПЗ України. Працює з 1976 р. До початку 90-х ХХ ст. Лисичанський НПЗ відігравав провідну роль у вітчизняній нафтопереробці. Проте надалі обсяги переробки почали знижуватися, а заборгованість підприємства зростати. У 2000 р. було продано НПЗ російській компанії ТНК. Тому до 80% бензину та до 60% скрапленого газу, що вироблялися на заводі, йшли на експорт, головним чином у Росію.
Нафтопереробні заводи також споруджені у Дрогобичі, Херсоні, Одесі, Бердянську, Львові, Надвірній. Однак нині вони тимчасово припинили свою роботу. Одеський нафтовий термінал – перспективний шлях надходження нафти морем.
Видобування природного газу
Газова промисловість є досить молодою і перспективною галуззю в Україні. Вона почала розвиватись з 50-х років ХХ ст. і на сьогодні задовольняє власні потреби в природному газі на 20 – 25%. Решта природного газу імпортується. Донедавна основними постачальниками газу в Україну були Росія та Туркменістан. Нині через необґрунтовано високі ціни на російський газ наша держава одержує блакитне паливо з європейських країн у реверсному режимі. Крім того, взято курс на заощадження природного газу та заміну його іншими видами палива.
Великі надії покладаються на сланцевий газ – природний газ (до 95% метану), що міститься у незначних кількостях (2 – 3% об’ємних) в глинистих осадових гірських породах на глибинах від 1 до 5 – 6 км. Поклади сланцевого газу містяться у невеликій кількості всередині низькопорожнистих порід змішаного походження. Для його видобутку використовують горизонтальне буріння і гідророзрив пласта, що забруднює підземні води. В світі розвідано 48 сланцевих басейнів у 38 країнах світу. В Україні перспективними газоносними районами є Юзівська (в межах Харківської та Донецької областей) та Олеська площі (на території Львівської, Тернопільської та Івано Франківської областей). Досліджені й оцінені обсяги сланцевого газу в Україні становлять 1,2 трлн куб. м, що ставить Україну на 4-те місце в Європі за запасами цього палива після Польщі, Франції та Норвегії.
12 січня
Тема уроку: Мінеральні ресурси та
ресурсозабезпеченість
План роботи.
1. Опрацювати параграф 17. Згадати з попереднього матеріалу, які ресурси належать до мінеральних, як розрізняють природні ресурси за вичерпністю.
Вивчити поняття "ресурсозабезпеченість" та запам`ятати формули за якими можна зробити розрахунки. Уважно розглянути мал. 67 підручника та охарактеризувати класифікацію мінеральних ресурсів за використанням. Визначити особливості поширення мінеральних ресурсів та зв`язок їх утворення їз рельєфом і корисними копалинами. Пояснити особливості розміщення видобувної промисловості. Поміркуйте, чому окремі країни, що володіють багатим ресурсним потенціалом, не досягли успіхів в економічному розвитку.
2. Переглянути наступну презентацію.
3. Опрацювати навчальний матеріал.
Мінеральні ресурси.
Використання мінеральних ресурсів та їх господарська класифікація
Мінеральні ресурси, або корисні копалини, є основою для розвитку головної сфери матеріального виробництва – промисловості. Більшість їх видів належить до вичерпних та невідновлюваних. Протягом тривалого періоду, від епохи Середньовіччя до промислових революцій XVIII – XIX ст., основу мінеральносировинної бази людства становили переважно руди металів, а саме: мідь, золото, залізо, срібло, олово, свинець, ртуть. Крім того, досить широкий попит був на виробне й коштовне каміння. З середини XX ст. у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу мінерально-сировинна база значно розширилася. Символами нашого часу стали кольорові метали: алюміній, титан, кобальт, берилій, літій та інші речовини, без яких неможливо уявити розвиток найсучасніших виробництв. Щорічно зростає на 10 – 15 % попит у високотехнологічному виробництві на рідкісноземельні метали: церій, лантан, скандій, самарій, європій, ітрій, тулій, лютецій та інші. Відкриті наприкінці ХVІІ ст., вони одержали назву через те, що помилково вважалося, що їх вміст у земній корі є малим. Зростає видобуток благородних металів.
Нині найбільше використовують понад 200 видів мінеральної сировини, в тому числі в Україні близько 50. За використанням розрізняють паливно-енергетичні (горючі), рудні (металічні) та нерудні ресурси. Паливно- енергетичні корисні копалини використовують для одержання теплоти та енергії. З рудних виплавляють метали. Серед нерудних виокремлюють хімічну, технічну та будівельну сировину.
Ресурсозабезпеченість
Природні ресурси розміщені на планеті нерівномірно. Розміщення і структуру окремих видів ресурсів вивчає географія природних ресурсів. Вона дає їм економічну оцінку, визначає ресурсозабезпеченість, а також розглядає питання їх відновлення, раціонального використання та охорони.
Ресурсозабезпеченість – кількісне відношення між обсягом відомих запасів природних ресурсів та розмірами їх використання.
Отже, забезпеченість ресурсами залежить, з одного боку, від їх запасів, а з іншого, від обсягів і темпів їх використання. Для визначення, на скільки років вистачить тих чи інших видів природних ресурсів, користуються формулою:
Якщо ресурсозабезпеченість обчислюють у роках, то це дає уявлення, на скільки їх вистачить за сучасних темпів використання. Наприклад, відомі світові запаси усіх видів паливних ресурсів оцінюють у 14,81 трлн тонн. За сучасного рівня видобутку їх вистачить більш ніж на 1 000 років. Але через зростаючі обсяги використання ресурсозабезпеченість може скоротитися у кілька разів. Проте запаси різних видів паливних ресурсів неоднакові.
Закономірності поширення мінеральних ресурсів
За походженням мінеральні ресурси бувають магматичними, осадовими та метаморфічними, тому їх розміщення тісно пов’язане з будовою земної кори.
до щитів давніх платформ приурочені родовища гірських порід переважно магматичного походження: залізні руди, уранові руди, руди більшості кольорових металів, алмази, граніт;
у чохлах давніх та молодих платформ є великі запаси порід осадового походження: нафти, природного газу, кам’яного та бурого вугілля, кухонної та калійних солей, фосфоритів тощо;
у поясах складчастості містяться запаси мінеральних ресурсів переважно магматичного походження: руди більшості кольорових металів, самородна сірка;
в передгірних прогинах у шарах осадових порід знаходять нафту, природний газ, солі.
18, 22 травня
Підготовка до підсумкового контрольного тестування, яке відбудеться 9-Б 25.05. 9-А 28.05
План роботи.
1. Пригадати, чому наукова та освітня діяльність належить до третинного сектору економіки, як розвиток науки й освіти впливає на розвиток суспільства. Опрацювати параграф 41, 42, 43. З`ясувати які напрями науково-технічного прогресу є пріорітетними в сучасному світі. Охарактеризувати технополіс, які перспективи їх розвитку в Україні. Визначити які навчальні заклади України є серед кращих у світі. З`ясувати, що таке фінанси, офшорні зони, аутсорсинг. Пояснити як позначився вплив глобалізації на розміщення фінансових установ у світі. Назввати країни-лідери на світовому ринку IT-послуг та IT-аутсорингу. Повторити параграф 31-40.
2. Переглянути наступну презентацію та навчальне відео.
Я случайно отправил тест не доделав его, что мне сделать что бы заново его пройти?
ОтветитьУдалитьумереть
Удалитьахаха
Удалитьахаха, ок
Удалить