1. Пригадати, що таке літосфера, яка відмінність між материковою та океанічною літосферними плитами. Опрацювати параграф 9. Уважно розглянути мал. 41 с. 49 підручника та з`ясувати які є екологічні властивості літосфери. Визначити, що таке геоглогічне середовище людства та де проходять його межі.Уважно опрацювати мал. 43, 44 с. 51 підручника та згадати тектоніку літосферних плит. Пояснити, що таке вулканізм які його наслідки. З`ясувати як виникають землетруси, що таке екзогенні та ендогенні процеси та яка між ними різниця. Опрацювати письмово в робочому зошиті рубрику: "Шукаю в інтернеті".
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Опрацювати наступний матеріал:
Літосферні плити
Літосферні плити – величезні блоки земної кори, завтовшки від 60 до 100 км, розмежовані велетенськими тріщинами. Сили, що здатні рухати плити літосфери, зароджуються всередині нашої планети. Тому їх називають внутрішніми (ендогенними) силами Землі. Вони виникають під час розпаду радіоактивних речовин і переміщення розплавленої речовини у верхній мантії. Внутрішні сили штовхають літосферні плити, і вони рухаються вздовж розломів. Майже 90% планети покривають вісім найбільших літосферних плит: Євразійська, Африканська, Австралійська, Тихоокеанська, Індостанська, Антарктична, Північно-Американська, Південно-Американська. До плит середнього розміру відносяться Аравійська, Хуан де Фука, Кокос і ряд інших, також є безліч малих плит.
Розрізняють повільні горизонтальні і вертикальні рухи земної кори.
Найбільш значними є горизонтальні рухи літосферних плит. Рухаючись, плити здатні зближуватися, розсуватися або зміщуватися одна відносно одної. Якщо плити зближуються, то під час зіткнення їхні краї зминаються в складки і на поверхні утворюються гори. Наприклад, на стику плит Індо-Австралійської і Євразійської виникли гори Гімалаї. Якщо ж стикаються материкова і океанічна плити, то океанічна, що має більшу щільність, занурюється під материкову. Тоді на материку так само виникають гори, а уздовж узбережжя – глибоководні западини (жолоби). Наприклад, на стику плит Наска і Південноамериканської виникли гори Анди та Перуанський і Чилійський глибоководні жолоби.
Якщо плити розсуваються, то утворюються розломи. Найбільше розломів виникає на дні океанів, де земна кора тонша. Розломами розплавлена речовина мантії піднімається з надр. Вона розштовхує краї плит, виливається і застигає, заповнюючи простір між ними. Так у місцях розривів на дні океану відбувається нарощення земної кори. Там утворюються нові ділянки земної кори у вигляді гігантських валоподібних підняттів, які називають серединно-океанічними хребтами. Наприклад, при розсуванні Південноамериканської і Африканської плит на дні Атлантичного океану утворився Південноатлантичний серединно-океанічними хребет. Отже, під океанами земна кора безперервно оновлюється. Тріщини, які утворюються вздовж серединно-океанічних хребтів називають рифтами.
Внутрішні сили Землі викликають і вертикальні рухи: повільні підняття і опускання окремих ділянок земної кори. Наприклад, північна частина Скандинавського півострова піднімається на 1 см за рік, а море відступає. В Україні найбільші підняття зафіксовано на сході Кіровоградської і півночі Житомирської областей – майже 9 мм/рік. У той же час узбережжя Чорного моря в районі Одеси опускається зі швидкістю майже 1 см/рік. Вертикальні рухи відбуваються дуже повільно, але постійно й повсюдно. Підняття ділянок з часом змінюється опусканням і навпаки. Тому вертикальні рухи називають коливними рухами земної кори. Такі рухи відбуваються дуже повільно – від 2 до 10 см на рік.
Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки.
Тектонічні структури
Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки. Відносно стійкі ділянки називаються платформами. Це літосферні плити, що лежать в основі материків й океанічних западин. Рухомими ділянками є зони швів між відносно стійкими плитами. Ці зони досить вузькі, але простягаються на тисячі кілометрів. Тому їх називають сейсмічними поясами (з грецької “сейсмос” – коливання). Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах).
Платформи мають двохярусну будову – нижній шар – кристалічний фундамент, утворений магматичними і метаморфічними породами, а верхній – чохол – складений осадовими породами. Ділянки платформ перекриті осадовими породами називають плитами, а ділянки платформ, де на поверхню виступають тверді докембрійські породи називаються щитами.
Розрізняють давні (докембрійські) платформи, утворені в архейську і протерозойську ери (1,5-4 млрд. р) і молоді платформи утворені 500 млн. р. тому.
Платформам відповідають рівнини, а областям складчастості (рухомим областям, сейсмічним поясам) – гори.
Якщо одна ділянка піднімається відносно сусідніх, то утворюється горст, якщо опускається – грабен.
Землетруси – це підземні поштовхи, що супроводжуються коливаннями земної поверхні. Їх викликають внутрішні сили Землі, що рухають літосферні плити. Ці сили спричиняють глибинні розриви земної кори. В зоні розриву миттєво зрушується земна кора. Упродовж кількох секунд товщі гірських порід зміщуються на кілька сантиметрів або навіть метрів у горизонтальному або вертикальному напрямках. Це породжує раптовий підземний поштовх.
Місце в надрах, де виникає розрив і зміщення земної кори, називається осередком (гіпоцентром) землетрусу. Він може розташовуватися на різних глибинах – від кількох десятків до 700 км. Від глибини залежить сила струсу земної поверхні: чим глибше, тим слабше. Від осередку в усі боки поширюється потужна сейсмічна хвиля. Поширюється коливання гірськими породами дуже швидко – до 7 км/с.
Над осередком на поверхні Землі знаходиться епіцентр землетрусу (з грецького “епі” – над). В епіцентрі сила поштовхів найсильніша. З віддаленням від нього вона зменшується. Сейсмічна хвиля охоплює величезні площі. Якщо епіцентр землетрусу розташовується на дні моря, то виникають моретруси. Тоді великі ділянки дна можуть швидко опуститися. Це в свою чергу спричиняє потужні велетенські хвилі – цунамі. Вони з великою руйнівною силою обрушуються на узбережжя, знищуючи все на своєму шляху.
Для оцінювання їх сили використовують 12-бальну шкалу (шкалу Ріхтера). Поштовхи силою в 1–3 бали відносять до слабких (їх відчувають тільки сейсмографи). Землетруси силою в 6 балів вважаються сильними (спостерігаються легкі пошкодження будівель), в 7 – дуже сильними (тріскаються будівлі), в 11–12 балів – катастрофічними (руйнується майже все). Щороку на Землі стається близько 100 тис. землетрусів. Катастрофічні землетруси бувають рідко – в середньому раз на кілька років. Щорічно в світі від них гине близько 10 тис. людей.
Землетруси вивчає наука сейсмологія. В різних країнах світу сейсмологи проводять спостереження за поведінкою земної кори. Їм допомагають прилади-сейсмографи.
Землетруси виникають на межах літосферних плит, у місцях їх розривів і зіткнення – вдовж розломів земної кори. Часто такі місця збігаються з гірськими районами (гори Кавказу, Середньої Азії, Північної і Південної Америки). Вони зосереджені в сейсмічних поясах Землі – Тихоокеанському, Середземноморському і Атлантичному. В Україні землетруси бувають у Карпатах (силою до 9 балів) і Криму (до 7 балів).
08 листопадаонлайн-урок о 12:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:Географічна оболонка Землі.
План роботи.
1. Пригадати, що таке географічна оболонка, які її складові. Опрацювати параграф 8. Уважно розглянути мал. 39 с. 45 підручника та з`ясувати де проходять межі географічної оболонки. Визначити, основні властивості географічної оболонки та пояснити у чому виявляється її цілістність.Уважно опрацювати мал. 40 с. 47 підручника та з`ясувати які науки вивчають антропосферу. Пояснити сучасний єтап розвитку географічної оболонки.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
2. Опрацювати наступний матеріал:
Географічна оболонка — комплексна оболонка Землі, що утворилася внаслідок взаємопроникнення і взаємодії окремих геосфер — літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери.
Верхня межа її проходить на висоті 50 км над поверхнею Землі, нижня — під океанами на 5 км нижче від їхнього дна.
Потужність географічної оболонки досягає 60-65 км.
Характерна особливість географічної оболонки — наявність речовини в трьох агрегатних станах: твердому, рідкому й газоподібному. Основні види енергії, що зумовлюють розвиток географічної оболонки, надходять від Сонця та пов'язані з внутрішньою будовою Землі.
Географічній оболонці притаманні цілісність, зумовлена безперервним кругообігом речовини та енергії між складовими її частинами; нерівномірність розвитку в просторі й часі, зокрема ритміка процесів і явищ (добова і сезонна), зумовлена головним чином астрономічними і геофізичними факторами, безперервність розвитку.
Зональність – закономірна зміна природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів. У горах спостерігається інша закономірність – висотна поясність – зміна природних компонентів з висотою: від підніжжя до вершини.
Комплекс – (з латинської – поєднання, сукупність складників, що становлять єдине ціле).
Кожний природний комплекс (ПК) утворений із взаємопов’язаних природних компонентів: гірських порід, повітря, води, ґрунтів, рослин і тварин.
Географічна оболонка – найбільший природний комплекс, що охоплює всю земну кулю.
Географічні пояси – це найбільші зональні природні комплекси, які широкими смугами простягаються у широтному напрямку і змінюють один одного від екватора полюсів. Вони різняться між собою кількістю тепла, переважаючими повітряними масами і пануючими вітрами.
Їх є 13: екваторіальний, два субекваторіальних, два тропічних, два субтропічних, два полярних, субарктичний і субантарктичний, арктичний і антарктичний.
Природні зони – території, що виділяються різним співвідношенням тепла і вологи в межах одного географічного поясу.
Екологічні проблеми– проблеми, пов’язані з порушенням зв’язків у середовищі існування всього живого.
Природні ресурси – багатства природи, які людина використовує в господарській діяльності.
Всі природні ресурси поділяють на дві групи: вичерпні і невичерпні.
Використання вичерпних природних ресурсів приводить до їх зменшення або повного зникнення. Вичерпні ресурси можуть бути відновними і невідновними. Відновлювані ресурси здатні самовідновлюватися за порівняно короткий час. До них належать вода, ґрунт, рослинність, тваринний світ. Невідновлювані ресурси – це такі вичерпні ресурси, що не здатні до самовідновлення. До них належать корисні копалини: нафта, газ, вугілля, рудні і нерудні корисні копалини.
До невичерпних природних ресурсів відносять сонячна енергія, енергія вітру, внутрішньоземне тепло, енергія припливів. Вони вважаються невичерпними, тому що їх використання не призводить до зменшення запасів.
01 листопада
Тема уроку:Географічні наслідки параметрів і рухів Землі
як планети.
План роботи.
1. Пригадати, яку форму має Земля. Опрацювати параграф 7. Уважно розглянути мал. 32 с. 39 підручника та з`ясувати що таке геоїд. Визначити, основні види часу. Пояснити, принцип освітленості на Землі.Уважно опрацювати мал. 34 с. 41 підручника та з`ясувати дію сили Коріоліса. Пояснити змінюваність висоти сонця над горизонтом і тривалості світового дня. В робочому зошиті виконати дослідження (на вибір), с. 44 підручника. Виконати контурні карти с. 3, 4, 5.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
2. Опрацювати наступний матеріал:
Форма і розміри Землі
Перші припущення про форму Землі висловлювали ще древні греки (Піфагор). Наукові докази кулеподібності нашої планети приведені в працях Арістотеля (384 322 р.р. до н.е.), який пояснював природу місячних затемнень тінню, яку відкидає на Місяць Земля. У ХVІІІ ст. англійський фізик І.Ньютон показав, що внаслідок сумісної дії сил гравітації та відцентрових сил, що виникають при обертанні планети, вона повинна бути сплюснутою біля полюсів.
Тепер встановлено, що полярний радіус приблизно менший від екваторіального на 21 км (Rп =6357 км, Rе =6378 км). Така фігура Землі дістала назву геоїд. Поверхня геоїда співпадає з поверхнею води у Світовому океані, подумки проведеною і під материками.
Площа земного геоїда складає біля 510 млн. км², об'єм 1,083 млдр. км3.
Довжина кола земного меридіана 40009 км, довжина екватора 40076 км.
Середній діаметр Землі становить 12 750 км.
Обертається навколо Сонця зі швидкістю 30 км/с, або 108 000 км/год.
Вісь Землі має нахил 66.5°
Період обертання навколо осі — 23 години 56 хвилин 4 секунди.
У різних точках Землі швидкості обертання не однакові. Максимальна швидкість на екваторі — 464 м/с, на полюсах вона дорівнює нулю, а столиця України — Київ — обертається приблизно зі швидкістю 260 м/с. Цього руху ми не помічаємо тому, що разом із нами обертається все, що знаходиться на Землі.
Земля рухається і навколо Сонця по своїй орбіті зі швидкістю 29,7 км/с, здійснюючи повний оберт за 365 діб 5 годин 48 хвилин 48 секунд. Цей час ми називаємо зоряним роком. Проте підраховувати роки з такою кількістю неповних діб незручно. Тому календарним роком вважають рік, який має 365 діб. А з годин, хвилин та секунд, що залишилися, через чотири роки до лютого додають ще одну добу. Такий рік називають високосним. У ньому 366 діб. З цим рухом пов’язана зміна пір року.
Розподіл сонячного світла і тепла на Землі
Земна вісь має нахил. Під час руху Землі навколо Сонця кут нахилу не змінюється. Завдяки цьому Земля повертається до Сонця більше то Північною, то Південною півкулею. Від цього змінюється кут падіння сонячних променів на земну поверхню. І відповідно більше освітлюється та нагрівається то одна, то інша півкуля.
По поверхні кулястої Землі сонячне тепло і світло розподіляються нерівномірно. Це пояснюється тим, що кут падіння променів на різних широтах різний.
Земна вісь нахилена до площини орбіти під кутом. Своїм північним кінцем вона спрямована в бік Полярної зорі. Сонце завжди освітлює половину Землі. При цьому більше освітлюється то Північна півкуля (і день там триває довше, ніж у іншій півкулі), то, навпаки, Південна. Двічі на рік обидві півкулі бувають освітлені однаково (тоді й тривалість дня в обох півкулях однакова).
Коли Земля звернена до Сонця Північним полюсом, тоді воно більше освітлює і нагріває Північну півкулю. Дні стають довші за ночі. Настає тепла пора року - літо. На полюсі і в приполярній частині Сонце світить цілодобово і не заходить за горизонт (ніч не настає). Це явище називається полярний день. На полюсі він триває 180 діб (півроку), але чим далі на південь, тим його тривалість зменшується до однієї доби на паралелі 66,5° пн. ш. Цю паралель називають Північним полярним колом. Південніше цієї лінії Сонце вже опускається за горизонт і зміна дня і ночі відбувається у звичному для нас порядку - щодоби. 22 червня сонячні промені падатимуть прямовисно (під найбільшим кутом - 90°) на паралель 23,5 пн. ш. Цей день буде найдовшим, а ніч найкоротшою в році. Цю паралель називають Північними тропіком, а день 22 червня - літнім сонцестоянням.
У цей час Південний полюс відвернутий від Сонця і воно менше освітлює і нагріває Південну півкулю. Там зима. На полюс і приполярну частину протягом доби сонячні промені зовсім не потрапляють. Сонце не з’являється з-за горизонту і день не настає. Це явище називається полярна ніч. На самому полюсі вона триває 180 днів, а чим далі на північ, тим стає коротшою до однієї доби на паралелі 66,5° пд. ш. Цю паралель називають Південним полярним колом. Північніше від неї Сонце вже з’являється на горизонті і зміна дня і ночі відбувається кожної доби. 22 червня день буде найкоротшим у році. Для Південної півкулі він буде зимовим сонцестоянням.
Через три місяця, 23 вересня, Земля займе таке положення відносно Сонця, коли сонячні промені однаково освітлюватимуть як Північну, так і Південну півкулю. Прямовисно сонячні промені падають на екваторі. На всій Землі, окрім полюсів, день дорівнюватиме ночі (по 12 год). Цей день називають днем осіннього рівнодення.
Ще через три місяці, 22 грудня до Сонця повернеться Південна півкуля. Там настане літо. Цей день буде найдовшим, а ніч - найкоротшою. У приполярній області настане полярний день. Промені Сонця прямовисно падатимуть на паралель 23,5° пд. ш. Натомість, у Північній півкулі буде зима. Цей день буде найкоротшим, а ніч найдовшою. Паралель 23,5° пд. ш. називають Південним тропіком. а день 22 грудня - зимовим сонцестоянням.
Ще через три місяці, 21 березня, знову обидві півкулі будуть освітлені однаково, день буде рівний ночі. Промені сонця прямовисно падатимуть на екваторі. Цей день називають весняним рівноденням.
Для визначення полуденної висоти Сонця застосовують формули:
для Північної півкулі
В день літнього сонцестояння 22 червня h0 = 90°- ϕ + 23°26'
В день зимового сонцестояння 22 грудня h0 = 90°- ϕ - 23°26'
у дні рівнодення 21 березня і 23 вересня h0 = 90°- ϕ
для Південної півкулі
В день літнього сонцестояння 22 грудня h0 = 90°- ϕ + 23°26'
В день зимового сонцестояння 22 червня h0 = 90°- ϕ - 23°26'
у дні рівнодення 21 березня і 23 вересня h0 = 90°- ϕ
де h0 - полуденна висота Сонця
ϕ - географічна широта даного місця
Теплові пояси Землі
Нерівномірне нагрівання земної поверхні обумовлює різні температури повітря на різних широтах. Широтні смуги з певними температурами повітря називаються тепловими поясами. Пояси різняться між собою кількістю тепла, що надходить від Сонця. їх простягання залежно від розподілу температур добре ілюструють ізотерми (від грецького “ізо” - однаковий, “терма” - тепло). Це лінії на карті, що з’єднують точки з однаковою температурою.
Жаркий пояс розміщений обабіч екватора, між Північним і Південним тропіками. Він обмежений з обох боків ізотермою +20 °С. Цікаво, що межі поясу співпадають з межами поширення пальм на суходолі і коралів в океані. Тут земна поверхня отримує найбільше сонячного тепла. Двічі на рік (22 грудня і 22 червня) опівдні сонячні промені падають майже прямовисно (під кутом 90°). Повітря від поверхні сильно нагрівається. Тому там жарко протягом року.
Помірні пояси (в обох півкулях) примикають до жаркого поясу. Вони простяглися в обох півкулях між полярним колом і тропіком. Сонячні промені там падають на земну поверхню з деяким нахилом. Причому, чим північніше, тим нахил більший. Тому сонячне проміння менше нагріває поверхню. У результаті менше нагрівається і повітря. Ось чому в помірних поясах холодніше, ніж у жаркому. Сонце там ніколи не буває в зеніті. Чітко виражені пори року: зима, весна, літо, осінь. При цьому чим ближче до полярного кола, тим зима триваліша і холодніша. Чим ближче до тропіка, тим триваліше і тепліше літо. Помірні пояси з боку полюсів обмежує ізотерма найтеплішого місяця +10 °С. Вона є межею поширення лісів.
Холодні пояси (північний і південний) обох півкуль лежать між ізотермами +10 °С і 0 °С найтеплішого місяця. Сонце там взимку по кілька місяців не з’являється над горизонтом. А влітку, хоча й не заходить за горизонт місяцями, проте стоїть дуже низько над горизонтом. Його промені лише ковзають поверхнею Землі і нагрівають її слабо. Поверхня Землі не лише нагріває, а й охолоджує повітря. Тому температури повітря гам низькі. Зими холодні та суворі, а літо коротке і прохолодне.
Два пояси вічного холоду (північний і південний) оконтурюються ізотермою з температурами всіх місяців нижче 0 °С. Це царство вічних снігів і льоду.
25 жовтня онлайн-урок о 12:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку: Сучасні картографічні джерела.
План роботи
1. Пригадати, чим відрізняються карти минулого, сучасні карти та інші види геозображень. Опрацювати параграф 6. Уважно розглянути мал. 26 с. 32 підручника та з`ясувати основні переваги цифрових карт. Визначити, особливості картографічних джерел та інтернет-сервісів. Пояснити, принцип роботи з навігаційними картами.Уважно опрацювати мал. 28 с. 34 підручника та з`ясувати переваги ГІС-технологій. Пояснити з якою метою здійснюють дистанційне зондування Землі. В робочому зошиті виконати дослідження (на вибір), с. 37 підручника.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
27 квітня онлайн-урок о 9:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:Види промислового виробництва експортного
спрямування.
План роботи.
1. Пригадати, три основні сектори національної економіки. Опрацювати параграф 30. Уважно розглянути мал. 108 с. 176 підручника та з`ясувати структуру виробництва електричного струму за регіонами України. Охарактеризувати роль АЕС у виробництва електричного струму і Україні. Пояснити, технологічний цикл розробленняі виробництва літакіів в Ураїні.Уважно опрацювати мал. 109 с. 177 підручника та з`ясувати тенденцію розвитку виробництва сільськогосподарської техніки в країні.
Опрацювати письмово розділ "Генерую ідеї", с. 158 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
2. Опрацювати наступний матеріал:
Структура електроенергетики України
Електроенергетика є важливим складником паливно-енергетичної промисловості та базовим виробництвом в економіці країни. Вона є однією з найстаріших видів господарської діяльності в Україні. Електроенергетика включає всі типи електростанцій та електромережне господарство. Вони забезпечують виробництво, передачу та розподіл електроенергії між окремими споживачами. Найбільшими споживачами електроенергії в Україні є промисловість (близько 2/3 ), побут (понад 1/4), транспорт (майже 1/10), сільське господарство та будівництво.
Виробництво електроенергії в Україні ґрунтується на використанні атомної енергії (АЕС), спалюванні вугілля, мазуту, природного газу (ТЕС), використанні енергії води (ГЕС), сонця (СЕС) та вітру (ВЕС). Значення різних типів електростанцій у ПЕБ України за останні 25 років суттєво змінилося. Тривалий час переважали ТЕС, на які на початку 90-х рр. ХХ ст. припадало майже 3/4 усього виробництва електроенергії. Через зростання цін на імпортний природний газ, а потім через військові дії і втрату контролю над вугільними шахтами Донбасу значно зросла роль атомної енергетики. Роль гідроенергетики є допоміжною. АЕС та ГЕС перебувають у власності держави. Більшість ТЕС мають приватних власників. Проводяться роботи з розширення видів використання ВДЕ: перш за все вітрової та сонячної. Україна є великим виробником та одночасно споживачем електроенергії. За останні роки наша держава зменшила виробництво електроенергії на 10%. У 2015 р. було одержано 163,7 млрд кВт· год, що становить 0,8% світового виробництва. За цим показником Україна посіла 23-тє місце в світі та 6-те місце в Європі після Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії та Іспанії. За споживанням електроенергії на одну особу Україна на 56-му місці в світі (3550 кВт· год за рік на 1 особу) та 33-му в Європі. Через не раціональне використання електроенергії, енергозатратне виробництво, що використовує застаріле обладнання, наша держава є одним з найбільших споживачів електроенергії у Європі. Так, наприклад, Україна споживає вдвічі більше електроенергії з розрахунку на кожний долар ВВП, ніж Німеччина. Тому на державному рівні необхідна програма енергозбереження.
КОНКУРЕНТНІ ПЕРЕВАГИ УКРАЇНИ НА СВІТОВИХ РИНКАХ ПРОДУКЦІЇ ВАЖКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
Сучасні тенденції та регіональні відмінності
розвитку енергетики в Україні
Україна є великим виробником і водночас споживачем електроенергії. У 2018 р. було одержано 163,7 млрд кВт·год, що становить 0,7% світового виробництва (27-місце в світі та 8-ме місці в Європі). Найбільшими споживачами електроенергії в Україні є промисловість (близько 2/3), побут (понад 1/4), транспорт (майже 1/10), сільське господарство та будівництво. Виробництво електроенергії в країні ґрунтується на використанні атомної енергії (АЕС), спалюванні вугілля, мазуту, природного газу (ТЕС), використанні енергії води (ГЕС), сонця (СЕС) та вітру (ВЕС). Значення різних типів електростанцій у паливно-енергетичному балансі України за останні 25 років суттєво змінилося. Тривалий час переважали теплові електростанції. Через зростання цін на імпортний природний газ, а потім через військові дії та втрату контролю над вугільними шахтами Донбасу значно зросла роль атомної енергетики. Роль гідроенергетики є допоміжною. Проводяться роботи з розширення використання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ).
У країні велике значення має атомна енергетика. Роботою АЕС керує державне підприємство «Енергоатом», якому підпорядковуються чотири АЕС: Запорізька (найпотужніша електростанція в Європі й 3-тя за потужністю серед АЕС у світі), Південноукраїнська, Рівненська та Хмельницька. За встановленою потужністю ядерних енергоблоків Україна посідає 7-ме місце в світі. На діючих АЕС працює 15 енергоблоків загальною потужністю понад 13,8 млн кВт. Планується доведення частки виробництва електроенергії на АЕС до 60%.
Теплові електростанції використовують різні види переважно імпортного палива: вугілля, мазут, природний газ. Основними в розміщенні ТЕС є споживчий та сировинний чинники з переважанням першого. Оскільки ТЕС є найбруднішим джерелом енергії, то обираючи місце для її будівництва, враховують екологічний чинник. Концентруються теплові електростанції (ТЕС) у великих промислових районах або біля великих міст, тому основними двома «кущами» зосередження ТЕС в Україні є Донбас (Вуглегірська, Старобешівська, Кураховська, Зуївська, Слов’янська, Луганська) та промислове Придніпров’я (Запорізька, Криворізька, Придніпровська). З віддаленням від промислових районів кількість ТЕС зменшується. Так, потужні ТЕС збудовано біля Києва (Трипільська), Харкова (Зміївська), на Вінниччині (Ладижинська), на Прикарпатті (Бурштинська, Добротвірська).
Гідроелектростанції (ГЕС) відіграють в економіці України допоміжну роль. Вони дають лише 7,5% електроенергії України. Великі ГЕС зведено на Дніпрі (каскад із шести ГЕС) та Дністрі. Для покриття пікових навантажень працюють гідроакумулятивні електростанції (ГАЕС): Ташлицька, Київська, Дністровська.
В останні десятиліття в нашій державі посилився інтерес до використання невичерпних природних ресурсів, що не завдають шкоди навколишньому середовищу. Однак, поки на них припадає 1,7% виробленої в країні електроенергії. ВДЕ розпочато в південних частинах країни. Так, сонячні електростанції (СЕС) займають значні площі малопридатних для сільськогосподарського використання земель в Одеській області та Автономній Республіці Крим. У південній та західній частинах країни діють вітрові електростанції. Перспективним щодо розвитку вітрової енергетики є район Українських Карпат. В Україні є певні можливості для розвитку геотермальної енергетики, що використовує внутрішнє тепло Землі. Перша дослідна ГеоЕС зведена біля Ужгорода для теплопостачання теплично-парникового комбінату та тваринницької ферми.
Замкнутий технологічний цикл
розроблення й виробництва літаків в Україні
За рівнем розвитку літакобудування Україна належить до найбільш розвинутих держав світу. Центрами авіаційної промисловості є Київ і Харків. Українське державне підприємство «Антонов» випускає одні з найкращих у своєму класі літаки, а також космічні літальні апарати. Саме на цьому підприємстві було створено найбільші в світі вантажні літаки: серійний літак «Руслан» (АН-124), який підіймає 150 т та одиничний екземпляр літака «Мрія» (АН-225), вантажомісткістю 250 т!Двигуни для літаків складають на одному з провідних у світі підприємств цього профілю – «Мотор Січ» у Запоріжжі.
Виробництво авіаракетної техніки
Україна відома розробками та виробництвом бойових ракетних комплексів і ракетно-космічних систем, що їх створюють на Південному машинобудівному заводі (м. Дніпро), який входить до холдингової компанії «Державне космічне агентство України». На підприємстві налагоджено серійне виробництво супутників і космічних систем «Зеніт» – ракетно-космічних комплексів для виведення на орбіту корисного вантажу масою до 12 т. Україна бере участь у Міжнародній програмі «Морський старт», у рамках якої здійснено десятки успішних запусків ракети-носія «Зеніт-3SL» із закордонними комерційними супутниками. На Південному машинобудівному заводі («Південмаш») створили шасі для вітчизняних літаків Ан-140 та Ан-148 розробки ДП «Антонов».
Науковим осередком «Південмашу» є ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. Михайла Янгеля». Напрямами його діяльності є проектування ракет космічного призначення («Циклон», «Зеніт», «Дніпро», «Маяк», «Антарес»), бойових ракетних комплексів (Р-12, Р-14, Р-16, РТ-20П, Р-36 та інші), космічних апаратів (супутників різного призначення, в т. ч. для дистанційного зондування Землі), двигунів. До інноваційних проектів КБ «Південне» належать, зокрема, система антиастероїдного захисту, космічна сонячна електростанція «Сонячний ключ», туристичний космічний апарат тощо.
Через зменшення фінансування дослідницьких програм і скорочення замовлень «Південмаш» почав складати цивільну продукцію: трактори марки «ЮМЗ», що їх експортує до 11 країн світу; великі сівалки; ґрунтообробні машини (за ліцензією німецької фірми Dutzi); тролейбуси розробки КБ «Південне» для внутрішнього та світового ринків; трамваї за конструкторсько-технічною документацією ТОВ «Татра-Юг»; турбіни для ВЕС (за ліцензією фірми Windpower); автоматизовані лінії для виробництва маргарину, майонезу, обладнання для м’ясопереробної продукції та ін.
З початком російської агресії реалізується комплекс відновлювальних дій щодо ракетного потенціалу – Ракетна програма України. У рамках програми КБ «Південне» розробило нові ракетні комплекси з крилатими ракетами «Коршун» та гіперзвукові ракети. У КБ «Луч» (Київ) розроблено керовану ракету «Вільха» та крилату ракету «Нептун».
Виробництво автомобілів: тенденції розвитку,
міжнародне кооперування
За останні роки через економічну кризу та нездатність протистояти засиллю іноземної продукції автомобілебудування України суттєво змінилося як за характером своєї діяльності, так і за розміщенням. Запорізький та Кременчуцький заводи нині припинили випуск власних марок автомобілів. У рамках міжнародного кооперування вони перейшли до великовузлового складання легкових автомобілів і позашляховиків компаній Німеччини, Республіки Кореї, США.
На внутрішньому ринку автобусів нині панує корпорація «Богдан») (Черкаси), що об’єднує потужності для виробництва автобусів і тролейбусів, легкових і вантажних автомобілів, електробусів, комерційної та спеціалізованої техніки, а також має власну розгалужену торгівельно-сервісну мережу по всій країні. Нині це найбільший автовиробник в Україні, що може випускати 120 – 150 тис. легкових і 15 тис. вантажних автомобілів на рік. У 2005 р. корпорація «Богдан» придбала у власність потужності автозаводу в Луцьку. Нині там налагоджено виробництво автобусів, мікроавтобусів, тролейбусів, електробусів, а також великовузлове складання легкових автомобілів Республіки Кореї.
В останні роки в Україні відновилося вітчизняне виробництво тролейбусів і трамваїв (Київ, Дніпро). Корпорація «Електрон» (Львів) випускає електробус «Електрон» – екологічний міський транспорт нового покоління, що може без підзарядження акумуляторів долати до 300 км. Крім того, корпорація «Електрон» є виробником спеціальних автомобілів для комунального господарства та екстреної медичної допомоги.
Виробництво сільськогосподарської техніки
В Україні найбільшим центром виробництва комбайнів є «Херсонський машинобудівний завод». На полях працюють зернозбиральні комбайни «Славутич», «Скіф», а також жатки для збирання кукурудзи та соняшнику, пристосування для збирання насіння ріпаку та гірчиці. Частина техніки йде на експорт до країн Європи. Деталі та вузли для тракторів виробляють на Харківському тракторному заводі (ХТЗ) – найбільшому в країні підприємстві з виробництва гусеничних і колісних сільськогосподарських тракторів (більш ніж 250 найменувань сільськогосподарських машин і знарядь). Освоєно виробництво орно-просапних тракторів, призначених для обробки та збирання цукрового буряку, кукурудзи, соняшнику, картоплі, гречки, сої та інших культур. У 2015 р. ХТЗ випустив партію з 10 електротракторів. Його потужність дає змогу рухати причепи масою до 2 т зі швидкістю 40 км/год. Значна частина техніки йде на експорт.
Місце України в глобальних ланцюгах доданої вартості виробництва та реалізації електронної продукції
У минулому електронна продукція та побутова техніка, зроблена в Україні, користувалася попитом у багатьох країнах Європи. У доробку українських учених – створення першого в Європі персонального комп’ютера і першої електронної (малої) лічильної машини, розробленої в Інституті електротехніки АН УРСР ще в 1950 р. під керівництвом Сергія Лебедєва.
Нині Україна перейшла від власного виробництва дореалізації імпортної електронної продукції. На ринку електроніки переважає продукція з Китаю, нових індустріальних країн Азії, країн Європи. Найбільший попит мають смартфони, смарт-годинники та фітнес-браслети. Серед великої побутової техніки переважають сушильні машини та холодильники, малої побутової техніки – кавоварки та пилососи. Серед продукції побутової електроніки найбільший попит мають телевізори, збільшується попит на екшн-камери та портативні колонки, відеокамери, мініколонки і док-станції для мобільних пристроїв. Зростає ринок офісної техніки.
20 квітня онлайн-урок о 9:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:Сучасні риси національної економіки України.
План роботи.
1. Пригадати, три основні сектори національної економіки. Опрацювати параграф 29. Уважно розглянути мал. 106 с. 172 підручника та з`ясувати який сектор економіки України є провідним. Визначити, роль європейського курсу України в розвитку її зовнішньої торгівлі. Пояснити, чому чорна металургія лишається провідним видом економічної діяльності в промисловості України.Уважно опрацювати мал. 107 с. 173 підручника та з`ясувати роль експорту у виробництві аграрної продукції регіонів України. Пояснити, чому природні умови та ресурси є основою конкурентних переваг України на світовому ринку. З`ясувати як розвиток агрохолдингів позначається на міжнародній спеціалізації вітчизняних регіонів.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Виконати практичну роботу № 10, с.175 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу.
bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
4. Опрацювати наступний матеріал:
Секторальна модель економіки
Дві сфери економіки
Національне господарство (економіка) є комплексною системою й складається з багатьох видів людської діяльності. Одні з них спрямовані на виробництво матеріальних благ – виробнича сфера, інші – на надання послуг – невиробнича сфера, або сфера послуг.
Виробнича сфера
До виробничої сфери належать промисловість, сільське та лісове господарство, будівництво. Кожен з видів виробничої сфери має важливе значення для розвитку економіки країни. Одні виробництва видобувають сировину, інші її переробляють на готову продукцію. Саме у сфері матеріального виробництва в основному формується ВВП країни.
Промисловість – сукупність підприємств (заводів, фабрик, електростанцій, шахт), що виготовляють засоби виробництва та предмети споживання, забезпечують потреби господарства у сировині, паливі та електроенергії.
Залежно від характеру продукції промисловість умовно поділяють на важку, а також легку й харчову. Важка промисловість виробляє засоби виробництва – машини, обладнання, сировину, паливо, електроенергію. Легка й харчова промисловість виробляють предмети споживання: тканини, одяг, взуття, продовольство тощо. Проте такий поділ є достатньо умовним.
Види промисловості, які займаються видобутком сировини з надр, вод, лісів, називають добувною промисловістю. Це, наприклад, нафтогазова, вугільна, залізорудна промисловість. Ті виробництва, що випускають кінцеву продукцію з сировини, відносять до переробної промисловості. Це, зокрема, металургія, хімічна, текстильна, харчова промисловість.
Сільське господарство – сукупність підприємств, діяльність яких організована на землі й спрямована на виробництво для населення продовольства, а для ряду промислових виробництв – сільськогосподарської сировини.
Сільське господарство складається з рослинництва (землеробства) та тваринництва.
Лісове господарство – сукупність підприємств, які займаються вивченням, обліком, відновленням, охороною лісових ресурсів та контролем за їх використанням. Лісове господарство також покликане підвищувати продуктивність лісів, боротися зі шкідниками лісу, іноді й організовувати лісовий туризм.
Будівництво – сукупність організацій, які займаються зведенням, ремонтом та реконструкцією будівель виробничого та невиробничого призначення.
Будівництво передбачає проектно-конструкторські, геолого-розвідувальні, будівельно-монтажні та експлуатаційні роботи.
Сфера послуг та інфраструктура
Більшість установ невиробничої сфери не виробляють матеріальні блага, але рівень їх розвитку визначає комфортність життя людини. Разом з тим існує низка закладів сфери послуг, які виробляють продукцію, наприклад, громадське харчування (ресторани, їдальні, кав’ярні), ательє з пошиття одягу.
Сфера послуг – види господарської діяльності, які мають на меті обслуговувати людей, а також задовольняти їхні духовні й фізичні потреби.
Від неї залежать матеріальне становище, рівень освіти, здоров’я, відпочинок та побут людей. Від рівня розвитку сфери послуг залежить кількість вільного часу людини та можливість його використання для саморозвитку особистості. Останнім часом частка працюючих у сфері послуг неухильно зростає в усіх країнах світу. Цей процес називають «революцією послуг». До традиційних видів послуг належать банківсько-фінансові, культурно-освітні, соціально-побутові, лікувально-оздоровчі, транспортні, управлінські. У зв’язку з бурхливим розвитком науки та інформаційно-технологічною революцією у наш час виникли нові види послуг: інформаційні, науково-технічні, ділові, туристичні, нові засоби зв’язку (електронна пошта, супутниковий зв’язок).
Для нормальної роботи господарства необхідна інфраструктура.
Інфраструктура – сукупність будівель, служб та систем, що необхідні для функціонування матеріального виробництва (виробнича інфраструктура) та забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура).
До виробничої інфраструктури належать, зокрема, дороги, канали, лінії електропередачі, нафто та газопроводи, порти, комори, системи зв’язку тощо. До соціальної – заклади культури, освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального, курортного господарства та ін.
Як виникла і розвивалася секторальна модель економіки?
Враховуючи існування різних видів господарської діяльності виробничої та невиробничої сфер, у 1930–1940-х рр. ХХ ст. британські економісти Алан Фішер та Колін Кларк, а також французький економіст і соціолог Жан Фурастьє створили теорію про трисекторну модель економіки.
Згідно з цією теорією економіка складається з трьох секторів.
первинний сектор займається видобутком сировини для інших галузей. Це сільське господарство, рибальство, лісове господарство, мисливство та добувна промисловість. До нього також часто відносять діяльність, пов’язану зі збиранням, пакуванням, очищенням і переробкою сировини на місці;
вторинний сектор економіки займається промисловою переробкою сировини на кінцеву продукцію, що готова до споживання. Тому до нього відносять переробну промисловість та будівництво. Вторинний сектор використовує сировину первинного сектора й виробляє на її основі продукцію, призначену для споживання, продажу або використання в інших галузях. Підприємства вторинного сектора зазвичай споживають багато енергії й потребують складних машин та технологій;
третинний сектор економіки надає послуги як населенню, так і сприяє роз витку виробництва, підвищуючи його продуктивність. У зв’язку зі стрімким зростанням та диференціацією сфери послуг у наш час деякі теоретики поділяють третинний сектор на два, а то й три. Власне до третинного сектора відносять установи, що постачають прямі нескладні послуги як для споживачів, так і для підприємств. Це роздрібна та гуртова торгівля, транспортні, житлово-комунальні послуги, догляд за дітьми, індустрія розваг;
четвертинний сектор пов’язаний з послугами для бізнесу: банківськофінансові, юридичні, інформаційні, страхові
п’ятинний сектор сприяє формуванню «економіки знань». До нього належать послуги населенню, що потребують особливо високого рівня кваліфікації персоналу: освіта, медицина, наукові дослідження та розробки, що необхідні для удосконалення виробництва.
У розвинутих країнах третинний, четвертинний та п’ятинний сектори економіки найбільші за кількістю працюючих і зростають найшвидшими темпами. Колін Кларк помітив, що зі зростанням рівня економічного розвитку зменшується попит людей на продукцію сільського господарства. Попит на промислові товари спочатку зростає, а потім, досягнувши певного рівня насиченості ринку, скорочується. Попит же на послуги постійно зростає. Тому на історично ранніх етапах розвитку господарства у зв’язку зі споживчим попитом людей переважний розвиток мав первинний сектор економіки.
В період промислових переворотів ХVIII – ХІХ ст. став стрімко зростати вторинний сектор. У наш час в умовах розвинутої економіки, коли первинні потреби людини у їжі, житлі, промислових товарах вже цілком задоволено, зростає роль третинного та четвертинного секторів.
Отже, баланс між секторами економіки за часткою у ВВП, а також за рівнем зайнятості населення залежить від рівня економічного розвитку країни або регіону. Оскільки рівень розвитку не однаковий, баланс між п’ятьма секторами економіки суттєво різниться як між різними регіонами світу, так і між країнами і навіть між територіями однієї країни.
Економічний розвиток та його етапи
Економіка кожної країни історично проходить три етапи розвитку, протягом яких змінюється роль її різних секторів, – аграрний, індустріальний та постіндустріальний.
Економічний розвиток – це зміни в економіці країни, що супроводжуються значними структурними і організаційними зрушеннями у господарській сфері.
Для аграрного (сільськогосподарського) суспільства характерне переважан ня первинного сектора економіки (де працює понад 70 % населення), особливо низько продуктивного сільського господарства, у якому переважає важка фізична праця. Саме воно дає левову частку ВВП. При цьому у вторинному секторі зайнято близько 20 % працюючих, а у третинному – лише близько 10 %. Цей етап являє собою суспільство не розвинутої науки й незначного використання техніки та механізмів. Такий тип економіки був характерним для більшості країн Європи до промислових переворотів. Цей період називають ще доіндустральною епо хою. Аграрний тип еко номіки притаманний і донині найбільш слаборозвинутим країнам Африки, Океанії, Азії.
Індустріальне суспільство характеризується створенням потужної технічно розвинутої промисловості (індустрії) як основи і провідного сектора економіки. При цьому зростає частка населення, що зайняте на заводах і фабриках (до 40 %), тому промислове виробництво домінує над аграрним. Індустріалізація супроводжується високими темпами урбанізації. Швидке зростання промисловості, що спричинене механізацією та автоматизацією виробництва, використанням досягнень науково-технологічного прогресу, зумовлює значні якісні зміни і в інших сферах суспільного життя: соціальнопобутовій, політичній, культурній, духовній. В результаті зростає попит на техніку. Паралельно відбувається скорочення працюючих на виробництві, тому зростає роль невиробничої сфери, у якій зайнято до 20 % населення. Більшість розвинутих країн світу пройшли цю стадію розвитку в ХІХ – ХХ ст. Нині індустріальний тип суспільства притаманний ряду країн, що швидкими темпами розвивають свою промисловість, залучаючи науково-технічні досягнення та передові технології розвинутих країн. Це, зокрема, Китай, Індія, Бразилія.
У наш час в економіці високорозвинутих країн Європи, США, Японії переважають третинний та четвертинний сектори. Цей етап розвитку називають постіндустріальним (інформаційним) суспільством.
При ньому в первинному секторі зайнятість скорочується до 10 %, у вторинному – до 20 %. Натомість у третинному та четвертинному секторах працює до 70 % працездатного населення. Це стає передумовою для формування «економіки знань». У первинному та вторинному секторах виробництво повністю механізоване та автоматизоване, тому в них попит на робочу силу спадає. Значна частина працюючих переходить у сферу послуг. Така модель економіки була вперше обґрунтована американським соціологом Деніелом Беллом у другій половині ХХ ст. Учений визначив постіндустріальне суспільство як таке, «в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до надання послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи». Центральною ознакою постіндустріального суспільства є панування науки. Основними елементами цієї структури є університети, наукові інститути, науково-дослідні організації.
13 квітня онлайн-урок о 9:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:Українська держава і територія
держави України.
План роботи.
1. Пригадати, які чинники впливають на чисельність населення, як різні види міграцій впливають на кількість населення в Україні, яким може бути сальдо міграції. Опрацювати параграф 28. Уважно розглянути мал. 101 с. 164 підручника та з`ясувати як змінюється кількість населення України за останні роки, визначити, що є причиною такої зміни. Визначити, що таке "відтворення населення", "природний рух населення", з`ясувати за якою формулою розраховується "природний приріст населення". Охарактеризувати причини збільшення смертності та зменшення народжуваності на Україні.
Вияснити, що таке міграція, які види миди міграцій бувають. Уважно опрацювати мал. 102, с. 166 підручника та пояснити міграцію в Україні. Охарактеризувати особливості вікового та статевого складу населення України, звернути увагу на мал 130, с. 167 підручника, згадати, що таке статево-вікова піраміда. Вміти характеризувати демографічну ситуацію на Україні. Згадати, що таке розміщення населення, система розселення. Уважно розібрати мал. 104, с. 168 підручника та охарактеризувати основні типи поселень України. Згадати, що таке урбанізація, опрацювавши мал. 105 охарактеризувати урбанізацію населення України.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Виконати практичну роботу № 9, с.171 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу.
bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
30 березня онлайн-урок о 9:00
посилання буде надане уViber
Тема уроку:Українська держава і територія
держави України.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 27. Уважно опрацювати с.159, мал. 100 підручника та з`ясувати основні компоненти державної території України. Які функції виконує державна територія та які особливості для неї характерні. Вияснити, що таке політико-географічне положення та яких рівнів воно буває. Уважно розібрати, що таке державний кордон та зробити політико-економічну оцінку державного кордону України. Згадати, що таке адміністративно-територіальний устрій та вияснити як відбулося реформування адміністративно-територіального устрою України.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Провести дослідження, тема на с. 163 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
4. Опрацювати наступний матеріал:
Фізико-географічне положення
Україна має вигідне географічне і геополітичне положення, потужний природно-ресурсний, трудовий і виробничий потенціал, великі можливості для економічного розвитку.
Україна розташована в основному на південному заході Східноєвропейської рівнини, в Центрально-Східній Європі. Лише невелику частину її території (5%) займають Карпатські і Кримські гори — складові великої Гімалайсько-Альпійської гірської системи. Територія України лежить у помірному кліматичному поясі Північної півкулі. Тільки Південний берег Криму – у субтропічному поясі. В її межах чітко (як ні в жодній іншій країні Європи) простежуються три фізико-географічні зони — лісова, лісостепова і степова, а в Карпатах і Кримських горах — висотна поясність. Фізико-географічні зони України помітно змінюються із заходу на схід (насамперед за кліматичними і ґрунтово-рослинними ознаками).
Україна — найбільша держава Європи. Її площа становить 603,7 тис. км кв. – це найбільша держава Європи – 5,7% площі Європи. За кількістю жителів Україна поступається в Європі тільки Німеччині, Франції, Великобританії та Італії.
Територія України розташована між 44° 23' і 52° 25' північної широти та між 22° 08' і 40° 13' східної довготи. Вона простягається зі сходу (крайньою східною точкою є с. Червона Зірка Луганської обл.) на захід (м. Чоп Закарпатської обл.) на 1316 км. У найширшій центральній частині держави відстань між крайніми північною (с. Грем'яч Чернігівської обл.) та південною (мис Сарич у Криму) точками досягає 896 км.
Загалом територія держави витягнута із заходу на схід на 423 км більше, ніж з півночі на південь. Протяжність північної і південної частин із заходу на схід значно менша, ніж центральної.
Україна має широкий більш як 2590 км вихід до країн Центральної і Західної Європи.
Відстань до умовної столиці Європи Страсбург (Франція) не перевищує 2000 км.
Україна знаходиться в другому (східноєвропейському, київському) часовому поясі. Різниця в географічній довготі між крайніми західною і східною її точками дорівнює 18°, що відповідає різниці в часі 1 год і 12 хв. Середній меридіан другого часового поясу проходить поблизу Києва, тобто майже центральною частиною території України.
Центр України знаходиться в точці з географічними координатами 49° 01' північної широти і 31° 02' східної довготи. Ця точка розміщена за 2 км на захід від м. Ватутіного у Черкаській області – с. Мар'янівка. За іншою версією – с. Добровеличківка Кіровоградської області.
В межах України знаходиться географічний центр Європи село Ділове Рахівського району, Закарпатської обл.
Територія нашої держави розташована приблизно на широті Франції, північної частини Сполучених Штатів Америки і південних районів Канади, тому має подібні з цими країнами природні умови. Для України характерні великі запаси, вдале поєднання і територіально компактне залягання покладів багатьох цінних корисних копалин.
Україна має переважно рівнинний рельєф, порівняно теплий помірно континентальний клімат, родючі чорноземні ґрунти. Гори — Карпати і Кримські — невисокі і не перешкоджають здійсненню господарських зв'язків. Частина річок судноплавна. Усе це сприяло її давньому компактному заселенню, великому господарському, зокрема землеробському, освоєнню земель. На заході і півночі є значні ресурси поверхневих і підземних вод, у тому числі мінеральних. Великі можливості для розвитку санаторно-курортного господарства і туризму.
Економіко-географічне положення
ЕГП - положення щодо суспільних утворень та явищ.
1. ПГП - (політико-географічне положення) - розміщення щодо сусідніх країн і і військово-політичних блоків, осередків напруги і регіональних війн.
2. ТГП - відносно міжнародних шляхів сполучення (транспортно-географічне положення)
3. СП - (сусідське положення) - оцінка можливостей економічного співробітництва з країнами-сусідами, положення щодо найбільших мінерально-сировинних баз світу.
Оцінка ТГП (транспортно-географічне положення)
Україна розташована на перетині “трьох частин світу” (Європа, Азія, Північна Африка) через її територію проходять транзитні шляхи сполучення що з'єднують країни Азії, Західної та Центральної Європи.
До них належать: магістральні трубопроводи - нафтопровід “Дружба” , газопроводи “Прогрес”, “Союз”, “Уренгой-Ужгород”; автомагістралі: Київ - Брест, Харків - Москва, Київ - Львів...
Вихід до Південної Африки, через Чорне море, протоки Босфор, Егейське море (протока Дарданелли) Середземне море. Україна має 19 морських портів (найбільші Одеса, Миколаїв, Іллічівськ (Чорноморськ), через які підтримуються воднотранспортні сполучення з країнами світу.
Через Дунай можливий вихід України до 7 країн Європи (Молдова, Румунія, Болгарія, Хорватія, Угорщина, Австрія, Німеччина). Важливе значення мають авіаційні сполучення через аеропорти міжнародного класу, які знаходяться в містах: Київ, Львів, Харків, Сімферополь, Донецьк.
Висновок: ТГП України сприяє розвитку транспорту та зовнішньоекономічним зв'язкам. ТГП вигідне - цьому причина, сприятливі природні умови, особливо 95% рівнинної території України.
Геополітичне положення України вигідне й водночас складне. Вона розташована приблизно на однакових відстанях від позаєвропейських центрів світової політики й економіки – Вашингтона й Токіо, відносно близько до столиць найбільших європейських держав – Берліна, Лондона, Парижа, Рима, а також Брюсселя та Страсбурга, котрих називають “столицями Європи”, і досить близько до столиць сусідніх з нею держав. Україна знаходиться на перетині Центральної і Східної Європи, перебуваючи одночасно в обох регіонах.
Кордони України
Державний кордон — лінія і уявна вертикальна поверхня, що проходить через цю лінію, визначає межі державної території, — суші, вод, надр, повітряного простору — тобто межі розповсюдження державного суверенітету.
Делімітація кордонів (лат. delimitatio — встановлення меж) — визначення загального положення і напрямів державного кордону між суміжними державами шляхом переговорів. Ухвали про делімітацію звичайно є складовою частиною мирних договорів або спеціальних угод про встановлення або зміну державних кордонів. В ході делімітації договірні сторони складають — як правило, по карті, без проведення робіт на місцевості — опис проходження лінії кордону, який може бути самостійною статтею в самому договорі або в додатку до нього. Відповідно до певного в договорі положення лінії кордону вона наноситься на географічну карту, яка, як правило, є складовою частиною договору про делімітацію і в цій якості служить наочним свідоцтвом про положення. Матеріали делімітації служать підставою для подальшого етапу визначення положення кордонів — проведення їх на місцевості (демаркації).
Демаркація кордонів (лат. demarcatio — розмежування) — проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками.
Територіальні води України, або акваторія, яка є продовженням Української території в морі, - прибережні морські води завширшки 12 морських миль (22,2 км), відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки.
1 морська миля – 1850 м.
Україна має протяжний державний кордон. Його довжина становить 7700 км. Кордон простягається по суходолу (5740 км) і морях (1960 км). 1560 км морського кордону припадає на Чорне море і 400 км — на Азовське. За протяжністю державного кордону Україна посідає одне з перших місць у Європі.
Держава безпосередньо межує з сімома країнами — Російською Федерацією, Білоруссю, Молдовою, Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Найдовшими є кордони з Російською Федерацією (2063 км), Молдовою (1191 км) і Білоруссю (1084 км). Довжина кордону України з Румунією становить 625 км, Польщею — 543 км, Угорщиною — 135 км, Словаччиною — 99 км. Через Чорне море Україна має спільні кордони з Туреччиною, Болгарією і Грузією.
Державний кордон України здебільшого проходить рівнинними територіями. Лише з Румунією, Польщею і Словаччиною він простягається гористими районами Карпат, причому з Румунією — на значній відстані.
Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході її кордон виходить до нижнього Дунаю — другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного моря, а також Азовське море і Дунай, здійснюється воднотранспортне сполучення з багатьма країнами. Дунай і його судноплавні притоки протікають через територію семи європейських держав.
Частина державного кордону України проходить природними рубежами: з Польщею — по р. Західний Буг, з Білоруссю — по Дніпру, з Російською Федерацією — по Сіверському Дінцю, з Румунією — по Кілійському гирлу Дунаю і по самому Дунаю, з північно-західною частиною Молдови — по Дністру, з північною її частиною — по р. Прут; у Закарпатті окремі відрізки державного кордону України з Румунією та Угорщиною пролягають по лівій притоці Дунаю — р. Тисі.
Північний і північно-західний кордон України з Російською Федерацією, Білоруссю і Польщею простягається низовинною, місцями заболоченою територією Поліської низовини.
Рівнинною територією, де також відсутні природні рубежі, проходить східна частина державного кордону України з Російською Федерацією. Через низовину (Закарпатську) проходить кордон України з Угорщиною і частково зі Словаччиною.
У західній частині України її державний кордон пролягає незахищеною природними рубежами височинною, передгірною та гірською місцевостями (з Молдовою, Румунією, Словаччиною і Польщею).
Для України, що знаходиться на межі між так званим Сходом і Заходом Європи, на території, по якій здійснюються масові широтні і меридіональні перевезення у державі, яка тільки-но дістала незалежність, зміцнення державних кордонів набуває важливого військово-політичного значення. Відсутність на більшій їх частині природних рубежів вимагає додаткових витрат на спорудження відповідних оборонних об'єктів, забезпечення військового базування. Державний кордон є і мусить бути недоторканним, незмінним.
Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на систему територіальних одиниць різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи державної влади і управління.
Початки такого поділу можна вбачати в землях-князівствах Київської Русі (Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька), які ділилися на волості, що здебільшого були малими князівствами. Більш стійка система адміністративно-територіальних одиниць склалася у XV — XVI ст. у Польсько-Литовській державі — воєводства, землі і повіти. У гетьманських державах XVII — XVIII ст. на українських землях витворився своєрідний адміністративно-територіальний устрій, продиктований суворими воєнними умовами, — поділ на полки, сотні і курені. У часи входження українських земель до складу інших держав на них формувалися такі адміністративно-територіальні одиниці, які існували в цих країнах: в Росії — губернії, повіти, волості, у Польщі — воєводства, повіти, гміни. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) її територію планувалося поділити на землі (всього 30), волості і громади, але проект цей не було реалізовано.
У складі СРСР адміністративно-територіальний устрій України неодноразово змінювався, аж поки в 1932 р. не набув сучасного вигляду — поділу на адміністративні області, райони і місцеві ради (міські, селищні, сільські). Кількість адміністративно-територіальних одиниць також не була сталою у зв'язку з їх реорганізацією (роздрібненням чи укрупненням) і приєднанням до УРСР нових земель. Так, на західноукраїнських землях, що відійшли в 1939 р. від Польщі, було створено 6 нових областей (пізніше Дрогобицьку область об'єднано із Львівською), на землях, що відійшли в 1940 р. від Румунії, —- 2 області (Чернівецьку та Ізмаїльську, останню пізніше об'єднано з Одеською), а на Закарпатті, яке в 1945 р. відійшло від Чехо-Словаччини, — однойменну область. У 1954 р. Україні було передано Кримську область, а в 1991 р. її перетворено в автономну республіку (автономний статус Криму існував у складі Росії з 1921 до 1944 р.).
На сьогодні територія України поділяється на 24 адміністративні області і АР Крим. Вони є найбільшими адміністративно-територіальними одиницями. До них прирівнюються два міста з окремим статусом — Київ (як столиця країни) і Севастополь (місце перебування військово-морських флотів України і Росії). Назви обласних центрів співпадають із назвами областей, крім Волинська область – Луцьк, Закарпатська область – Ужгород, АР Крим – Сімферополь.
Одиницями середньої ланки в адміністративно-територіальному поділі України є райони і міста обласного (а в АР Крим — республіканського) значення. Найнижчою ланкою адміністративно-територіальної системи є міста районного значення, селища міського типу і сільські ради; останні можуть охоплювати одне або декілька сіл.
Кожна з адміністративно-територіальних одиниць має свої органи управління з тими чи іншими повноваженнями. Найбільші міста (Київ, більшість обласних центрів, Севастополь, Кривий Ріг, Маріуполь та ін.) поділяються також на міські райони.
Станом на 1 січня 2015 року в Україні були такі адміністративно-територіальні одиниці: АР Крим та 24 області, 490 районів, 460 міст (з них 184 — міста спец. статусу, республіканського, обласного значення), 111 районів у містах, 885 селищ міського типу, 10279 сільських рад, 28388 сільських населених пунктів.
Україна є республікою. Державна влада в країні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищими органами їх є відповідно Верховна Рада (парламент), Кабінет Міністрів і Верховний Суд. Главою держави є Президент, який обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. За таким же принципом кожних чотири роки обираються депутати парламенту та органів місцевого самоврядування всіх рівнів — від обласного до сільського.
Україна — унітарна держава. Це означає, що управління країною здійснюється з одного центру (столиці), в ній діє єдина для всієї території Конституція, існує єдина система найвищих органів влади, єдине правове поле. Адміністративно-територіальний поділ країни сприяє реалізації державної влади на місцях і здійсненню місцевого самоврядування. Правда, в рамках, закріплених Конституцією України та відповідними законами, певну самостійність у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку й охорони природи має Автономна Республіка Крим. У ній прийнята своя Конституція, діють свої органи державної влади — Верховна Рада і Рада Міністрів. Однак нормативно-правові акти і рішення, які приймаються ними, не можуть суперечити Конституції і законам України.
23 березня
Тема уроку:Політична географія та геополітика.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 26. Згадати з попереднього
матеріалу, що таке світовий ринок інвестицій та фінансів.
Уважно опрацювати с.154 підручника та з`ясувати основні
географічні та політичні складники політичної географії, які
особливості для них характерні. Уважно розібрати мал. 98 на с.
155 та вияснити, що таке територіально-політичні системи та
яких рівнів вони бувають. Уважно розібрати, що таке
геополітика, які її складові частини, що таке геополітика "сили"
та які існують різновиди "сили". Знайти взаємозв`язок між
національними та геополітичними інтересами держави.
2. Переглянути наступну презентацію.
3. Опрацювати наступний матеріал:
Політична карта та її особливості
У вузькому розумінні – це тематична географічна карта, на якій показано поділ світу на держави та залежні території з нане сенням існуючих кордонів. На ній також зображено столиці держав та інші великі міста, найважливіші транспортні магістралі. У широкому розумінні політична карта світу є зібранням відомостей про політичну географію світу. Політична карта є нестабільною. Вона відбиває утворення нових незалежних держав, зміну їх політичного статусу, об’єднання країн і втрату ними суверенітету, уточнення кордонів, зміни назв держав. Інколи столиці переносяться до іншого міста або змінюються їх назви. Всі ці зміни фіксує політична карта світу. Головною її властивістю є динамічність, тобто здатність постійно змінюватися.
Важливим поняттям політичної географії є «територія». У міжнародному праві підтериторією (від лат. territorium – область) розуміють простори земної кулі з її сухопутною й водною поверхнями, надрами й повітряним простором, а також космічний простір з небесними тілами в ньому.
Ділянку водної поверхні певної водойми або її частини (моря, затоки, порту) у визначених межах називають акваторією (від лат. aqua – вода).
Територія є об’єктом господарської діяльності. За правовим режимом виокремлюють три типи територій: державну територію, територію з міжнародним режимом, територію зі змішаним режимом.
Державною територією є така, що перебуває під суверенітетом певної держави. До територій з міжнародним режимом відносять ті, що лежать поза межами державних територій та перебувають у загальному користуванні всіх держав відповідно до міжнародного права. До територій зі змішаним режимом відносять континентальний шельф і морські економічні зони у Світовому океані.
Головні об’єкти політичної карти
Головними об’єктами політичної карти є країни, держави та території.
У сучасному світі налічують понад 250 країн і територій. З них суверенними державами є близько 80 % країн. За XX ст. кількість незалежних держав значно збільшилася, адже якщо на початку минулого століття на політичній карті світу існувало лише 55 суверенних держав, то на 2015 р. їхня кількість зросла до 193 держав. В Європі – 44 (з Росією), в Азії – 47, в Африці – 53, Північній і Центральній Америці – 23, Південній Америці – 12, Австралії і Океанії – 14. Крім того, ще три держави розташовані водночас у двох частинах світу: Туреччина – в Азії та Європі, Єгипет – в Африці та Азії, Росія – в Азії та Європі.
Політична карта світу, ніби строката мозаїка, складена з територій держав і країн, розділених між собою політичними кордонами. На ній також показано столиці та найбільші міста держав, адміністративно-територіальний устрій країн тощо.
Політична географіявивчає питання політико-географічного положення держав і їхніх кордонів, державного ладу й адміністративно-територіального устрою, політичної структури суспільства, проблеми міжнародних відносин.
Головними об’єктами, що показані на політичній карті, є країни й держави.
Країна– територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною. Якщо країна набуває суверенітету і стає повністю незалежною, то вона набуває політичного змісту держави.
Держава– суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій. Кожна держава охоплює певну територію, що є частиною географічного простору і включає все його різноманіття: форми рельєфу, річки, озера, береги морів, ландшафти, сільськогосподарські угіддя, гірничопромислові виробки, міста і багато іншого.
Територія держави– це частина земної кулі з притаманними їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.
До складу державної території відносять три основні складові: суходіл (територія) з його надрами; акваторію (до неї належать зазвичай внутрішні й територіальні води); повітряний простір (аероторія) над суходолом і водами.
Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюються морські судна, що належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, літаки, засоби зв’язку, посольства даної держави за кордоном тощо.
У світі існує кілька країн, що з усіх боків оточені територією іншої держави. Такі країни мають назву анклавів. Наприклад, анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії; Ватикан, який розташований всередині Італії, та ще й всередині її столиці – Риму; Лесото з усіх боків оточене територією Республіки Південна Африка.
Окрім суверенних держав, на політичній карті світу залишилося понад 60 залежних територій, або, як ще й досі їх часто називають, колоній. Вони традиційно утворювалися в місцях зосередження родовищ корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або через геостратегічне значення території (Гібралтар). Зазвичай колонія управляється представниками колоніальної держави-метрополії, а офіційною мовою є мова колонізаторів і зрідка мова корінного населення колонії.
Колонія– країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної й економічної самостійності і керується на основі спеціального режиму.
Нині колоніальний статус мають території площею близько 135,4 тис. км², з населенням понад 12 млн осіб. Колоніальними державами є Велика Британія (Чагос, Бермудські, Віргінські, Кайманові, спірні з Аргентиною Фолклендські (Мальвінські) о-ви, Гібралтар, о-ви Вознесіння тощо); США (Маріанські о-ви, о. Пуерто-Рико тощо), Франція (о-ви Гваделупа, Європа, Кергелен, Нова Каледонія, Французька Полінезія), Австралія (о-ви Кокосові, Різдва) та ін.
У приморських країнах державна територія поширюється ще на певну відстань від берега в море чи океан. Тоді йдеться про кордони територіальних вод, які встановлюють на відстані 12 морських миль (1 морська миля – 1852 м) від узбережжя. Проте у світі є країни (наприклад, Бразилія, Перу, Уругвай, Еквадор), які в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами значно ширші смуги (до 200 миль). У середині XX ст. країни Латинської Америки ініціювали створення економічних зон на морі, або морських економічних зон. Це райони завширшки 200 морських миль поза межами територіальних вод, у яких приморські держави мають суверенні права на розвідування й розробку біологічних і мінеральних ресурсів моря. На морські економічні зони припадає 40 % площі Світового океану.
Особливий статус має Антарктида, міжнародно-правовий режим якої визнано договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, даний континент є нейтральним, демілітаризованим, де заборонена будь-яка військова та господарська діяльність, а також політичні поділи території. Єдиним дозволеним видом діяльності є науково-пошукова робота. Пригадаємо, Україна також має там науково-дослідну станцію «Академік Вернадський».
Державний лад будь-якої країни характеризується насамперед формою правління. Вона визначає спосіб організації верховної державної влади, принципи взаємин її органів, ступінь участі населення в їхньому формуванні. За формою правління країни поділяють на чотири типи.
Республіка(з лат. — суспільна справа) – форма правління, за якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їхній більшості. Республіканська форма правління виникла ще в стародавні часи (Афінська демократична республіка, Спартанська й Римська аристократичні республіки, міста-республіки: Флоренція, Венеція, Генуя – в Італії, Новгород і Псков – у Росії й ін.), проте найбільше поширення здобула в періоди Нової й Новітньої історії.
На сучасній політичній карті з майже 190 держав понад 145 є республіками.
У них від імені народу управління здійснюють представницькі органи, які обираються або прямим голосуванням, або на основі визначених процедур непрямого народного волевиявлення (через довірених осіб, вибірників тощо). Цю форму правління вважають найпрогресивнішою і найдемократичнішою. Республіками є більшість країн Європи, Латинської Америки, Азії, 49 із 52 країн Африки та ін.
Традиційно визначають три типи республік:
парламентська– верховенство влади має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії; роль президента в державному управлінні зменшена. Уряд на чолі з прем’єр-міністром формується із членів партій, що мають більшість голосів у парламенті. Такий тип республіки існує в країнах з високорозвинутою економікою (ФРН, Італія, Греція, Туреччина тощо);
президентська– у руках президента поєднані повноваження голови держави і голови уряду (США, більшість країн Латинської Америки й Африки);
президентсько-парламентська або парламентсько-президентська– роль президента і парламенту фактично врівноважена. Парламент має право винести вотум недовіри уряду, який сформував президент, а президент має право розпустити парламент і призначити позачергові вибори парламенту (Франція, Україна, Росія, Португалія, Словаччина та ін.).
Монархія(від грец. monarchia – єдиновладдя) – така форма правління, за якої верховна державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного керівника держави – монарха. У різних країнах монарх має різний титул: султан (Бруней, Оман), папа (Ватикан), емір (Кувейт, Бахрейн), герцог (Люксембург), імператор (Японія), король (у більшості монархій), князь (Монако, Ліхтенштейн). Нині у світі існує 29 монархій. У сучасному світі лишилося 29 монархій. В Азії їх 13, в Європі — 12, в Африці — 3, в Океанії — 1, в Америці їх немає. Вони відрізняються за своєю формою і бувають трьох видів.
В абсолютній (необмеженій) монархії глава держави – монарх є головним джерелом законодавчої і виконавчої влади, а парламенту взагалі немає або він є дорадчим органом. На сучасній політичній карті світу збереглося 8 абсолютних монархій, 7 з яких — в Азії. Такими державами є Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Бруней, Ватикан, а також де-факто Бахрейн та Кувейт. Підвидом абсолютної монархії є теократична.
У теократичній монархіївся політична й духовна влада перебуває в руках церкви. При цьому панівна релігія є обов’язковим атрибутом і частиною суспільства, а норми релігії є головним законом. До них належать Ватикан (папа є головою всіх католиків світу) і Саудівська Аравія (король є водночас головою релігійної громади мусульман-сунітів).
У конституційній (обмеженій) монархіївлада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі – уряду. Монарх юридично є верховним главою виконавчої влади, формально призначає уряд, замінює міністрів, розпоряджається військами, може скасувати прийняті парламентом закони і розпустити парламент, але фактично ці повноваження належать уряду. Конституційних монархій у світі 21. Більшість їх — у Європі: Велика Британія, Іспанія, Данія, Норвегія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Ліхтенштейт, Монако, Андорра. Конституційними монархіями також є Японія, Таїланд, Малайзія, Йорданія, Камбоджа, Бутан, Марокко, Лесото, Свазиленд, Тонга.
Із 29 світових монархій 16 є королівствами. У Європі це Велика Британія, Данія, Іспанія, Норвегія Швеція, Бельгія, Нідерланди; в Азії — Таїланд, Камбоджа, Бутан, Саудівська Аравія, Йорданія; в Африці — Марокко, Лесото, Свазіленд; в Океанії — Тонга.
король Йорданії королева Великобританії
Існують 4 емірати, і всі вони — в Азії: Кувейт, Катар, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ).
емір Кувейту
Є у світі 3 князівства (європейські держави-карлики Андорра, Монако, Ліхтенштейн)
князь Монако
3 султанати (азійські країни Бруней, Малайзія, Оман).
султан Малайзії
Імперією є Японія
імператор Акіхіто
герцогством — Люксембург
герцог Люксембургу
папською державою — Ватикан
Папа Франциск
Найстарішою у світі монархією є Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Королева має право скликати та розпускати парламент, призначати та звільняти від служби прем’єр-міністра, затверджувати закони, нагороджувати та надавати помилування. Країною керує «уряд її величності».
Ще одна специфічна форма правління визначає державиу складі Співдружності, до яких належать 14 країн, що раніше були колоніями Великої Британії. Проте і нині згідно з традиціями формальним главою держави в них є британський монарх, представлений генерал-губернатором. У цих країнах є свій парламент і уряд, вони проводять незалежну зовнішню й внутрішню політику, їхні мешканці є громадянами своїх держав, а не підданими Британської корони, але об'єднує їх те, що всі вони як верховну владу визнають владу монархів Великої Британії. Така форма правління панує в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Папуа-Новій Гвінеї, Багамах, на Ямайці та ін.
Під формою державного устрою розуміють територіально-організаційну структуру держави, що встановлює порядок розподілу країни на частини і взаємовідносини центральних і місцевих органів влади. До її основних функцій належать ступінчасте розміщення органів влади і державного управління, забезпечення збору податків і інформації, контроль центру над місцями, здійснення гнучкої економічної, соціальної та регіональної політики, проведення виборчих кампаній тощо.
Традиційно в світі склалися три форми державного устрою.
Унітарна держава(від лат. unitar – єднання) – форма державного устрою, за якої її частини є адміністративно-територіальними одиницями і не мають статусу державного утворення. Для таких держав характерні єдині для всієї країни вищі органи державної влади, єдине громадянство, єдина конституція, єдина правова система. Нині 159 суверенних держав світу є унітарними, серед них у Європі – Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія, Україна тощо, в Азії – Японія, Китай, Саудівська Аравія, Туреччина та інші, в Америці – Колумбія, Куба, Чилі тощо, в Африці – переважна більшість країн.
За федеративного устрою (від лат. foederatio – союз) кілька державних утворень, що юридично мають визначену самостійність, утворюють єдину союзну державу. Територія федерації складається з територій окремих її суб’єктів (штатів, кантонів, земель, республік тощо); суб’єкти федерації зазвичай наділені власною законодавчою, виконавчою і судовою владою, мають власну конституцію. У більшості федерацій парламенти складаються з двох палат, і в них існує єдине союзне громадянство і громадянство союзних одиниць. Нині в світі налічують 25 федерацій, що створені переважно на основі етнічно-національних розходжень (Бельгія, Індія, Росія, Нігерія тощо) або з урахуванням історико-географічних особливостей становлення державності (Австралія, Аргентина, Бразилія, США, Канада та ін.).
Конфедеративна держава(від лат. соnfoederatio – союзний договір) – постійний союз суверенних держав, створений для досягнення політичних або військових цілей. У конфедерації немає єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової системи. Правова основа конфедерації – союзний договір, а федерації – конституція. Нині в світі формально існує одна Швейцарська Конфедерація, яка фактично є федерацією, хоча багато століть (XIII–XIX ст.) дійсно була конфедерацією.
4. Опрацювати письмово розділ "Генерую ідеї", с. 158
підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну
адресу. bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
16 березня
Тема уроку: Узагальнення знань з
тем: Географічний простір, демографічні
процеси, глобальна економіка.
План роботи.
1. Повторити параграфи 19-25. Згадати з попереднього
матеріалу, що таке світове господарство, міжнародний поділ
праці, сучасні ланцюги доданої вартості, міжнародна
спеціалізація країни. Які існують міжнародні ринки товарів та
послуг, складові "нет-економіки".
2. Виконати тестові завдання за наступним посиланням:
1. Опрацювати параграф 16. Згадати з попереднього матеріалу,
що належить до вод суходолу. Визначити чинники
нерівномірного розподілу вод суходолу на материках і Україні.
Пояснити взаємозв`язок клімату і вод суходолу. З`ясувати
в чому є зв`язок геоглогічної будови, рельєфу і річкової мережі
території. Охарактеризувати вплив геологічних процесів
на формування озер, пластів підземних вод. З`ясувати як прісна
вода впливає на розміщення населення та виробництво, якою є
водозабезпеченість окремих країн та регіонів світу. Визначити
основні чинники дефіциту води, які є сучасні системи
очищення води та опріснення морської води. Виконати
дослідження (на вибір) ст. 108 підручника, фото роботи
надіслати на вайбер.
2. Переглянути навчальне відео:
3. Опрацювати наступний матеріал:
Річки
Річкою, на відміну від струмка, балки, канави, прийнято називати постійно діючий водотік, первісно утворений природним шляхом, що має течію води протягом року (а якщо пересихає чи перемерзає, то на короткий час і не щороку).
Початок річки, що відповідає місцю, починаючи з якого з’являється постійна течія води в руслі, називають витоком. Починатись річка може із струмків, джерел, льодовика, озера або болота. Якщо річка утворюється від злиття двох річок, то початком її є місце злиття; однак витоком її вважають місце початку довшої з двох річок. Якщо річка утворюється з двох безіменних річок, витоком її вважають витік водотоку більшої довжини, а при однаковій довжині – витік лівої складової. В разі утворення річки від злиття двох річок, які мають самостійні назви, початком її вважають точку злиття річок, що утворюють її.
Впадаючи в іншу річку, озеро або море, річка утворює гирло. Якщо річка впадає в річку, озеро або море двома рукавами, її гирлом вважають гирло більшого рукава. У гирлах звичайно акумулюються винесені річкою наноси. При впаданні в море в такому випадку утворюються багаторукавні гирла, які називають дельтами. При наявності дельти гирлом вважають гирло основного рукава. Якщо за рахунок припливів, відпливів та морських течій, а також великої глибини водоприймача утворення гирл неможливе, то річка часто впадає в море одним широким рукавом, який називають губою або естуарієм. Особливою формою естуаріїв є лимани, які внаслідок наступання моря на сушу являють собою затоплену морем гирлову частину долини.
Довжиною річки називають відстань від витоку до гирла (в кілометрах); відлік ведуть від гирла як від більш визначеної точки, ніж витік. Виміряти довжину річки на карті можна за допомогою приладу курвиметра. Також приблизне вимірювання можна зробити простою ниткою, приклавши її вздовж всієї довжини річки на карті, а потім виміряти цей відрізок нитки лінійкою і, відповідно до масштабу карти, визначити справжню довжину ріки.
Річка має два береги. Правий і лівий береги визначають за напрямком течії: якщо стати обличчям в напрямку її руху, то праворуч буде правий берег.
Кожна річка має притоки – річки, які впадають у неї. Головна річка з усіма її притоками утворює річкову систему. Назва річкової системи дається за головною річкою, наприклад – система Дніпра, Дунаю, Амазонки.
Найбільші у світі річкові системи – Амазонка, Конго, Міссісіпі з Міссурі, Об з Іртишем.
Територія, з якої річка збирає свої води, називається басейном річки.Межа, що розділяє сусідні річкові басейни, називається вододілом. Добре вираженими вододіли є у горах - вони проходять по гребенях хребтів, на рівнинах – по найвищих їх ділянках.
Живлення річок. Особливість річки – постійний рух води. Коли припиняється живлення річки, тобто поповнення річища водою, вона пересихає. Річки живляться дощовою водою, талими водами снігу та льоду, підземними водами.
Дощове живлення є головним для річок екваторіального, тропічного та субтропічного поясів, а також областей помірного з мусонним типом клімату. Таке живлення мають найповноводніші річки земної кулі – Амазонка і Конго. Рівень води в них майже не змінюється, оскільки рясні дощі випадають в їх басейнах цілий рік.
Снігове живлення має основне значення для більшості річок помірного поясу, де бувають досить холодні і сніжні зими. Воно характерне для більшості річок України.
Льодовикове живлення мають річки, які беруть початок у дуже високих горах, де існують льодовики. Найвищий рівень води в цих річках буває влітку, коли відбувається танення льодовиків.
Підземне живлення становить незначну частку у всіх річках. Саме завдяки цьому річки не пересихають у посушливий період або тоді, коли вони затягнуті кригою.
Більшість річок мають мішане живлення з переважанням одного з джерел живлення. Наприклад, Дніпро взимку, коли вкривається кригою, живиться підземними водами, навесні – талими, влітку й восени – дощовими та підземними.
Живлення і режим річок впливають на їх стік.
Річковий стік – це об’єм води, що протікає через поперечний переріз річки за певний період часу (наприклад, за рік).
Зміну рівня води в річці впродовж року називають водним режимом річки.
Найвищий рівень води в річці, який наступає щороку у певний час, називають повінню. Причиною повені найчастіше буває танення снігів або тривалі дощі, залежно від типу клімату. Під час цього періоду вода затоплює прилеглу до русла частину долини річки.
Найнижчий рівень води в річці – межень. У помірному поясі переважно вона спостерігається у зимовий та літній періоди. Взимку причиною межені є морози, утворення льодового покриву на річці, а влітку – посуха. Під час межені річки живляться винятково підземними водами.
Для річки характерним є також паводок – короткочасне, швидке і різке підняття рівня води, яке може відбуватись в різні сезони. Причинами паводка можуть бути: інтенсивне танення снігу або льоду, зливи, затори криги. Рівень води у період паводку на деяких річках може значно перевищувати рівні, які фіксуються під час повені. Повені спостерігаються і в Україні, зокрема досить значні з них бувають на річках Карпат.
На річках, що протікають по території, де відбувається зміна холодної та теплої пори року, в тому числі й в Україні, взимку спостерігається льодостав – період нерухомого льодового покриву на річці. Момент, коли крига тріскає і рухається вниз по течії називають скресанням криги.
Річки виконують велику роботу: руйнують (розмивають і змивають) гірські породи, переносять частинки цих порід і відкладають їх у вигляді наносів уздовж русла чи в гирлі. Результатом їх довготривалої роботи є формування річкових долин і дельт. Процес руйнування річкою гірських порід називається річковою ерозією. У верхів’ях, де більший похил і швидша течія, річка головним чином врізається в земну поверхню, поглиблюючи свою долину. У середній частині та в пониззі, де похил і швидкість течії річки зменшуються, переважає відкладання принесених порід, підмивання берегів і розмивання схилів долини. Внаслідок цього долина річки розширюється. Річка починає “блукати” по долині, звиватися, утворюючи петлеподібні вигини – меандри. Вода сильно підмиває круті береги, а біля пологих відкладаються наноси. З них утворюються пляжі – пологі намивні береги. Після тривалого підмивання берегів вигини річища стають дедалі крутішими, а перемички біля їх основи звужуються. Під час повені чи паводку вода може розмити перемичку і річка отримає нове випрямлене русло. А вигин старого русла стане старицею – озером серпоподібної форми, що поступово перетвориться на болото внаслідок заростання.
Рівнинні річки мають широкі (іноді до кількох кілометрів) річкові долини переважно з пологими схилами. Русло в них звивисте, з меандрами, рукавами, протоками, островами, на заплавах багато стариць.
Для гірських річок характерні здебільшого вузькі, глибокі долини з крутими схилами. Їх русла слабозвивисті, кам'янисті, з порогами та водоспадами. На окремих ділянках річка може утворювати каньйон – вузьку, глибоку долину з майже прямовисними схилами й вузьким дном.
В результаті руйнівної роботи річка має не тільки рідкий (водний), але й твердий стік. Ним називають увесь твердий матеріал, який переноситься річкою у завислому і розчиненому вигляді. Від кількості речовин, що містяться в 1 м3 води, залежить каламутність води.
Річки зазвичай течуть у вузьких витягнутих знижених формах рельєфу, що звуться річковими долинами.
Річище (русло) — найбільш знижена частина річкової долини, якою відбувається стік води протягом всього року.
Русла великих рік мають ширину від кількох метрів до десятків кілометрів (наприклад, в низинах Дніпра, Амазонки), при цьому глибина русла росте повільніше його ширини. Уздовж русла глибокі місця чергуються з мілкими. Русла рівнинних рік здебільшого звивисті, розділені на рукави. Відклади глинисті, піщані, гравелисті. Русла гірських рік часто прямі, повторюють форму ущелин, мають багато порогів, інколи — водоспадів.
Річкова тераса — виступ (сходинка) річкової долини, що утворився внаслідок діяльності води в річці в доісторичні часи, коли річкова долина була менш глибока.
Заплава — частина дна річкової долини, що затоплюється при повені або під час паводку.
Меандр - плавні звивини річища ріки, іноді на 180°. Характерні для рівнинних річок. Утворюються у результаті руслових процесів (розмиву річища і акумуляції відкладів).
Рельєф визначає і падіння та похил річок.
Падінням річки називається різниця між абсолютними висотами її витоку і гирла.
Похил річки – це відношення її падіння до довжини.
Плесо - відносно глибока, широка, зі спокійною течією ділянка річки між двома перекатами, закрутами; вільна від заростей.
Вир - глибоке неспокійне місце в річці.
Дно ріки руйнується нерівномірно: пухкі породи змиваються швидше, а тверді довго лишаються на місці. Тому якщо накреслити гірську ріку вздовж її русла у вигляді лінії, то ця лінія буде ламана, східчаста. Коли такі уступи бувають високі, ріка падає з них водоспадом.
На земній кулі дуже багато водоспадів. Деякі з них падають з великої висоти і мають величезну потужність. Утворившись, водоспад на річці не лишається на місці, він повільно відступає вгору проти течії ріки, бо потік води поступово руйнує уступ у руслі.
У місцях виходів твердих гірських порід, які перетинають шлях річки, утворюються пороги. Особливо багато порогів на гірських річках, де річище складене твердими породами, а швидкість течії велика.
Для характеристики річкового стоку використовують показник витрати води в річці – об’єму води, що протікає через поперечний переріз річки за 1 с. Його обчислюють за формулою: Q = S∙v, де Q – витрата води (у м3/с), S – площа поперечного перерізу річки (у м2), v – швидкість течії річки (у м/с).
У ріки є три ділянки, де вона по-різному виконує роботу: верхня течія, де йде розмив, середня – перенесення, нижня – акумуляція.
Слід зауважити, що швидкість вироблення поздовжнього профілю залежить від складу порід, по яких тече ріка, нахилу території і водності ріки. На початковій стадії поздовжній профіль характеризується нерівностями, ухилами на окремих ділянках, водоспадами, порогами. В кінцевому результаті ріка настільки виробляє свій профіль, що він має вигляд плавно увігнутої кривої. Це і є профіль рівноваги. Він може вироблятися до рівня моря або озера – куди впадає ріка. Цей рівень і називається базисом ерозії.
Відклади, що нагромаджуються в річкових долинах в результаті діяльності потоку, називаються алювіальними або алювієм (від лат. alluvio – нанос, намив).
Найповноводніша річка світу найдовша у світі – Амазонка.
Озеро
Природне заглиблення в земній поверхні, яке заповнене водою, називається озером. Всі озера Землі займають площу 1,8% площі суходолу.
За розмірами їх поділяють на дуже великі (площею понад 1000 км2), великі (площею понад 100 км2), середні (10-100 км2) і малі (менше ніж 10 км2). Найбільшими на земній кулі є 20 озер, які мають площу понад 10000 км2.
Озера поділяють не тільки за розміром, але й за характером водообміну, солоністю вод тощо. Залежно від характеру водообміну вони бувають безстічні і стічні. До перших належать ті, що втрачають воду лише через випаровування. Озера, з яких беруть початок річки або струмки, називають стічними. Якщо через озера протікають річки, то їх називають протічними.
З річковими і підземними водами в озера надходять солі. Якщо озеро безстічне, солі в ньому нагромаджуються, вода стає солоною. Солоність озер може бути у багато разів вищою, ніж солоність океанічних вод. За солоністю розрізняють озера прісні (солоність до 1%о), солонуваті (до 25%о). Солоні озера мають ще більшу солоність і найхарактерніші для пустель, напівпустель і степів.
Походження озерних улоговин. Утворення озер починається з заповнення водою озерної улоговини, походження якої часто визначає форму та величину озера. За походженням озерні улоговини бувають тектонічні, річкові, морські, льодовикові, карстові, вулканічні, завальні.
Тектонічні – утворюються в місцях розломів та опускань земної кори. Їх улоговини, як правило, вузькі, довгі, глибокі. Найбільші озера світу тектонічного походження - Верхнє, Вікторія, Байкал, Танганьїка.
Залишки давніх морів, що в наслідок вертикальних рухів земної кори, опинились відрізаними суходолом від Океану, називають реліктовими (залишковими). Утворені в таких спосіб окремі великі озера умовно називають навіть морями, хоча зв’язку з Океаном вони не мають. Такими є Каспійське та Аральське моря. Каспійське – найбільше озеро в світі. Воно займає площу, що складає понад половину території України – близько 371 тис. км2.
Найрозповсюдженішими на Землі є невеликі озерні улоговини, що утворилися під дією річкових вод. До них належать невеличкі озера вздовж русла річки, які виникають внаслідок відділення його частини наносами. У залишених річками старих руслах подекуди існують озера, які називають старицями.
На узбережжях морів та океанів формуються лиманні та лагунні озера. Вони виникають, коли піщані наноси відокремлюють мілководну частину моря (лагуну) або розширене гирло річки (лиман). Багато озер такого походження сформувалося на чорноморському узбережжі.
Льодовикові озерні улоговини утворилися в тих районах земної кулі, де відбувалося переміщення льодовиків у порівняно недалекому минулому. Вони, виорюючи пухкі породи, сформували велику кількість знижень земної поверхні у північних районах Євразії та Північної Америки. Чимала частина з них після відступу льодовика перетворилася в озера. Є такі озера й у гірських масивах, де існувало гірське зледеніння.
Карстові озера утворюються у районах поширення легкорозчинних гірських порід.
Завальні (греблеві, загатні) озера характерні для гірських країн. Виникають вони внаслідок зсуву чи обвалу, що перегороджує шлях водному потоку. До них належить озеро Синевир у Карпатах.
Вулканічного походження озерні улоговини є кратерами згаслих вулканів. Одне з найбільших серед них Кроноцьке, на півострові Камчатка.
Болото
Болото – ділянка суходолу, яка характеризується надмірним зволоженням і наявністю вологолюбної трав’яної рослинності, з залишків якої звичайно утворюється торф (не менш, як 30 см).
Болота виникають при заростанні озер. Спочатку на дні озера відкладаються мул, пісок, рештки рослин. Озеро поступово міліє. Підводна рослинність змінюється надводною, вологолюбною, що вкриває всю його поверхню. Коли ці рослини відмирають, їхні рештки відкладаються на дні. З часом вони нагромаджуються, ущільнюються і перетворюються на торф. Так на місці озера з’являється болото.
Болота поділяються на низинні, верхові та перехідні. Вони розрізняються за джерелом живлення і характером рослинності.
Низинні болота утворюються в долинах річок, на берегах озер. Живляться підземними водами. З рослин переважають осока, очерет, хвощі, плавуни та інші вологолюбні рослини, з дерев – вільха. В Україні низинні болота поширені на Поліссі.
Верхові болота розміщуються на вододілах річок, живляться атмосферними опадами. Рослинність на таких болотах бідна, здебільшого – різні мохи. Ростуть також пухівка, журавлина. Багато верхових боліт розташовані у районах з великою кількістю опадів – у тайзі, тундрі.
Перехідні болота займають за характером живлення та рослинності проміжне положення.
На земній кулі болота займають близько 350 млн. га; найбільша їх кількість в Азії (Західно-Сибірська низовина), Європі та Північній Америці. В межах України найбільше боліт на Поліссі (особливо у Волинській, Рівненській та Чернігівській областях), у долинах степових річок, а також у Карпатах.
Льодовики
Майже 16 млн.км² (11%) площі Землі постійно вкриті снігом і льодом. Ця величезна площа дорівнює приблизно Південній Америці. У льодовиках законсервовано 80% найчистішої прісної води на планеті.
Льодовиком або глетчером, називається маса льоду, що повільно рухається по схилу поверхні землі під впливом сили ваги. Льодовики утворюються з снігу, який випадає в тих місцях, де сніг розтанути не встигає до кінця, тобто розташованих вище від снігової лінії. Висота снігової лінії над рівнем океану, залежить не тільки від температури повітря, а й від кількості опадів.
У полярних країнах сніг і лід вкривають сушу майже від рівня моря, а в низьких широтах, у тропіках, - тільки найвищі гори. Отже висота снігової лінії зростає над рівнем океану від полюсів до екватора. Снігова лінія на екваторі проходить на висоті 4500 м, у горах помірних широт – на висоті – 3000 м, у полярних широтах – на рівні моря.
Антарктида і Гренландія майже цілком вкриті важкою шапкою „вічного” льоду”. Слово „вічний” не зовсім точне і тому взяте в лапки. В історії Землі був час, коли і в Антарктиді, і на Гренландії льоду не було і там росли листяні і хвойні ліси. В наш час товщина льодового щита Антарктиди і Гренландії подекуди перевищує 2 тис. м.
Загальний об’єм льоду, що вкриває сушу, і запас води в ньому дуже великі. Якби вся крига розтанула, рівень Світового океану піднявся б на 40-45 м.
Майже вся маса льодовиків північних полярних країн зосереджена в найбільш вологій частині Арктики – між Баффіновою Землею і Землею Франца-Йосифа. На островах на схід від Північної Землі льодовиків майже немає, бо тут дуже мало опадів.
Вологий морський клімат Нової Зеландії в поєднанні з низькою температурою на високих горах сприятливий для утворення великих льодовиків. Цікаво, що льодовики на островах Нової Зеландії спускаються в ліси з буків і деревоподібних папоротей (теплолюбних рослин).
Є на Землі й такі льодовики, які лежать у сусідстві з пустелями, наприклад, у Середній Азії. Це не дивно, бо на високих горах буває значно більше опадів, ніж у сусідній пустелі.
Будова льодовиків. Вище снігової лінії сніг нагромаджується у тому разі, якщо рельєф місцевості має плоску, угнуту або мало опуклу форму. Збираючись товстим шаром, сніг у нижній своїй частині поступово перетворюється в лід. Нижні льодові кристалики сніжинок з’єднуються в щільні напівпрозорі зерна, що називаються фірном. Фірн під тиском розміщених вище шарів снігу ущільнюється і утворює спочатку білий фірновий, а потім глетчерний лід голубого кольору.
Завдяки пластичності лід стікає вниз по схилу гори або по дну долини нижче від снігової лінії. Частина льодовика, що перебуває вище цієї лінії, називається областю живлення, а нижня його частина – областю танення.
Живлення річок льодовиками. У низьких і помірних широтах льодовикові язики, стікаючи все нижче і нижче, починають танути, даючи початок струмкам і рікам. Повені рік з льодовиковим живленням припадають на найтеплішу пору року, коли льодовики тануть швидше. Типові ріки льодовикового живлення – Аму-Дар’я і Сир-Дар’я. У посушливих районах середньоазіатських країн вода цих рік – головне джерело зрошування полів цінних сільськогосподарських культур, таких, наприклад, як бавовник.
Рух льодовиків. За характером руху льодовики нагадують ріки. Так, наприклад, біля берегів льодовикової долини лід іде повільніше, ніж на середині. Чим більший похил долини, тим швидший рух льоду. У місцях, де долина розширяється, лід рухається повільніше, ніж у звуженнях. Так само тече і вода в річці. Як і річки, льодовики вливаються з боків у головний льодовик, який звичайно займає долину між двома гірськими хребтами.
Швидкість руху льодовика набагато менша від швидкості руху води в річці. Вона різна в різних географічних умовах. Великі льодовики Кавказу і Альп просуваються із швидкістю від 10 до 150 м за рік. На Памірі ця швидкість доходить до 1500 м за рік, тобто щодоби близько 4 м. Найбільша швидкість льодовиків – 38 м за добу – спостерігається у льодовиків в Гренландії. Антарктичний льодовий щит сповзає з швидкістю 2 м за добу.
Льодовикові відклади називаються мореною.
Наука, яка вивчає льодовики, називається гляціологією.
У полярних країнах, де снігова лінія лежить дуже низько, льодовики спускаються прямо в море. Краї льодовика, спускаючись в океан, відламуються великими брилами. Брили сповзають у воду і перетворюються на айсберги. Більшість айсбергів Північної півкулі народжуються в Гренландії. Батьківщина айсбергів Південної півкулі – береги Антарктиди. 90% айсберга знаходиться під водою.
Біля країв льодовикового щита Антарктиди айсберги досягають особливо великих розмірів (іноді понад 100 км завдовжки при висоті більше 100 м).
Підземні води
Підземні води — води, що знаходяться в порах і пустотах гірських порід верхньої частини земної кори. Під землею вода може знаходитися у всіх агрегатних станах. Підземні води утворюються в основному за рахунок просочування вглиб атмосферних опадів під час дощів або танення снігу і льоду.
Водопроникні породи – здатні пропускати воду – пісок, гравій, галька, вапняки і т.д.
Водонепроникні (водотривкі) породи майже не пропускають воду – глина, пісковик, граніт і т.д.
Підземні води за умовами залягання можуть бути поверхнево-ґрунтовими (верховодка) (містяться в проміжках між часточок ґрунту), ґрунтовими (залягають у першому від поверхні землі водотривкому шарі) і міжпластовими (залягають між двома водотривкими шарами і досить часто бувають напірними, або артезіанськими). Особливий вид джерел, що фонтанують, — гейзери.
Підземні води різноманітні за хімічним складом (прісні, слабо- або сильномінералізовані) та температурою (холодні або термальні (з температурою понад 20º С)).
Підземні води регулюють стік рік, є рельєфоутворюючим чинником, забезпечують рослини вологою і розчиненими мінеральними речовинами: Людина використовує підземні води як джерело водопостачання. Термальні води дають теплову енергію, мінеральні і радіоактивні води використовуються в медицині. З підземної ропи одержують йод, солі, різні метали.
Шановні учні, ми продовжуємо вивчати загальні закономірності
географічної оболонки, згадаємо гідросферу та її роль на Землі.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 15. Згадати з попереднього матеріалу,
що таке гідросфера, яке співвідношення прісної і солоної води
на Землі, складові Світового океану. Визначити які запаси води
на Землі, основні складові частини Світового океану. З`ясувати
вплив процесів у літосфери на природу океанів, роль океанів
у формуванні гірських порід та рельєфу узбережжя.
Охарактеризувати ресурсний потенціал Світового океану та
вплив людства на стан океанічних вод. Виконати практичну
роботу № 6 ст. 99 підручника, фото роботи надіслати на вайбер.
2. Опрацювати наступний матеріал.
Гідросфера — це сукупність вод планети, переривчаста водна оболонка Землі між атмосферою і земною корою. Водні ресурси планети в рідкому, газоподібному і твердому станах становлять 1,6 млрд. куб. км. Це 1/800 об'єму Землі. Близько 96,5% маси гідросфери складають Світовий океан.
Тема уроку: Сучасні глобальні ланцюги доданої вартості
План роботи.
1. Опрацювати параграф 24. Згадати з попереднього матеріалу, що таке міжнародний ринок товарів. Опрацювавши мал. 93 на с.144 підручника з`ясувати основні центри фінансування та контролю глобального ланцюга доданої вартості. Уважно розібрати виробницво продукції кольорових металів звернувши увагу на діаграму зображену на мал. 95, с. 145 підручника. Охарактеризувати географію виробництв транспортних засобів електроніки, фармацевтичної продукції. З`ясувати особливості виробництва текстилю, одягу, взуття. Згадати, що таке сучасна просторова організація та чинники міжнародної спеціалізації.
2. Переглянути наступні презентації та навчальне відео.
Тема уроку:Сучасні транспортно-логістичні системи та інформаційно-комунікаційні мережі.
План роботи.
1. Опрацювати параграф 25. Згадати з попереднього матеріалу які основні центри фінансування та контролю глобального ланцюга доданої вартості ви знаєте. Уважно опрацювати с.149 підручника, з`ясувати основні типи глобальної транспортно-логістичної мережі та які особливості для них характерні. Уважно розібрати, що таке світовий ринок інвестицій та фінансів, що таке офшори та яка їхня роль у міжнародній економіці. Знайти визначення поняття інформаційне суспільство та поміркувати щодо переваг і загроз соціальних мереж.
Тема уроку: Сучасні риси національної економіки України.
План роботи.
1. Пригадати, три основні сектори національної економіки. Опрацювати параграф 29. Уважно розглянути мал. 106 с. 172 підручника та з`ясувати який сектор економіки України є провідним. Визначити, роль європейського курсу України в розвитку її зовнішньої торгівлі. Пояснити, чому чорна металургія лишається провідним видом економічної діяльності в промисловості України.Уважно опрацювати мал. 107 с. 173 підручника та з`ясувати роль експорту у виробництві аграрної продукції регіонів України. Пояснити, чому природні умови та ресурси є основою конкурентних переваг України на світовому ринку. З`ясувати як розвиток агрохолдингів позначається на міжнародній спеціалізації вітчизняних регіонів.
2. Переглянути наступне навчальне відео.
3. Виконати практичну роботу № 10, с.175 підручника. Фото своєї роботи надіслати на електронну адресу.
bondarenko.prudka.natalija@gmail.com
12, 19 травня
Піготовка до підсумкового контрольного тестування яке відбудеться 26.05 у вівторок.
План роботи.
Повторити теми: "Великі географічні відкриття", "Азимут", "Орієнтування", "Географічні координати". Опрацювати параграфи 23-34. Звернути увагу на теми: "Демографічна політика", "Міжнародний ринок товарів", "Ринок чорних металів", "Виробництво транспортних засобів, одягу взуття", "Світовий ринок інвестицій і фінансів", "Українська держава", "Населення України", "Секторальна будова економіки України".
емір Кувейту
султан Малайзії
імператор Акіхіто
герцог Люксембургу
Папа Франциск
Наталия Вячеславовна,у меня не получается пройти тест,показывает что этот форум выполнен!
ОтветитьУдалить